Комедія з убивством - Лапікура Валерій. Страница 30

— Все і нічого. Бо наскільки я знаю, такі речі відбуваються на рівні глибокої підсвідомості, а цієї штуки у радянському суспільстві не існує взагалі. Є лише свідомість — високоморальна, класова, ідейна, загартована, в чортабіса-диявола, розтуди її так! А ми у психушці вже по двоє на одне ліжко кладемо.

— Ближче до теми, Борисе.

— Вибач. Тепер щодо братика і сестрички. Класична домінантна пара, описана в усіх зарубіжних підручниках з психології і психіатрії. В перекладі на твою мову: злочинець-спільник. У цій парі хтось один завжди домінує, тобто, переважає іншого, підминає його під себе, перетворює на безвольне знаряддя. Ваш випадок — унікальний, бо тут домінує жінка, до того ж, зовсім юна. Це й ти знаєш на практиці в абсолютній більшості випадків усе навпаки: мужчина — ініціатор і керівник, жінка — спільник.

— І які тут у мене шанси?

— Братик мовчатиме, як заціплений, доки ви не посадите за грати сестричку. Отоді він зламається і виляпає все, як перелякана дитинка.

— За що я тебе люблю, мій друже Борисе, так це за полегшення моєї важкої роботи. Для того, щоб розговорився брат, я повинен на підставі неіснуючої науки переконати прокурора у своїй — чи твоїй, ділитися не будемо, — правоті. Щось маєте додати, докторе, на своє виправдання?

— Маю! Ніколи не дивіться у кіно радянських детективів. Бо тільки там у злочинців дрижать руки і бігають очі, і вони вимушені носити темні окуляри навіть увечері. Саме отака високодомінантна особа, як твоя медичка, виріже цілий взвод фотографів, таксистів, бухгалтерів і трамвайних контролерів — і «хлопчики криваві» ш в очах не мерехтітимуть, і спатиме спокійно. От тільки сни у неї будуть кольорові.

— Ну то й що, що кольорові? Мені теж іноді такі сняться.

— Тобі — іноді. І то від надмірного психічного перевантаження. А їй — постійно, бо у неї інфантилізм психіки, як у всіх особистостей такого типу. Але це вже ми з тобою, Олексо, в такі високі матерії залізли, що краще їх не чіпати. Безпечніше політичні анекдоти у кав'ярні розповідати.

— Так що, справа, виключно, як би це ти сам сказав, у гіпертрофованій самовпевненості вбивці? Щось на зразок дитячого: «ось заплющу очі — і все погане зникне»?

— Не зовсім. Спробую пояснити, але то виключно для тебе. Бо якщо поняття домінантності наша юриспруденція ще сяк-так визнає, хоч і називає по-іншому, то про цю теорію не заїкаються навіть у закритих дисертаціях. Але я читав, звичайно ж, у зарубіжних виданнях… до речі, це найновіші дослідження… Так от, вважається, що психічно неврівноважений вбивця, або, по-їхньому, маніяк, після першого ексцесу відчуває спочатку неймовірне сексуальне задоволення, а згодом — страх. Страх подвійний — на рівні свідомості: що я наробив, мене ж можуть зловити, судити, розстріляти і так далі; і на рівні підсвідомості: здається, я не зможу надалі без цього обійтися, бо те відчуття було незрівнянним. Отже, доведеться знову вбивати. Статистика показує стандартну модель поведінки: між першим і другим вбивством у таких типів проходить значний проміжок часу. А далі все котиться, як колесо згори. І що цікаво: от у цей проміжок вбивця підсвідомо, повторюю, підсвідомо підставляється тій же міліції. Ось я, я це зробив, хапайте мене, посадіть мене, бо інакше я знову вбиватиму.

— Ти добряче здивуєшся, Борисе, але щось подібне мені наш Старий розповідав.

— Твоєму Старому ще б Фрейда почитати — ціни б йому не було.

— Йому й так ціни немає. На жаль, мало хто це розуміє. Навпаки — якби хтось у нього в руках Фрейда побачив і настукав, Старого вже за п'ятнадцять хвилин не було б у міліції, незважаючи на заслуги.

