Трохи пітьми - Дереш Любко. Страница 36

До моменту, поки я особисто не познайомилась із Лорною, я уявляла собі її як ефектну, з голочки вдягнуту курву, котра в лакованій сумочці носить баночку з наркотиком і чистий шприц. І до того ж не перший рік займається астральними подорожами. Йостек вірив, що Лорна володіє вродженими магічними здібностями. Принаймні для потойбічного світу, судячи з її переказів, Лорна являє собою ласий шматок.

Коли я побачила Лорну вперше, я хотіла спитати вголос: «Що це за руда блядь? Що це за уродська карлиця? Де обіцяна тобою магеса-кетамінщиця в лесбійському ґламурі?» Я бачила перед собою якусь худеньку, блідолицю й руду потворку в недоладній пуховій куртці якоїсь огидної барви, яку я не одягнула би нізащо в світі. Я, правда, частенько забувала, що моє осіннє пальто мені спрезентував Йостек, а до цього я ходила в демісезонному плащі, який мені купили ще у школі.

Тоді, у день нашого з Лорною знайомства, я не витримала напруги, яка йшла від неї. І я просто втекла. Пішла в парк.

Була золота осінь. Поки я гуляла парком, у голову лізли до неможливості дурнуваті фантазії. Не знаю чому, але серед них найбільше мене збуджувала така: я беру Лорну за жирок на животі й трясу ним. Мені здавалося, що в неї цього жирку повинно бути не багато і не мало, а якраз так, щоб його можна було зібрати пальцями в складки і потрясти, помняцкати.

Ввечері я не могла зосередитися на конспекті. Збудження від минулого дня, замість того, аби притупитися, загубитися в звичних домашніх речах, навпаки, відскакувало від усього і било мене по кишках. Живіт від хвилюваня був таким гарячим, ніби в мене там рана, із якої на футболку ллється кров.

Більше терпіти цих мук я не могла: стала шукати в телефонному довіднику її домашній номер. Йостек дзвонив мені на мобільний разів, може, сорок, але я не відповідала. Він зараз був зайвий, як ніколи. Здавалося, варто почути мені його голос, і я закричу. У довіднику було кілька людей з її прізвищем. Тоді я спробувала пригадати, в якому районі живе Лорна, але це була марна справа. Гірше того, я не знала навіть, як її звати по-справжньому. Колись Йостек розповідав, що Лорна – це не справжнє ім'я. По-справжньому її звали якось геть просто: чи то Галя, чи то Наталя… Вона себе стала називати Лорною десь у шістнадцять, після сну, де якісь потойбічні створіння відкрили їй це ім'я.

Я не знайшла більш економного рішення, тому почала дзвонити навмання по всіх номерах і просила покликати до телефону Лорну.

Ти не повіриш, як я хотіла почути її голос у той момент! Я просто не могла собі знайти місця. Але ніхто мені її не покликав. Тому я вирішила передзвонити по другому разу в ті квартири, де з першого разу слухавки не підняли. І знову просила до телефону Лорну. Поки, нарешті, хтось відповів мені:

– Це я. Що треба?

Я оніміла. Насилу видавила з себе, що хочу її бачити. Вона цілком спокійно відповіла:

– Я теж. Виходь гуляти.

– Зараз?!

– Іншого разу може не бути.

Як тільки я це почула, я зрозуміла, що справді, другого такого дня, такої години і такого напруження почуттів не буде. Ми домовилися зустрітися в центрі через годину. Моя мобілка показувала, що то вже пів на дванадцяту ночі. Я поклала слухавку, а моє серце гупало, як скажене. У пам'яті я прокручувала слова, вимовлені її голосом: «Я теж… Виходь гуляти… Я теж… Виходь гуляти». Теж хоче мене бачити! Я намагалася вчутися в її інтонації, зрозуміти, наскільки сильно вона теж цього хоче… одне слово, я збожеволіла від цієї дівчини. Я не знала, що мене чекає сьогодні вночі, не знала, до яких наслідків це може призвести завтра. Я знала тільки одне: зараз пів на дванадцяту, через годину я буду в центрі й бачитиму Лорну. Єдина проблема: що сказати моїм батькам, куди я зібралася. Це був один із останніх разів, коли я говорила неправду. Я їм сказала, що терміново йду до подружки, яку кинув хлопець, її потрібно витягувати з депресії. І побігла.

У центр їхала на таксі, тратячи майже всі свої гроші. Я розуміла, що назад вернутися я вже зможу тільки пішки. Мене це не хвилювало.

Лорна запізнилася трохи більше, ніж на годину. Я чекала. Цієї ночі вдарили приморозки. Але й крім приморозків за цей час я пережила таке пекло, що мені вже все зробилося однаковим.

