Сталінка - Ульяненко Олесь. Страница 17

По кількох днях Никодим нахромлював промерзлі пласти гною, надимав шию червоними, зеленими жилами, а Йона сидів на табуреті під стіною глинобитного сараю, коли віддалік, за сизим кушпелінням хабняку, затремтіли чорні цятки людей; Галька йойкнула: «Нурім…» — «Не віддам сволочі» — Йона нічого не бачив, бо сонце сліпило очі, миготіли повні руки Гальки з веснянкуватими ліктями; по хвилі люто захарчали пси, трісла штанина, ляснув постріл, собака, підгрібаючи, поповз під парканом на трьох лапах. Півень, ламаючи горлянку, вирвався з хліва і вогненно полинув хвилями — пір'я посипалося теплом на щоки Йоні. Потім сонце пропало зовсім, — перекоцюблене, посиніле обличчя Нуріма попливло перед Йоною, в голові налилося щось, потім луснуло тупим, до хруску в потилиці болем; погасло сонце, пропали звуки.

Табір вічно прокисав під дощем: по ліву руч виймищами зирило сіре, низьке небо, трохи далі — глинища та куці скелі, а вірніше, як придивитися, то гранітні валуни, причесані дощами та вітрами. І між цими скелями й небом лежав табір, нічим не захищений од стихії, де повстяними, промоклими ляльками, од будівлі до будівлі, бовтались у суцільному тумані його мешканці. Йона вже не пам'ятав, коли, де і як опинився серед десятка немолодих людей, що жили в одному бараці: лягали вряд, накрившись просмерділою ковдрою, боязко — зразу — відсувалися, як тільки хто ліктем ненароком зачіпав одне одного. Так і лежали холодні, голодні — засинали, наче понімовані умисне. Йона подумав тоді, що нічого не додає так сили людині, як розпач; але як змусити усвідомити цих телят, що вони справді втратили все, що можна; і що далі вже ніколи нічого не повториться; говорив: «Мужики, що ждать… а що ждать…» — «Ти во почни, а ми поддержимо». І вони так сиділи, відігрівалися біля шиплячого сирими дровами вогнища, навіть не зирячи на Йону, розповзалися по закутах, а над припіднятим брезентовим пологом миготів ліхтарем помічник косоокого Нуріма, полукрівка Халям, — із куцою шиєю й ромбовидною головою, що вгрузала, зросталася з плечима.

Йону привезли в табір для виготовлення цегли десь у середині зими, а може, початком; він толком не пам'ятав, бо слабував на голову од міцного удару — «от не везе тобі як не в голову так біля — на що хворієш від того і лікують»; у таборі не зчинилося нічого особливого: підбіг у рожевих, шовкових — для їзди на мотоциклі — штанях Халям; забігав дивно якось борлак: «А-а-а, будем работать? А нє будем — жік-і-і-і», — і провів ребром долоні по горлянці, розсміявся розкотисто, легко спочатку, а тоді істерично, по-псячому. Табірники, що стояли півколом, підхіхікнули. Всі вони приїхали добровільно, десь у середню частину Криму, подалі від моря, де в скелях, безлюдних місцях, люди чеченця Нуріма навибудовували заводиків для виготовлення цегли, опію, що завозився з північної частини півострова, матраців, а влітку, щоб безкоштовні раби не лінькувалися, давали їм майструвати очеретяні живоплоти. Нікому не западало й думки вставляти щось проти, — наглядачів і чергових назначали з-поміж своїх, а годувалися — чим Бог пошле. Коли хтось прокидався десь або думав залізти за огорожу, то доносилося Халямові, і той дубасив гумовим шлангом бідолаху ледь не до смерті. Проте, як підмітив Йона, табірників більше лякала ота м'якенька, пухка ручка, її долоня, ребро, яким він, по-котячому мружачи очі, черкав по горлянці. «Жі-і-і-і-і». Потому, десь за днів два, Йону почав опосідати страх; Йона брав кухля, виготовленого самотужки з банки з-під консервованих фруктів, підсідав до буржуйки, де вічно черговий пічник Лотя куняв, запхавши посинілі, у гнійниках руки до куфайки — «хлєбушка би, нєт хлєбушка?»; на його питання Лотя відповідав одним жестом — кресав по горлянці: «хлєбушка би, хлєбушка», — Йона стовпів од холоду, що пронизував від голови до ніг. Тоді повторював щось напам'ять — «…до першої зупинки було всього ступити кілька кроків: зразу дорогою росли густо липи, молодняк ще, не просічений — затінки зависали густі, і там було прохолодно навіть серед літа, особливо в полудень; а полудень видавався у тих місцях завжди напрочуд безлюдним…»; Лотя стрибав біля плити — «памагі разбудіть брі-гаду, разумнічался». Бригада вставала, бо «Гусейновіч обєщал водочкой попотчевать» — і так з дня у день. А якось — сонце вже пробивалося крізь хмари, ближчав березень — покликав його зігнутим пальцем Халям: «Сюда іді, умнік. Сюда. Гаваріш, многа знаєш… Ну, значіт будеш сказкі расказивать Гусейновічу на ночь…» Сам він теж приблуда — не з чечні і не з місцевих; придибав у шовкових спортивних штанях, перебалакав, кажуть, про щось із Нурімом та так і лишився тут: то сидить на осонні, сліпо примруживши очі, то бродить, доскіпується до кожної дрібниці. А головне, він не сам прийшов, а з «бжі-і-і-і-і». Проте мовчали. Якось надумав був утекти з табору спокійний, лагідний Лотя, — виявляється, забаглося йому купити пляшку, — тож Халям вибив весь дух із Лоті і, мабуть, забив би, коли б той не признав іще кількох спільників. «Вєчєром екзекуція», — сказав Халям, виставивши п'ятірню, й моргнув; натовп гачкуватих постатей застрибав: «Екзекуція! Екзекуція! Екзекуція!» — запалили багаття, пожвавлення кинулось табором; Йона бачив, як лаштують три стовпи, — закопують у землю, неподалік робиться м'яка підстилка для Нуріма Гусейновича; а надвечір привели п'ятьох зв'язаних хлопців, що з усієї сили пручалися, — «ша-а-а, ребята, кончілось всьо». Хлопців зі скрученими руками посадили спина до спини. Халям радісно й збуджено щось вигукував, репетував, присідаючи, заглядав крізь ноги, фуркав як кіт, заскакував до будівельного вагончика, де мешкав, випивав горілки, а тоді кружляв, вертівся кругом вогнища. Коли вивели Лотю та його корешів — Йону пройняла тривога. Відтак трійцю прикрутили до стовпів, а робочі затупали, відпиваючи од горлечка горілку — «екзекуція екзекуція екзекуція» — Йона вже майже знав усе наперед, але його більше дивували ці відкриті, широкі, майже як у дітей, очі. Халям верескнув, — відгомоном пішло по валунах, голови глядачів масними плямами застрибали під холодним, низьким небом. І раптом, коли почулося тихе «бжі-і-і-і-і», всі побачили у Халяма в руках бензопилку «Дружба»: він раз по разу вмикав її, запускав оберти, вжикав над головою, присідав і, просунувши писка між ноги, показував язика.

