Бікіні - Паттерсон Джеймс. Страница 13

Розділ 25

Коли на острів опустилися сутінки, я й досі сидів із Макденіелсами у барі «Тайфун». За годину, що минула, Барбара, немов досвідчена репортерка, вичавила мене, як лимон. Коли ж вона пересвідчилася, що я — правильний пацан, то ввела мене в курс життя їхньої родини з емоційністю та природним талантом, якого я не чекав від шкільної вчительки математики й точних наук.

А Левон ледь міг зв'язати докупи пару речень. Не те, щоб він погано говорив чи не хотів говорити. Просто він подумки був деінде. Я побачив, що він надто затиснутий страхом і стурбований за життя своєї доньки, щоб зосередитися на розмові. Але його рухи та жести були дуже виразними — він то стискав кулаки, то відвертався, ховаючи сльози, що виступали на очах, часто знімав окуляри й притискав долоні до очей.

— Як ви дізналися про зникнення вашої доньки? — спитав я Барбару.

І цієї миті задзвонив телефон Левона. Він поглянув на дисплей, піднявся й відійшов до ліфта.

Я почув, як він спитав:

— Лейтенанте Джексон? Не сьогодні?! Але ж чому? — А після паузи сказав: — Гаразд. О восьмій ранку.

— Схоже, завтра вранці ми таки матимемо рандеву з поліцією. Приходьте разом із нами, — сказала мені Барбара. Вона записала номер мого телефону й поплескала мене по руці. А потім цьомкнула в щоку.

Я побажав їй доброї ночі й ще раз замовив газировку. Без лайму та без льоду. Поки я сидів у зручному кріслі, насолоджуючись потрясаючою панорамою узбережжя, атмосфера в барі «Тайфун» встигла істотно пожвавитися.

Симпатичні свіжо-засмаглі відвідувачки в білому, як сніг, напівпрозорому прикиді позаймали місця вздовж поруччя тераси, а одинаки та одиначки повсідалися на стільцях біля довгої стійки бару. Сміх здіймався й падав, як хвилі на узбережжі, як пориви легкого вітерцю, що ледь куйовдив зачіски й піднімав краї коротеньких спідниць.

До рояля «Стейнвей» підійшов піаніст, відкрив кришку, сів півобертом до публіки й, імітуючи стиль Пітера Аллена, заспівав «їду в Ріо». Публіка прийшла в захват.

Над баром я помітив камери стеження. Кинувши на стійку кілька купюр, я зійшов сходами вниз й обігнув басейн.

Потім рушив повз купальні кабінки, повторюючи маршрут, яким, здогадно, пішла Кім дві доби тому.

На пляжі майже нікого не було, а ніч була досить світлою, щоб побачити берегову лінію, яка обрамляла острів Мауї й нагадувала кружальце довкола Місяця під час затемнення. Я уявив собі, що йду позаду Кім тієї ночі в п'ятницю. Мабуть, вона йшла, схиливши голову, вітерець тріпав її русяве волосся, а шум прибою поглинав решту звуків.

Тож до неї запросто міг підкрастися ззаду якийсь негідник і гепнути каменем по голові. Або підстрелити. Чи придушити.

Я йшов по втоптаному піску повз готелі, що виднілися праворуч, порожні шезлонги та похилі грибки парасольок, що тягнулися вздовж берега стільки, скільки сягав мій погляд.

Пройшовши десь із чверть милі, я звернув із пляжу й рушив стежиною, що огинала «Чотири пори року» — іще один п’ятизірковий готель, де за вісімсот доларів за добу можна було винайняти хіба що номер із видом на автостоянку.

Пройшовши крізь розкішний мармуровий вестибюль готелю, я опинився на вулиці. За п'ятнадцять хвилин я вже сидів у своєму орендованому шевроле, що стояв під розлогим тінистим деревом побіля готелю «Вейлі Прінсес», і слухав, як шумить у водоспаді вода.

Якби я був убивцею, то кинув би жертву у хвилі прибою або поніс би на плечах до свого авто. І постарався б зробити так, щоб ніхто мене при цьому не помітив.

Легко, як два пальці об асфальт.

Розділ 26

Увімкнувши двигун, я поїхав туди, де висів над берегом місяць, — до «Стелла блюз», веселенького кафе в Кігай. То було приміщення з високою й гострою конічної стелею та барною стійкою, яка йшла по всій окружності. У цю годину кафе гуло натовпом місцевих мешканців та туристів, що зійшли з круїзних суден і насолоджувалися своїм першим вечором у порту. Замовивши віскі «Джек Деніелс» та смажену рибу махі-махі, Я зайняв столик на двох у внутрішньому подвір'ї.