Коли на Ратуші пробемкало пів на другу, прийшла Лорна, та сама, яку я бачила якихось вісім чи сім годин тому. Ніби ціле життя минуло. Поки я чекала на неї, я обдумала тисячу способів, як зустріну її. Може, я кинуся їй на шию і притисну до грудей? Може, я поцілую її взасос? Але коли я її побачила, я просто розплакалась і все. Лорна обняла мене.

– Треба купити вина, – сказала вона.

Я мовчки попленталась за нею. Я ніколи не пила такого дешевого вина, яке взяла Лорна. Воно було огидним. На це і ще на пачку цигарок для Лорни ми витратили наші останні гроші. Було дико холодно, а я не мала навіть рукавиць, навіть шапки. Ми вирішили йти до Йостека, хоча це вже було повним абсурдом. Ми мовчали, тільки передавали одна одній пляшку з портвейном. Можливо, від того, що я довго стояла на холоді, я захотіла в туалет, про що й сказала Лорні.

– Ти хочеш у туалет чи ти хочеш пісяти? – уточнила вона із властивою їй прямотою.

Я сказала, що друге.

– Ну так сходи, – порадила вона мені.

Я нічого на це не змогла відповісти.

Тоді Лорна сама стала прямо під ліхтарем, що висів над дорогою. Вулиця була порожньою, але час від часу тут, бувало, проїжджали таксівки. Лорна розстібнула куртку, хутко спустила джинси з трусиками й присіла. З неї полилась водичка. Я відвернулась. Лорна підійшла до мене і сказала, щоб я зробила так само.

– Я не можу, – призналась я.

– Якщо ти хочеш дружити зі мною, ти мусиш буди гнучкою. Інакше нам не по дорозі.

Мене її слова налякали. Але й підстібнули. Я, напевне, була вже достатньо п'яна, інакше нізащо в світі не робила б такого. Я тільки почала думати, як би відреагувала мама або бабця – аби їм розповіли, що я мочуся посеред вулиці. Чомусь це додало мені хоробрості, і я повторила те саме, що до мене зробила Лорна. Поки я це робила, пробувала уявити, як із вікна он того будинку навпроти виглядає пісяюча дівчина в дорогому кашеміровому пальті, поли якого притримує, аби не забризкати пісями. Лорна в цей час дивилася на мене з неприхованою прямотою.

Коли ми далі рушили в керунку Йостекової хати, Лорна сказала:

– Є дві речі, які роблять мене такою, яка я є. Я завжди кажу тільки правду, і я завжди роблю тільки те, що справді хочу. Роби так само, і наші дороги будуть іти поруч.

Я подумала, що в ту мить найбільш чесно буде сказати, що боюсь її.

– Жанка, не сци, – відповіла вона. – Я тебе в обіду не дам.

– Ти будеш мене захищати?

– Я тебе навчу бути собою.

Десь через годину ми таки опинилися перед броньованими дверима у під'їзд Йостекового дому. Коду на домофоні ми не знали. Мобільні наші, як на змову, виявилися розрядженими. Йостекова квартира була на дев'ятому поверсі. Лорна спершу спробувала силою висмикнути двері. Потім, копнувши пару разів їх ногою, вгамувалася. Увесь цей час мене здавлював страх, що от зараз хтось вийде, почне на нас кричати, або, чого доброго, викличе міліцію. Я панічно роззиралася навсібіч. Була пів на четвету ранку, і температура, здається, досягла мінімальної за цілу ніч позначки. Вулиці вкрилися льодяною пилюкою, що вигравала у світлі нічних ліхтарів. Коли Лорна перестала гупати ногою в двері, я змогла почути, як тихо зараз навколо. Здавалося, звуки просто вмерзли в це крижане повітря. Я милувалася тим, як вигравало натрієве світло в темному, пекучому повітрі. Милувалася тим, як порожньо й тихо зараз на вулиці. На якийсь час я забула тривожитись, що ми, можливо, не достукаємося до Йостека, що доведеться стовбичити тут аж до ранку, я навіть забула турбуватися, що мене вдома чекають довгі пояснення батькам. Існувала тільки ця мить, така затяжна, глибока, я б( навіть сказала, космічна. Справді, було в тій миті щось космічне і дуже щемке. І тут несподівано мене відвідало осяяння. Я зрозуміла, як все просто, коли живеш так, як каже Лорна: ніколи не бреши (передусім собі) й роби тільки те, що хочеш. І хай твориться що завгодно. На мене напала така свобода, така радість, що я, не встигши обдумати, що ж я роблю, почала волати на все горло: