Сталінка - Ульяненко Олесь. Страница 10

Вранці витягував її з шухляди, клав перед себе, а за хвилину, відвернувшись до вікна, шматував, кидав до корзини і, матюкнувшись, брів до кочегарки. Довго тирлувався, смоктав нервово дудку цигарки, рвучко кидав недопалка: «А може, не на зміні той бісів Нікандрич», — залітав до котельної, бігом — одна нога ще бовтала повітря — випалював попередження, нарешті, зібравшись, поправляючи борти синього кітеля: «Скока тєбє, старий хрєн, скока можу попереджувать… Я тебе не на зону одправлю, а на тріпдачу, на Саксаганського доправлю». — «За што напрасліну наводіш, нашальнік? Вєк волі не відать, Савєліч…» — розводив руками вурка. Сироватко знімав картуза, обтирав внутрішнім боком долоні чоло, забиваючи віддих од несподіваної хоробрості; сідав на плетеного китайського стільця, закурював, м'яко вже крадучись, майже шепотів, наче замовлявся: «Не взищи, Нікандрич, але скаржаться. Манька Фоменкова. У Петьки її сифіліс знайшли…» — дитинно, безпорадно Нікандрич розводив руками: «Нашальник, ти мнє лапті нє плєті. Мало лі гдє єйо Пєтька всунул?… Да і Маньку знаю: когда-то мої корєша после откєда на хор ставілі… ілі слєдующего года? В каком году ето било, нашальнік? А, Савєліч? Да-а-а-м, она там по казармах шлялась. Мнє, нашальнік, нєчєго хлєстаться…» — «Да куди б він всунув, Нікандрич, пацану то, пацану дванадцять годків всього…» — «А тєбє скока, Савєліч? А-а-а-а? Що-о-о, малчіш, — хрипів, присьорбуючи сміхом, вурка; обличчя несподівано важчало, очі скляніли, полишаючись того знайомого, єхидного прискалу. — Вот то-то… Жізнь такая штука красівая, — обертав круглу долоню Нікандрич, і можна було легко вгадати, як він уявляє ту «красивую жізнь», — май на уліце, да-а-а-м, як згадаю свої літа молоденькі. Давай поначалу, Савєліч, чіфірку поганяєм, ми-то, кажись, одногодкі с табой… да і нє только, — тут Нікандрича обличчя набирало того звичного вигляду, — це трохи заспокоювало майора, — вєрьовочка нас стянула, вєрьовочка… і много, ой как много та вєрьовочка знаіт… Мне-то что… Мнє-то домой всьо равно»… — Нікандрич розливав кукнар або чифір, а Сироватко задом до дверей: «Ну, я тебе предупредив», — витягував із себе майор, переляк сіпався в очах, але добавляв: «А патретік зніми, зніми… Значить, Леоніда Ілліча надо… А нащот дома, то сам знаєш — там ти, яко і я, не жилець…» Волошкові очі Нікандрича крижаніли: «Ти-то не отиграєшся, Савєліч. Вєк волі нє відать». І так ні з чим плентав назад майор Сироватко.

Після кожних відвідин Нікандрича заявлялася до Сироватка Марія й усе говорила, щоб він посадив «того проклятого вурку»; напочатку те видавалося чудернацьким — потім пообвикся дільничий, хоча подивлявся на Марію якось незрозуміло.

Горіку було байдуже, що помер Нікандрич; хоч по смерті його й подейкували довго і всіляке — не переймало. Мало чого напатякають лихі язики. Горіка такі розмови, які торкалися різних прихованих, заборонених за небіж — чикового життя речей, трохи лоскотали — сповнювали тихим, сумовитим, начеб на празник, душевним дзвоном; туманом очі сповивало; майже дитинне ставлення, убита повага до старого, заматерілого вурки. Мучився він чимось незрозумілим, невтямки самому — починалися дворові бійки, якраз пора, бо Носач, котрий підпрацьовував улітку на танцях, заклав ціну в двісті карбованців за підвал на Ломоносова, і якраз під цей час на Горіка щось найшло: днями ходив мов у воду опущений. А тут іще мати прибрьохувала з роботи зла, начебто з налигача зірвалася, важка на слово та діло: ляпне мокрою ганчіркою, сяде в закуті, ноги опухлі, синюшні, неживим поглядом ворушить на Сьо-Сьо, посмоктує папіроску, а стара Піскуриха знай молитви складає. Вона мала таку дивовижну здатність видумувати нових молитов, видаючи за церковні, бо час зітер геть усе з її голови, і виникало враження, що баба починала жити заново. Але з цим ніхто не знався, не розумівся, та й за всім на стару не звертали ніякої уваги.

