Трохи пітьми - Дереш Любко. Страница 2

Праворуч і вище – олдові хіпі-щорічники. Вони завжди базуються в колі дерев, напинають барвисті полотнища і слухають з магнітофона Jefferson Airplane. Це патріархи Шипота, старі друзяки-хіпарі: українці, поляки, росіяни, словаки. Вони дбають про атмосферу довкола себе – ретропацифізм. Я з котримсь зустрічаюся поглядом і вітаю його піднятою рукою.

У відповідь – теж підняті руки й посмішки.

Правіше цих, ближче до обриву над водоспадом, ще одні хіпі, залюбовані в американських індіанців, поставили типі. З димового отвору куриться дим. Над галявиною панує спокій і блаженство. І жодного червоного прапорця.

Дивлюся вище і, відповідно, далі. Зір пливе, та я все одно розрізняю зграйки наметів, зібраних барвистими гронами, до яких так і кортить підійти і роздивитися, і розпитати, що по чім, та де, та звідки.

Помічаю кілька українських прапорів. Це, далебі, Львів або Тернопіль. Як правило, на Шипіт приїжджають кагалами і, за невеликими винятками, підтягуються свій до свого.

Напружую очі, і погляд відкриває нові скупчення наметів, аж до верхньої риски, звідки починається ліс. По-думки оцінюю відстань. По прямій, мабуть, трохи менше кілометра. Тераса здіймається часом полого, часом стрімко. Як би не рухався – повільно чи швидко – на підйомі впріваєш.

Не бачу жодного червоного прапорця. Мій власний поки що схований у наплічнику, глибоко під спальником.

Закидаю на спину броцак і повільно, крок за кроком, продовжую рух догори.

Зупиняюся. Український прапор, п'ять зведених наметів. Дотліває ранкове вогнище, збоку лежить перевернутий казанок. Трава довкола добряче витоптана. Можна здогадатися, що ці молоді люди приїхали чи не першими – числа так третього-четвертого… Дівчата розгнузданої тілобудови, в самих лише трусиках, гріються на сонечку. Наразі спинами до неба, але я готовий зачекати.

Знову скидаю наплічника і падаю на землю.

– Я вам не заваджу? – питаю у дівчат, не дивлячись.

Вони, так само не дивлячись на мене, мовчать.

З намету вилазить бухий в дупель хіпусьо. Він по-собачому кудлатий і весь вкритий червоними смужками від коматозного лежання в траві. Хайр чувака схожий на гніздо птеродактиля. Його руки по лікоть обвішані феньками, а на шиї теліпається сталевий пацифік. Його джинси м'яті, пописані ручкою і мокрі на дупі й нижче. Це значить – спав на мокрій землі.

Взагалі, трохи припарює. Напевне, вночі був дощ. Каламутними очима чувак дивиться на мене, поправляє окуляри і приліплює до губи сигаретку.

– Буде?… – випукує волохатий, похитуючись, і робить жести черкання сірником.

Я кидаю сірники. Пуделко пролітає повз нього, а він повільними очима простежує його траєкторію. Запухле обличчя набирає виразу, який би я окреслив як «офігілий».

Чувак повільно хитає головою і видавлює з себе:

– Як я вас, хіпаблудів, ненавиджу…

Нагинається по сірники, поточився, обламується і валиться на траву.

З намету вилазить іще один гість, уже зовсім іншої стилістики. Він довгий і тонкий. Теж голий по пояс. Дві тонкі коси звисають аж до ліктів. Цей припалив собі цигара ще в наметі і ясними очима дивиться мені за спину, на гірське пасмо й долину ген унизу. Він затягується й зітхає. Ясно – лірик-самородок.

Патлатий в окулярах підіймається. Він наче вже трохи оговтався і вирішив припалити від тліючої в попелі головешки.

Закурює, дивиться на мене і прорікає:

– Ненавиджу очкариків… особливо патлатих. П'єш? Я стенаю плечима. Ні хайру, ні окулярів у мене немає.

Чувак теж стенає плечима і робить ковток із військової фляги.

– Мукта, – каже він.

Ще трішки ввічливої мовчанки. Раптом мене осяює, що то таке прізвисько.

– Гєра, – представляюся я. – Але можеш мене називати Гер.

– А-а-а-а…

Повільно затягується сигаретом і гарчить:

– Геррр… Типу, геррр Шнітцель?

– Саме так. Або гер Штрудель.

– Пудель, бля! Будеш тепер гер Пудель!

