Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь. Страница 6
— …мій батько…
Полив дощ. Дощ приніс несподіванку. Лив постійно, як і з самого початку створення світу; лив за склом однакових облич, випарів дорогого вина, цигарок, французького одеколону, і ще довго лляв, змиваючи рештки снігу, злітаючи зі стріхи прямо у дзеркала овальних кімнат, а розкішні гобелени сходили паром. Бо була осінь. Пора… Пора…
— Твій батько вигнаний король…
— Мій погляд губиться на безсмертниках жовтого кольору.
— …цей погляд і ці квіти носять пафос приреченості…
Лариса сиділа проти нього; бліде, невиразне обличчя лежало на долонях; вона звелася, пішла, і темрява покрила її. Синя широка смуга світла тягнулась від вікна. Лариса втрапила на неї, і так стояла, — худенький, цибатий підліток з випнутими грудьми, у зеленій блузі, із настовбурченими сосками. Вона повертіла пробку в худих пальцях.
— Тваринка, — почувся голос Клоца.
Клоц виринув з темряви, зачепив плечем край синьої смуги.
— Той недороблений так і не приніс чогось пожерти, — загудів. — Вижену на хрін… Вєлікій актьор…
Клоц упав на стільця; навіть крізь морок було помітно, як він нервує: губи дрібно тремтіли, краплі поту збігали крутою волячою шиєю за комір. Клоц упнувся в бурякову портьєру і загорлав:
— Гей… — голос потухло забився в горлянці; згас.
Потім він довгим, протяжним, обскубаним поглядом позирав на Ларису: нижня губа одвисла, руки вистрибували на колінах, ліва нога потупувала, вириваючи в залі шматки тиші.
— Я її підібрав майже на смітнику… Майже, як і тебе… Розумієш… ми ходили… кирячили, водили козу, значить, і… забрели до залізничного вокзалу… Знаєш, отак сонце б'є у вікна ізгори, й безлюдь, і вона… спить підібгавши гострі коліна до підборіддя. Нас було шестеро чи семеро… Шість… Шість… Сім… Сім… Сім… Чоловіки і жінки… поперепивалися, перетрахались — на душі весело, бо вдавили літру коньяку… і вона: сидить підібгавши ноги… Я зупинився і вирячився на неї… Тут грянув гімн, а один недоумок по стійці струнко… гімн грянув: їхній чи наш… не втямлю… і один ідіот затягнув: «Боже, хорони королеву Вікторію», але ніхто не помітив… байдуже… Ото я стою, стою, — вона прокинулась, а я тоді: «Хочеш стати акторкою». — «Нічого собі, — говорить, — ранок… Звісно хочу…» Так ото було… — очі Клоца стали непроникними, нижня щелепа загострилася, погляд колючий: — … а потім нас, через рік, коли ми таки добре наробили гармидеру…
— Я чув…
— Еге ж, нас чомусь надумали зачиняти…
— Чув… Але…
— Але потім трапилася та гнида… що я тобі показував… — Клоц гепнув кулаком по столу, ухопив пляшку і видув одним духом. І знову насторожено свердлив темряву, немов стежив за кимось, і там Кості видалась порожнеча.
— Бережи її… Кращої для тебе натурниці, та, думаю, жінки не знайти… не буде… Ти ж знаєш… я ніколи нічим не принижував, і ніколи не ставив себе за кращого… Я працював.
— Не розумію тебе… Щось повинно трапитись…
— Хрін його зна, — погляд його осклів, профіль Клоца чітко відбився на блискучій поверхні столу, викривленому смутою світла. Білки очей заворушилися у темряві.
— Все може трапитися… Все… Дурню, тут, у цій країні, треба бачити усим, навіть статевими органами… — Клоц говорив для себе: — Так, люди пронумеровані страхом… пронумеровані…
— Про що ви тут… — підійшла Лариса. Обличчя рожеве, наче зі сну.
— Сідай… — Клоц витер піт з чола. — Буде робота. На весну. Спецзаказ.
— Ну, а завдаток, — потягнула вона.
— Норма. Все норма, — і Клоц утупився в порожню пляшку. — Піди поклич того йолопа… Нехай несе горілку і жратву… і поклич дівчат…
Лариса смикнула плечима, пішла. Синя смута вкорочувалась. Надворі притрушував сніг.
— Чорт, — вилаявся Клоц. — Кінець листопада, а тут таке… Мов у Європі… Був коли-небудь у Європі?… Ні… Так поїдеш, якщо, звісно, дурня не зваляєш… А за Ларису, то я дарма… Не слухай… Твоя справа… Напишеш сценарій, зробиш декорації. Ти добрий художник, та й актор нівроку, але бач, як ото воно все… нікому нічого… Ти тільки без всякого там… Десь так середньовіччя… А там далі отой жлоб, що приносив вино, розповість що до чого… й скаже, як далі… Бо я їду, їду, їду… Далеко їду…
— Ну добре.
