Поклоніння ящірці - Дереш Любко. Страница 25

Нарешті вибіг за межі міста. Кров змушувала неприємно пульсувати судини в очах, а місце за вухом зробилося тривожно-гарячим, хоч юха вже й не цюркотіла. Тримаючи, мов дохлу зміюку, ремінь, я витяг пістолет і вбіг у хатину.

Протягом якоїсь жахної секунди я не міг втягнути в себе повітря — на землі лежали два тіла, хлопця та дівчини. Язик розпух у роті, наче жмут паклі у підвалі, але я придивився уважніше. Дівчина, яку я на мить сприйняв за Дзвінку, була у довгій сірій сукенці з бантиками й стрічечками, тоді як моя подруга (вона була кольоровою — це я добре пам’ятаю) сьогодні в легкому платтячку кольору зеленого авокадо в сутінках, чи, може, води в Тасманському морі.

Суконка на дівчині закотилась, і були видні квітчасті трусики. На внутрішній стороні оголеного стегна я побачив розкішний зразок целюліту.

Я підійшов до неї. Перевернув із живота на спину. До її розпухлого лиця з розмазаною косметикою додалося кілька прилиплих соломинок, якими був устелений діл цієї будки. Від дівчати валив пресильний спиртовий дух. Вона розплющила затуманені очі й посміхнулася. Потім, утямивши, що я не той, за кого мене прийняла, насилу стала рачки і зі стогоном піднялася на непевні ноги. Вона тяжко дивилася на мене — гадаю, пробувала упізнати в мені свого однокласника. Дівчина сперлася об дощану стіну і потерла долонею лице.

Тим часом я підійшов до хлопця у чорних вельветах й дорогій сірій маринарці. Цей теж орав носом землю. Я перевернув його на бік і з відразою побачив, що на білій сорочці, строкатій краватці та карточці-квітці “ВИПУСК-1993” засихало білувате блювотиння, від котрого йшли нестерпні міазми. У риганині я розгледів дрібні кубики моркви, ковбаси і пожмаканий зубами зелений горошок. Не інакше, як король застілля олів’є.

Я зайшовся хляпати його долонею по писку, приводячи до тями. Хлопака щось непевно замуркотів і почав із заплющеними очима вставати на ноги. Не втримався і впав. Від нього тягнуло прокислим вином. Я знову почав роздавати плескачі, як озвалася дівчина:

— Не трогай Андрюху! — мовила вона низьким голосом і тихенько гикнула. — Ой блін, — прошепотіла вона, потираючи чоло й облизуючи пересохлі губи.

Я вже підняв Андрюху за пояс, і тепер він дивився на мене таким самим, як і в дівчини, поглядом. Він мовчки шукав чогось очима, коли дівчину зігнуло навпіл, і вона вернула свій обід прямісінько на лаковані мештики.

— Давайте-давайте, валіть звідси, — підганяв я несподівану пару. Нарешті хлопець натрапив на те, чого шукав: пляшку самопального коньяку “Слинчєв Бряґа”, буцімто чеського, а насправді турецького розливу. Хотів було прикластися до горла, але скривився від запаху й пішов до світлого прямокутника дверей. Дівчина вхопила його попід руку й попленталася геть. Крізь шпари поміж широкими теплими дошками я спостерігав, як ті двоє ідуть дорогою на цвинтар.

Я сів за дверима, так, щоб мене не було видно тому, хто нагло вривається досередини, наготував пістолета і став чекати. А Хіппі й Дзвінка сьогодні кольорові, пригадалось мені.

Усе було чорно-білим.

Я чекав, слухаючи, як росте мій страх.

Вбіг захеканий, зарум’янілий Хіппі.

— Вони... вони ух... вони вже зараз тута будуть! Тс-с-с!

Я знову причаївся за дверима, Хіппі позаду мене. Кольори... вони не повернулися, ні — просто чорно-білий фільтр замінили на оранжевий. У халабуді панувала страшенна спека, яка наче перебувала в гармонії з оранжевим кольором. Я відчував, як повільно зупиняється час.

Хіппі штурхнув мене кулаком у бік: вже зараз, приготуйся.

Несподівано — настільки, що я аж здригнувся — благенькі двері розчинилися, боляче гепнувши мене по плечу. Влетіла Дзвінка. Вона трималася за правий бік, нагнувшись, щоби трохи зменшити біль. Вона могла тільки показати рукою на двері, злякано на них дивлячись.

Ті вдруге рвучко відчинилися (дякувати, я вже відсунувся), і всередину зайшов Фєдя. Мене пройняло жахом.

— Ну шо, блядь? Фанарь тобі? Аблом? — спитав той, не зводячи з дівчини очей. Ну, пройди крапельку вперід, щоби я зміг закрити двері. Давай!