«Трагедія попереджує катастрофу…» — подумав Йона, а тоді, одірвавши погляд, побачив, як летить тирса, біла, свіжа ще з літа тирса, навіть кленовим соком лоскоче ніздрі, — чвиркнула кров і голова з обрубком дерева упала в калюжу. Дві наступні жертви завищали, немов обпечені, потому наче покам'яніли, — лише ворушилися синіми смужками їхні роти; «бжі-і-і-і», — гула пилка, глядачі випивали ще по ковтку горілки, обговорювали подію — видно, те їм було не вперше, — поговорювали, як і на який бік упаде решта голів… Иона сплюнув і нишком, щоб ніхто не побачив, подивився на гурт молодих хлопців; один видався знайомим, щоправда, то могло й видатися, бо хлопці були побиті до синього, аж ребра повипирали; вищання бензопили на якусь мить урвалося; голос Халяма напучав останню голову: «Бог! Бог? Бог?! — він стрибав на одній нозі, обтираючи розчепірену п'ятірню об шовкові, жовтого кольору штани. — Я! Слішал, я ісполняю функцію Бога на зімлє… і щоб я забил — здєсь в лагєрє нєт нікакого другого Бога, кромє Аллаха. А об'язаності вашого Бога я пока беру на сібя», — жикнула пилка; голова буцнула до калюжі; новеньких поволокли до вогнища, де на шкірах парився Нурім. А наступного ранку, розминаючи закоцюбле й усе ще синє од побоїв тіло — поки помічники чеченців по живому товару Глосік і Косік онанували на обкладинку «Радянської жінки», — до Йони примостився один із новоприбулих: «Слухай, брат…» — Йона шикнув, але з того дня й почалося: працювали вони розважливо, спокійно, навіть самовпевнено, але те не здивувало нікого, навіть косоокого Халяма; хоча й побіг він до Нуріма і щось довго шепотів на вухо, а Йона зиркав боком — наче ненароком, наче у мішень піймав, — драглистий, шовком зачовганий, поперезаний зморшками шматок шиї. Ближче до березня Халям занудив — вештався табором, іноді впивався, запускав бензопилку, «бжі-і-і-і» робив над головами, що копирсалися у глинищі; скалив ікло; щось визирав: закружляв поговір, нібито будуть між косолапими переторги, приїдуть люди з Кавказу і тих, хто жвавіший, позабирають, ну, а решту, відомо, потоплять у болотах. Небо повнилося чорнотою, тягло на перший весняний дощ. І тоді виникла, несподівано зовсім, постать Йони проти вуглистого неба; постать хитнулася, — впевнено якось, і постаті, що перед цим рябіли самими лиш плямами, — нагнулися й подіставали ножі; щось ворухнулося у нутрі Йони, радісно бринькнуло: він здалеку побачив, як купами звисають комарі, готуючись до травня, — скоро літо, скоро; ножі розтяли повітря — Нурім кинувся до вагончика, Йона напереріз, бо знав, що там зброя, й вони хекали, бігли схилом, підкопуючи камінчики, вириваючи шматки простору, гублячи з очей небо — «не доведи Господи, там же зброя» — бігли вони вічність, під порожнім небом із низькими хмарами; бігли без сонця, а коли ляснув постріл і вони обернули голови, то нікого, нічого не вздріли; тільки гравій посипав дощем, а потому пішов пливуном із-під ніг Нуріма, котрий, похрюкуючи, соплячи кров'ю, поповз до ніг Йони, а той виламуючи хребтину, уже біг до вагончика — «бжі-і-і-і-і»: креше звук, сіра тінь нагинається над чимось, але ворушить жовтими ногами шовкових спортивних штанів: вмент доходить, що то Халям: кров бризкає на вагончик, обрубок руки зміїться на камінні, намагається ухопити когось востаннє; Йона перепиняє подих, ускочивши до вагончика, просмерділого мускусом, тютюном, вишкварками чаю; шелестять кольорові порнографічні журнали: під матрацом він знаходить два «Макарови», карабін і «калашнікова». Зоддалік лементують. Там ще лишилася охорона, що привозить живий товар паротягами, пароплавами. Розвішуючи зброю, запихаючи набої до кишень, Йона пошкрябався схилом: двоє чеченців смалили невпопад із карабінів. Стріляли вони погано, але кількох заюшили кров'ю. Втихло все, коли стрекотнув «калашніков». Сірі тіні пошкрьобали на гору — «хутчій, хутчій, Нурімів слуга утік…» Блимали ножі, тупо входили в тіло — із рипом одірваного од кісток м'яса.