За що я вдячний філософському факультету, так це за науку говорити майже відверто про певні речі, не називаючи їх своїми іменами. Доки я дійшов від Львівської площі до нашої Управи, основні тези Борисової експертизи у моїй голові наче самі собою трансформувалися у доступну навіть прокурорському розумінню форму.

— Ситуація виглядає так, товаришу генерал. Молода дівчина з хорошої інтелігентної сім'ї стала жертвою нахабного шантажиста, до того ж, сексуального збоченця, хворого типа. її фотографій ми, щоправда, не знайшли, але, можливо, він ще не встиг їх проявити і носив із собою у кофрі. До речі, те, що японська апаратура, за оперативними даними, досі ніде не виринула, свідчить на користь нашої версії. Коли дівчина зрозуміла, як далеко завела її власна легковажність, вона у стані афекту вбила негідника. Оскільки потрясіння було сильним, замість чесно з'явитися з повинною, заходилася ховати сліди злочину. Щодо її подальшої поведінки, товаришу генерал, то вона теж цілком логічна. Підозрювана виховувалася за всіма нормами радянської моралі, її свідомість глибоко не сприймає самої ідеї злочину, її пече сором, але, водночас, вона боїться. От і вибирає найпростіший шлях: нікуди не тікає, не замітає слідів, а слухняно чекає, доки ми по неї прийдемо.

— Складно говориш, Сирота, аж сльоза пройняла. А куди ми брата дінемо? Він що — теж глибоко розкаявся? Ану раптом вони вдвох із сестричкою по Лук'янівці чужі кінцівки розкидали?

— Товаришу генерал, я пропоную не ускладнювати. Прокуратура і суд цього не люблять. Досить, що мені якось наша районна феміда одного разу сказала: у вас, товаришу капітан, не матеріали розслідування, а друга серія фільму «Воскресіння». Візьмемо сестричку, заговорить і братик. І до речі, закриємо благополучно одразу дві кримінальні справи. Чи навіть три… бо я його аферу ще не встиг об'єднати з тою справою, що за фактом вбивства.

— Сирота, є щось таке, що змусило б тебе подорослішати?

— Є, товаришу генерал. Позачергова відпустка, а ще краще — позачергове присвоєння наступного звання.

— Нахаба! Походиш у хлопчиках. Ну, може там, розвантажу тебе на якихось пару тижнів.

— Дозволю собі нагадати, товаришу генерал, що оця справа, в яку ми всі влізли по саму маківку, почалася з того, що ви вирішили мене розвантажити…

— Капітан! Кругом! Кроком руш… а ви, товаришу підполковник, залишіться.

Ця мала чортяка, красуня-відмінниця і таке інше, задурила голову не тільки мені, а й моїм начальникам. Бо прокурор, вислухавши наші довгі і сумні міркування щодо комуністичної моралі і докорів совісті, від душі розреготався:

— Товаришу підполковник, я не дивуюся вашому Сироті. Він людина абсолютно безвідповідальна і всі його фантазії спрямовані, самі знаєте, куди. Але ви, досвідчений працівник, трьох міністрів пережили!

— Чотирьох, товаришу прокурор. Між Строкачем і Бровкіним був ще Мешик, якого разом із Берією розстріляли. Три місяці у п'ятдесят третьому…

— А де ж я був у п'ятдесят третьому?… Ну, це, зрештою, не грає ролі. Я про інше: що ви мені принесли? Це ж не подання, це допис у газету «Молодь України». До чого тут совість-пересовість, усвідомлення-неусвідомлення? Все набагато простіше. Ви одержуєте сигнал, що у квартирі за такою-то адресою ночами відбуваються незрозумілі дії підозрілого змісту. Хтось там когось лаяв, щось гупало об стінку, хтось кликав на допомогу… ну що, вчити мені вас? Чи послати разом із поданням?

Олекса Сирота:

Ми погодилися з прокурором, що так воно простіше і навіть краще. От тільки як бути з самою підозрюваною? У стража законності була і на це готова відповідь:

— Перехопіть її по дорозі, збрешіть, що у квартирі, мовляв, якісь сторонні люди, потрібне негайне втручання міліції, але без виламування дверей. Тихо, делікатно. А ключі ж — у неї. Головне — задурити голову баришні. А там уже дійте за обстановкою. Інформуйте, я буду напоготові.