Довгий сухарик тим часом витягає гітару і береться награвати щось із Craneberries. Виходить переконливо. Стосовно пуделя не заперечую. Підбираю свої сірники, кладу назад до кишені.

– Чаю, може, вип'ємо? – питаю у них.

Чувак із гітарою, не перестаючи грати, киває у такт головою. Каламутний гуморист Мукта не відповідає нічого. Похмілля вчить людей людинолюбію, і в Мукти зараз важливий іспит.

Одна з дівчат від згадки про чай починає ворушитися. Перевертається до неба лицем, а до моїх очей грудьми, але картина чомусь не настільки хвилююча, як можна було сподіватись. Слідом за нею на спину перевертається й інша ляля. Отут вже відчуваю міцний притік оптимізму.

У глибокій безсловесності, під майстерну гітару сухарика ми випили по горняткові чаю. Нічого не кажучи, гер Пудель встав і пішов далі.

По лівому фланзі від самого низу і аж до броду, понад потічком вздовж вимитого водою яру, розтягнувся табір панків. Панки з Києва, панки з Вінниці, панки зі Стрия. Панки з Рівного, з Одеси і найстрашніше – панки з Шостки!

Десь роки два тому на Шипіт приперлися якісь непевні типи – не зовсім гопніки, не цілком репери, не до кінця кислотники. З ними був дебелий собацюра породи мастіно наполітано. Пес бігав, гавкав, лякав дітей, слинився і поводився непристойно щодо ніг окремо взятих товаришів. Кислотники з того перлися. їх улюбленим жартом було йти в село під «феном» і питати: «Бабуля, а ґдє здєсь мака можна намацать?»

Однієї ночі кислотники-репери до того обковбасилися, що вкрали в Пйлипці (селі під Шипотом) косу, наробили в господі переполоху і зникли у невідомому напрямку. Приїхали стрьомні воловецькі міліціонери, почали поночі з ліхтариком шниряти по наметах і доводити миролюбних, але мєнтофоб-них хіпунчиків ледь не до інфарктів.

Міліція виявила гоп-кислотників на ранок на чужому городі, заставши за незвичним у тутешніх краях заняттям: перший кислотник жав маковиння косою, мов пшеницю, другий натирав мозолі, в'яжучи макові снопи. Пов'язали обидвох.

На денних сходинах патріархи Шипота глибоко засудили чужинців, які зробили тутешнім лояльним відпочиваючим отаку антирекламу. До того ж у спадок від кислотників мешканцям полонини перейшов отой самий мастіно наполітано. Панки з Шостки перейнялися долею тварини найбільше. Недовго думаючи, вони пригріли псюру обухом, оббілували й з'їли.

А коли за тиждень повернулися юнаки невизначеної орієнтації зі слідами відпочинку на лиці й поцікавилися, де ж, до граної мами, ЇХ РЕКС, усім стало трішки соромно.

Усім, крім панків із Шостки.

По праву руку згори, з боку підйому на гору Стій, розіп'яли свої шатра позитив-парапацифісти – люди, налаштовані загалом на все оптимістичне, конструктивне і життєствердне. Вони не б'ють по ночах пляшок, не кричать матюків, не співають страшних пісень «Гражданской Оборони». Більше того, від них не відчувається запаху того кармічного фатуму, який панки намагаються згустити над собою і передати іншим.

На правому фланзі було світло та спокійно. Тут ніжилися напівоголені, не завжди зрілі, але вже розіпрілі німфи, на яких час від часу наскакували їхні козлоногі, перезбуджені надлишком кисню фавни – в подертих джинсах, голі й босі. Фавни хотіли трахатися, та, не маючи змоги реалізувати це бажання негайно, робили юним дівам різні пакості: бризкали холодною водою, лоскотали травинками, здирали купальники тощо. Тут усім чогось хотілося, але це не стосувалося за великим рахунком ні курива, ні випивки, ні, врешті, сексу (хоча після сексу це хотіння притуплювалося). Невловиме маєво хотіння робило все водночас і бажаним, і нудним. Чудна амплітуда. Із вродженої делікатності я не заглядав у намети, не дуже завтикував на цицьки. А при зустрічі з черговим ню виявляв вершини галантності, цілуючи нагим паннам ручку.

Ще вище, майже на краю можливого, розбила намет ужгородська молодь протесту. Ці молоді люди із самого ранку сиділи обурені, кожен повернувшись лицем у бік долини, і споглядали горизонт на знак непокори. Один із них обурився до такої стадії, що я запропонував йому попити води, але інші наказали мені не лізти, у них сесія. Так і сказали: сесія.