Фєдя дав крок уперед.

— На хуя ти побігла? Я ж...

Я беззвучно випростався за його спиною і що було сили ввалив по потилиці руків’ям. Від удару Фєдя буквально склався, як старий матрац, і дуже пластично сповз на діл, не перестаючи лаятись і кричати.

Взагалі-то у всіх фільмах після такого втрачають свідомість. Можливо, я вдарив надто ніжно? Фєдя стояв рачки, трусячи головою, як пес, котрого в носа вжалила оса. Забувши, що у нас іде далі за планом, я копнув ногою під дих, поваливши того на солому. Нарешті Фєдя побачив мене, і в його очах спалахнуло розуміння.

— Я тебе замочю, сука! — прогарчав він, але я націлив на нього дуло, а Гладкий Хіппі копнув у груди.

— Заспокійся! Не нервуйся, — то, певне, стосувалося обидвох. — Дзвінко, тримай дуло, а ми його зараз змотаємо!

Я передав пістолета Дзвінці. Вона взяла його обидвома руками, випняла нижню губу і здмухнула з лиця пасмо волосся, що вибилось із косички.

Фєдя, хоч і збагнув, що потрапив у пастку, наразі не осягнув її серйозності. Він із презирством глянув на пістолет і промовив, готовий кинутись на мене:

— У мого дєда є такий! Стартовий! — він майже стрибнув на мене, як Дзвінка швидко підняла руки з пістолетом вгору й натиснула на курок.

Її руки шарпнуло вниз водночас із заглушливим пострілом. Фєдя здригнувся й замовк. Із дула завився кислуватий димок. Можливо, саме тоді я побачив перший страх на його білому й пористому, як сир, лиці.

— А тепер завали мордяку й не рухайся, — процідила злісно Дзвінка.

— Ти не вистрілиш у мене, поняла? Блядь дурна!

Дзвінка й справді не вистрілила, але я не втримався й копнув ногою в лице. Під п’яткою щось хруснуло. Фєдя притис руки до носа й дико заверещав.

— Ди беді доса здобав, БІДЕР!

Останнє слово я почув дуже чітко, тому й подумав, що Фєді мало. Копнув ще разок.

— Хочеш більше? Нє? Ну то сиди тихо.

Фєді просто не вірилось, що його влади вже немає. Для себе він продовжував бути Великим Винищувачем Хіпаблудів. Може, копнути втретє? Щоби не надумав утекти?

Дзвінка мене випередила, сильно влупивши дулом по голові. Такого Фєдя стерпіти не міг. Він спробував зірватися на ноги і дати всім, м’яко кажучи, прочуханки, але мої носаки та каблуки Хіппі відрадили його від подібних ексцеців. Фєдя жалібно завив, тримаючись за ніс. З-під пальців юшила кров.

— Хіппі, — нарешті розліпив я губи. — Давай ізолєнту.

Гладкий Хіппі якось ніяково залишився нерухомим. Глянув через плече, ніби шукаючи щось поглядом, і знову завмер.

— Чуєш? Давай, старий. Зв’яжемо його. Ну?

Нарешті Хіппі винувато промовив:

— Міську, я забув її сюда принести. Разом із лопатою.

Фєдя — повалений божок — злякано переводив погляд з одного лиця на інше.

Я голосно зітхнув. У мене вже не було сил щось казати. Вся лють на Фєдю вийшла з тими злими копняками. Залишився нерозчинний осад тривоги.

— Ну як ти так? — спитав я втомлено. — Я ж учора нагадував...

Дзвінка розгублено стріляла очима то на мене, то у бік нашого полоненого, продовжуючи міцно стискувати зброю.

Я втомлено пляцнув себе долонею по лиці. Хотілося махнути на все рукою і сказати Фєді: “Гаразд, старий, ми просто невдало пожартували. Більше не приставай до Дзвінки, о’кей?”. Із кожною хвилиною це бажання дужчало. Щоби не підкоритися його упертому поклику, я промовив:

— Гаразд, пильнуйте його добре, аби не втік. А я зганяю за ізолєнтою.

Обличчя Хіппі набрало ще затравленіших рис та відтінків. Він нахилився до мене і прошепотів, зиркаючи на Фєдю:

— Старий... розумієш... без ТЕБЕ Фєдя втече, май ми при собі хоч кулемета... Він не боїться нас. Він боїться ТЕБЕ. Ти підеш — він утече.

— А шо ти пропонуєш? Залишити його і піти додому пити чай з пляцками? Сказати: “Давай якось пізніше, Фєдь. Ми сьо’дні лєнту забули”, та? Давай іди.