— Ага, ще що?! Ти… Ти випадково не жид?…
— Яка різниця. І хіба ти не знаєш…
— Сам повинен розуміти, як ті ставляться до жидів. Пожри з їхнього гімна і ти б такої заспівав…
— Ні, я не жид.
Запала тиша, впала непроглядна темрява.
— Ото і добре. Я не антисеміт. Я ніхто, але… Сам не знаю… але ці штучки погано кінчаються.
— Які?
— З отим старим чортом. Ублюдок.
— Як кінчаються?
— Краще не знати. А-а-а… Потім скажу. Гроші за те великі. Знімеш людську хату. Я там надибав. І бережись цього шкета в синьому костюмі. Не бережись — тримайся подалі. Так вірніше.
— Може, мені відмовитися?
— В тебе є інший шанс вижити? Ти попробуй розкрутитися, попробуй.
— Про що ти знову? Задрав ти, Клоц.
— Через півроку зрозумієш. І той… шкет роз'яснить. Втямив.
За вікном заблимав ліхтар. Сніг трусився збоку, падав на протилежній частині міста. Лариси довго не було. Зайнявся сліпучий чотирикутник дверей. Лариса з'явилася чорною тонкою свічкою у амбразурі дверей, що за хвилину різьбилися, заповнювались неспокійними фігурами акторів; затріщали неонові лампи, і дракони на стінах, дракони з куцими хвостами, засвітилися різнобарвними вогниками; спалахнули пюпітри, і гомін зажурчав, зажебонів, задерся вище, здавалося, що цей гомін ніколи не зупиниться. Але все швидко втихло: голоси вуркотіли в широкому, віялом, залі, — втомлено, безпосередньо, неживо. Клоц прохрипів, осклілим поглядом снував по людях, зупинявся на Ларисі, відводив очі, то рвучко піднімав голову, і далі, доки не видавив із себе:
— Де той… е-е-е-е недоумок…?
Всі глянули поперед себе, начебто це нікого не стосувалось, і, видавалося, ніхто не звертав уваги на Клоца: потріскували неонові лампи, смерділо театральним клеєм — рейвах утих — хилиталися двері, скрип зависав над самою стелею; та ще ця неймовірна тиша, що западала в проміжках дверного скрипу, тиша між людьми, свідчила, що запитання неістотно тяжке, неприємне, і, попри до нього, Клоца, велику повагу, — не хотіли відповідати. Відтак почули кроки: тріскучі, механічні, майже військові. Скрип увірвався, на жовтому тлі проступила постать, схожа на шахову фігуру. Чоловік у світло-синьому костюмі, з двома рядами ґудзиків, підступив до юрби; в міру того, як він наближався до людей, кроки лунали тихіше, навіть вкрадливо, по-тваринячому; чоловік подався трохи осторонь, став, склавши навхрест руки, приємно усміхнувся. Цю посмішку Костя відчув, швидше, ніж інші — цього не було видно.
— Гуляй… Пий… Скоро зима… Зима…
Костю хилило на сон; він мляво, без смаку, жував канапку, посьорбуючи холодне, без піни пиво; чоловік сірий, невиразний блискав феєрверком перламутрових ґудзиків, складав дудкою губи, глипав на сірих драконів, похрускував фалангами пальців. Лариса втихла, з освітленими пюпітрами вилицями, що здіймалися темними дугами і з'єднувалися з бровами, у довгому зеленому светрі — справжнісінька тобі школярка — сиділа між Клоцом і Костею, перекидаючи в руках пляшку пива: бурштинову рідину проколювали червоні промінчики, і тоді в темно-зелених очах із широкими раидужками, десь в куточках, пробігала кошача тремтлива цікавість, а біля окових ям збігалися тоненьким, чітким візерунком зморшки. Костя намагався думати про неї: про попільнясте, кільцями волосся, — майже тобі змія — різьблена голова античної красуні, якби не маленький рубець та випнуте підборіддя; про жіночий вигин шиї, що до низу ховався у напнутих грудях лагідною лінією; але сон морив, і як реальність Костя побачив ту жінку, котра пливла чистою річкою. Тут він подумав про безглуздість того, що трапилося біля кав'ярні: тримати за руку маленьку казку, крихітне чудо, і випустити; чітко бачив: вона промацує кожну сходинку ногою, ступає на два кроки вперед, сонце червоним заливає землю. А потім його хтось гукнув. Несподівано розчахнув половинки вікна: впала карафка з жовтими безсмертниками, здибилась фіранка. Скло вискочило з рами, повільно, просідаючи у повітря, впало на підлогу, підлетіло, сяйнувши нерівними краями, і вмент розсипалося білими скалками. Війнуло вологою мокрого снігу. Лариса зойкнула. Заголена до ліктя рука затемнила обличчя. Над дахами пролетів літак. Гуркіт ліг на столи. Лариса щось сказала, затулила лице, підбігла, зупинилась біля вікна, підняла ногу так, що кінчики пальців торкалися розсипаних скалок; спостерігала, як вітер ворушить на залитому водою паркеті жовті безсмертники.