Людина і зброя - Гончар Олесь. Страница 4

Час від часу він виходить з комендантської і, лунко клацаючи підборами чобіт по вестибюлю, йде перевірити пост, виставлений біля входу до корпусу. На посту зараз – Слава Лагутін, надійний комсомолець, якому Спартак не має підстав не довіряти, але його дратує, що біля Лагутіна весь час крутиться Мар'яна Кравець, ця чорнява їхня красуня, що не могла нічого кращого придумати, як прибігти з дівочого гуртожитку в такий час і в таке місце на побачення…

– Я тобі вже казав, – дражливим тоном звертається до дівчини Спартак. – Пост – не місце для побачень.

– Іду вже, йду, – каже Мар'яна, відступаючи крок назад і вдаючи, що цієї ж миті збирається йти.

– Це я вже чув, а піду – ти знов тут.

– Ну що тобі станеться, коли я трохи тут постою?

– Не мені. Але існує порядок. І взагалі – що за розмови? Сказав, іди – так іди, якщо не хочеш неприємностей собі і йому.

Спартак при цьому кивнув на Лагутіна, до якого вже знов тулилась Мар'яна.

– Чого ти їй нічого не скажеш? – прискіпався й до Лагутіна Спартак. – Ти ж знаєш порядок?

– Справді, іди вже, Мар'яно, – сказав Лагутін до дівчини і знехотя відсторонив її. – До завтра.

Перед тим як піти, Мар'яна ще раз наблизилась до Славика, майнула обличчям біля його обличчя – чи поцілувала, чи щось шепнула йому, а відходячи, так спогорда війнула перед Павлущенком заплетеною косою, що нею аж цьвохнуло його по плечу.

Деякий час він мовчки дивився Мар'яні вслід. Пересвідчившись, що дівчина зникла в темряві, обернувся до Лагутіна.

– Ти ж дивись тут. Прислухайся. Приглядайся.

– Весь – увага, – в голосі Лагутіна забриніли смішливі нотки.

Спартак наблизився до нього впритул, знизив голос до шепоту:

– Є такі дані, що диверсантів нам закидають. Навіть в міліцейську форму переодягнених. Ясно?

– Ясно, – Лагутін перестав посміхатись.

– Особливо туди он дивись, – Спартак насторожливо кивнув у бік цвинтаря, так ніби звідти, з його темної гущавини, вже й справді виповзали, підкрадалися до гуртожитку диверсанти.

Зоставшись один, Славик не міг уже очей відвести від тієї темряви, від хащів цвинтарної зелені за парканом, де вони ще вчора з Мар'яною загоряли, разом готуючись до екзаменів.

Той цвинтар, його густі, задичавлені хащі – улюблене місце студентів. Щовесни та щоліта вони там загоряють, зубрять по кущах конспекти та цілуються або цілими компаніями фотографуються під крилатими ангелами та біля могил своїх славетних предків. Там поховано багато професорів та ректорів університету, серед них байкар Гулак-Артемовський, і академік Багалій, і художник Васильківський, «небесний» Васильківський, якого так любить Лагутін… Минулої весни на кладовищенській волі поміж студентами снували всюди ще й лазаретні халати, бо неподалік був лазарет, і тут цілі дні проводили поранені та обморожені бійці, одужуючи після фінського фронту. З багатьма із них студенти подружилися, один із командирів спробував був навіть відбити в Лагутіна його Мар'яну, але, незважаючи на це, вони з ним розсталися друзями.

І ось тепер в бік цього кладовища, що було таким зручним місцем студентських побачень, уже ти мусиш дивитися з зіркістю вартового, уже мусиш прислухатися до найменшого шелесту в його бузкових хащах, а коли звідти з'явиться раптом, гупнувши через паркан, чиясь підозріла постань, зупини її суворим окликом:

– Хто йде?

Виявиться, що це йде Дробаха Павло, гультяй і заброда, хлопець з Донбасу, з тих, що не бояться ні чорта, ні декана, – колись з таких виходили волоцюги, дуелянти веселі. За цією цвинтарною огорожею цілими ночами пропадав Дробаха, там, серед бузкових заростів та жаливи, буйно розцвітала його невибаглива любов. І війна, здається, нічого не змінила. Звично подолавши паркан, підійшов до Лагутіна, веселий, закудланий, попросив закурити.

– Тут не курять, – сказав Лагутін. – Nо smoking. – І додав: – Мало не бахнув я по тобі.

– Навряд чи поцілив би. А якби й поцілив, то навряд чи пробив би: шкура на мені – будь здоров.