А Горік нудив нудом між Козачою та Васильківською, думав про Нілку, але й не зовсім про Нілку: та гадка була подобою, незугарним зліпком, каламутною пересторогою до чогось, чому Горік не давав ради, як і власним думкам, — бо вже й Містер Пепс Кобиляче Око намовляв його до вусатої Марфи з Козачої, котра у будинкові з білої вогнетривкої цегли тримала двох квартиранток, що по ночах відробляли куток ледь не з цілим містом; утім, вусата Марфа ще й розкладала карти: на вальта, на короля, на туза, на даму, — так що, може Містер Пепс Кобиляче Око мав саме це на увазі. Хоч скоріше за все натяк таки стосувався дівчат, які проживали на Сталінці так давно, що їх вважали за своїх. Одна з них Надька, пекуча брюнетка; густий чорний погляд, груди балабухами вивалюються з-за пазухи, подивиться — моторошно робиться; друга — світла, ніжна така, як хто у любистку викупав, нецілована дівчинка та й годі, проте, поговорювали, виробляла у ліжку таке, що й пропечені сталінські шльондри видавалися перед нею недорозвиненими школярками. Звали Світланою, — появилася вона, щоправда, трохи пізніше, але всі мужички рвалися до неї, бо крім усього, ще й розповідала у ліжку історії, власне, одну історію, та на кілька манерів: любила, мов, чоловіка, грошей не мали, а навчалися разом, хотілося до пеку всього — який світ крутиться довкола — хороше зажити хотілося, й от підвернулася подруга — зупинились аж тут, а до цього обтерла усі борделі, які тільки були в місті, працювала навіть у Султана, він ото й навчив різних штучок; про Султана колись був згадав Містер Пепс Кобиляче Око, — мовляв, заявився один приблуда, банабак — чи то азербайджанець, чи вірменин, — діла крутить, правда, місцеві шкіряться, але той відкупного цілий ящик коньяку поставив, — купилися. Череп навіть показав Горіку того Султана здалеку: день натягнувся напрочуд сонячний, золотом притрушувало небо, шибки, людей, а той, кого прозивали Султаном, ішов тим боком Васильківської під довгою стіною висотного дому; йшов так, як ходять тільки впевнені у собі люди, — шкіра на обличчі світиться жовтим шовком, губа верхня з вусами задерта догори, білі, дрібні зуби, чорний костюм висить мішкувато, але доладно, до лиця, як і чорний шкіряний плащ; Містер Пепс Кобиляче Око, він же Череп, він же Мойдодир, прицмокував язиком: «Бач, падліна, сюди-то замизганий, в одній драній куфайчині притьопав… Треба його, Клик, промацать…» — Горік глянув на Султана, й тут потягло на нього солодкою нудотою, — тим, чого скуштував, коли дивився на мертвого Нікандрича. Потуманіло в голові; притьма подався додому, — до обіду дивився на Нілку, — як вона чеше волосся, причинивши двері на балкон; вітер закидає коси на плечі, грається тими струменями, що незрозумілого кольору, а вона дивиться поперед себе, вродь не помічає Горіка — розчісує волосся, обтрушує попелом погляд, а у нього відчуття таке, ніби кільканадцять років минуло, ніби вона й не спала у нього на руках.

Щось прояснятися почало, бо чув балачку, поговір, нібито Нілка за цигаркою й кавою скаржилася подрузі, рудоволосій, дебелій Марті, котра спробувала мужика: «Та він вродь і нічого, той Вовк, та коли лягаєш з ним у ліжко, від нього твариною тхне, ледь не псятиною… — вона пускала цівками дим, мружила очі, враз ніяковіла, бо ще насправді не пробувала чоловіка. — Друге діло — Месаїб…» — а згодом Містер Пепс Кобиляче Око випадково надибав її на пошті, перед випускним днем у школі, де вона, вся у білому, з бантами упівголови, каракулями видряпувала «Месаїб» і плакала, розмазуючи чорну туш зблідлими щоками. Тоді Горік закінчував другий курс ПТУ на столяра-червонодеревника, — покійний Нікандрич говорив: «Можна падумать, мальшонок, што у насдтока красниє дєрєв'я растут». Але зараз йому не до Месаїба було — проймало, та не доходило; під обід падав на ліжко, впинаючи знесилене тіло у пружини, — солодко підступало до горла. Це солодке пантрувало, чигало на нього, „коли Горік лишався наодинці, тільки темні, пощерблені.вікна протилежного будинку немов з розгону готові були впасти на нього; тіло його злипалось од поту, судомилося, і він уставав, якусь хвилину бродив, чунявий, кімнатою, падав, підтягував ноги до живота, а воно все одно підступало, він відчував подув могили.