Коли свічка моєї цнотливості зашкварчала й згасла, я зателефонував Аманді. Ми з Амандою Діас зустрічалися ось уже два роки. Вона молодша за мене на п'ять років, працює кухаркою в ресторані і зве сама себе «коза-байкерша». Це означає, що інколи на вихідні вона сідлає свого антикварного «харлея» і мчить автострадою Пасифік Коуст, щоб трохи остудитися від кухонної спеки. Менді не лише розумненька та гарненька. Коли я дивлюся на неї, то всі оці рок-н-рольні пісні про серце, що гуде в грудях, та про кохання до смерті починають здаватися мені сповненими глибокого сенсу й абсолютно правдивими.

Мені страшенно захотілося почути голос моєї крихітки — і вона мене не розчарувала: відповіла після третього гудка. Після віртуальних обіймів та ляскання високо піднятими долонями і після мого прохання вона розповіла, як провела свій черговий день в «Інтермецо».

— Бенджі, це був День байбака. І Ремі вже вкотре вигнав Рокко, — відповіла Аманда, імітуючи французький акцент. — Що б мені такого сказати, щоб ти на секунду відчув себе шеф-кухарем? Уяви собі цукати. Вони схожі на застиглі козячі котяшки. Рокко з ними явно перестарався. І вони стали ну ду-у-уже схожі на козячі горіхи.

Аманда розсміялася й додала:

— А за десять хвилин шеф знову взяв його на роботу. Як зазвичай. А тут іще я пересушила крем-брюле. «Щоб ти скисла, Амандо! Хочеш, щоб я через тебе в дурку потрапив?» — Вона знову розсміялася. — А ти як, Бенджі? Як твоя історія? Просувається?

— Я зустрівся з предками зниклої дівчини. Вони не стали мене шугати, і ми добре поговорили.

— Ой, як цікаво. Ну і що — важко було? Вони, напевне, вбиті горем?

Відчувши, що Менді це дійсно цікавить, я розповів їй про інтерв'ю з Барбарою, про те, що мені дуже сподобалися Мак-деніелси й що це подружжя має ще двох дітлахів — хлопців, усиновлених із російських сиротинців.

— їхній найстарший син перебував ледь не в ступорі через брак догляду, коли петербурзька поліція знайшла його. А в молодшого — синдром «п'яного зачаття». Кім вирішила стати педіатром саме через своїх братів.

— Бене, любий, ти мене добре чуєш?

— Угу. А що, я пропадаю?

— Та ні, я чую тебе прекрасно. А ти мене?

— Теж прекрасно.

— Тоді слухай сюди. Остерігайся, чуєш?

Я відчув у її голосі легеньке роздратування. Аманда мала напрочуд розвинену інтуїцію, але особисто я не відчував, що мені загрожує якась небезпека.

— Остерігайся чого?.

— Пам'ятаєш той випадок, коли ти забув у ресторані свою валізку з паперами до справи Донато?

— Знову ти про своє.

— Сам напросився.

— Дурненька, то ж я був під владою твоїх чарів. І геть про все забув, бо думав про тебе. Якби ти була зараз зі мною, то повторилося б те саме…

— Та отож. Тому я тобі це й нагадую, бо голос у тебе точнісінько такий, як і тоді.

— Та невже?

— Авжеж. Точнісінько такий. Тому остерігайся, добре? Не втрачай пильності й до всього придивляйся.

За десять футів від мене двійко закоханих дзенькнули келихами і взялися за руки. «Молодята», — подумав я.

— Я дуже за тобою скучив, — сказав я.

— І я за тобою скучила. Тепла постіль чекає на тебе. Не барися, скоріш приїжджай додому.

Я послав своїй дівчині в Лос-Анджелесі телефонний поцілунок і побажав їй доброї ночі.

Розділ 27

О сьомій п'ятнадцять ранку Левон побачив, як до парадного входу «Вейлі Прінсес» підкотив чорний седан. Гокінс із Барбарою всілися ззаду, а Левон забрався на переднє пасажирське сидіння і ввічливо сказав Марку, щоб той відвіз їх до поліційного відділка в Кігеї.

Дорогою Левон упіввуха прислухався до порад Гокінса, як слід поводитися з поліцією. Сенс цих порад полягав у тому, що треба йти з копами на контакт і всіляко їм сприяти, а не поводитися войовничо й налаштовувати їх проти себе.