– Та знаємо… Все бурлакуєш? На побаченні був?

– А де ще бідному студентові бути? Блукав. Промишляв. Пив радощі світу, як сказав би поет. А я кажу по-своєму: дурень той, хто не вміє пити життя нахильці. З повного ковша!

– Ти вважаєш, що для цього саме час?

– А що?

– На цей світ зазіхають зараз…

– Чорта пухлого!

– Що – чорта пухлого?

– Руки їм поодбиваємо, не тужи!

І він пішов у вестибюль, насвистуючи.

Незабаром з темряви з'явилась перед Лагутіним ще одна постать, висока, струнка, розгониста, – Богдан Колосовський. Мабуть, Таню проводив до її дівочого гуртожитку на Толкачівку. Богдан підійшов до Лагутіна, ніяково посміхаючись, видно, було йому трохи незручно, що в такий час, коли інші стоять уже на постах, роблять діло, він іде собі з побачення, обцілований дівчиною, вільний від усього. Лагутін з делікатності не став питати, звідки він іде, – що тут питати, коли й так ясно, – і за це Богдан в душі був вдячний йому.

Зупинившись біля Лагутіна, запитав:

– Тобі, мабуть, пора змінятись? Хочеш, я стану?

– Треба Спартака спитати.

– Нащо?

– Без цього не можна. Там списки.

– Ну, то ходім до нього.

В комендантській Спартак саме розмовляв з кимось по телефону. «Єсть! есть!» – рішуче примовляв він раз за разом, а цілий гурт хлопців – серед них і Дробаха, – розсівшись на столах та на підвіконні, мовчки дивились на Спартака – хто похмуро, хто з веселою цікавістю спостерігаючи його в новій і такій, видно, приємній для нього ролі.

Коли Павлущенко кінчив розмову, Лагутін напівжартома доповів, вказуючи на Богдана:

– Привів ось «затриманого». Чи можу йому передати пост?

Спартак спідлоба глднув на Колосовського, потім на Лагутіна, і кругла голова його в світлих хвилястих кучерях нахилилась над якимось списком, що лежав перед ним на столі.

– Дозволь мені змінити Лагутіна, – після тягучої паузи звернувся Колосовський до Спартака.

– Лагутіна зміняє Ситник, – холодним тоном сказав Павлущенко і гукнув у куток, де з'юрмились хлопці: – Ситник, заступай на пост!

Першокурсник Ситник, моторний, їжачком стрижений хлопчина, з надмірною серйозністю прийнявши від Лагутіна гвинтівку, шурхнув з нею у двері – на пост, а Колосовський при мовчанні присутніх підступив ближче до Спартакових списків:

– Коли ж там моя черга?

Спартак, по-начальницькому хмурячись і не знаючи, як це не пасує до його повних, по-дитячому рожевих щічок, довго шукає Богдана в списку і нарешті заявляє невдоволено:

– Тебе нема.

– Як нема?

– А так, що нема.

– Хто складав список?

– Відомо хто. Бюро. Я.

Колосовський міцно прикусив губу. Помовчав під уважними поглядами товаришів.

– Чому ж мене до списку не вніс?

Скрипнув стілець.

Кругла Спартакова голова вже знову схилилась, розсипалась кучерями над паперами.

– А ми не вносимо всіх підряд. Тут відібрано кого слід.

Ця репліка викликала обурення хлопців.

– А його, по-твоєму, не слід?

– Відмінник навчання! Ворошиловський стрілець! – полетіло звідусіль. – Чого тобі ще треба?

– Допиши! – зіскочив з підвіконня Дробаха. – Скажи, що пропустив випадково! По темноті своїй! Але Спартак одразу його присадив:

– Ти он краще помаду зітри на щоці! Кому війна, а кому мать родна.

Тернувши кулаком по щоці, Дробаха, однак, не вгамовувався:

– Стріляєш гірше за нього, а душу вимотуєш… Такому товаришеві – і ти не довіряєш? Не можеш довірити йому годину відстояти на твоєму безглуздому посту?

Це, видно, дошкулило Спартака. Він підвівся за столом – натоптуватий, туго затягнутий поясом товстунець.

– Бачу, що про тебе теж слід було подумати, якщо ти називаєш наш пост безглуздим, – надуто блимнув він на Дробаху, і в голосі його з'явилися погрозливі нотки. – Відомо тобі, що таке пост? Відомо, що оголошено воєнне становище?

Дробаху це, однак, не спантеличило. Від підступив ближче до столу.

– Ну й що?