Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій. Страница 12

— Ти чьо? З тобою буде навіть кльово — ти мені подобаєшся. З тобою могла б навіть забути про свої принципи. У нас би непогано вийшло, — регоче.

— Ти любиш ззаду, раком? Прікалуєш, як класно раком!

— Ти сказала «принципи»?

— Да.

— ?

— Тобі можу зробити особливо приємно. Пауза.

Тільки тепер усвідомлюю, наскільки недооцінював Мишку.

Яка вона красива! — думаю про себе і боляче відчуваю жаль до неї, адже в Мишки все могло бути зовсім не так. Вона могла б зустрічатися з тим, кого любить, а згодом одружитися… Знайшла б собі якогось правильного типошу, який ніколи не спав із бабою, і все було б гут! Він би заробляв їй гроші, одягав, любив, вона б може його також любила, народила б йому хлопчика й дівчинку і вони разом гуляли б парком, виховували їх…

— Чого ж ти пішла з Булавкою?

— Це не має значення.

— Як?

— Пішла, щоб відчепився. Пауза.

— А з Циркулем?

— Він скоро загине, його мені просто шкода.

— Не в'їхав… — насторожуюся. Розмова здається тільки тепер поволі стає серйозною і в ній з'являється важлива тєма, таке, чого раніше не було.

— Бідака в житті так і нічого не добився. Ти бачив вчора його очі? Бачив?

— ?

— Чьо витріщився? Він уже вмирає! А його смерть — це тільки остання крапка, яка нічого не вирішує в його долі! Боже, як його шкода, він ще дитина! Дитина! — На її очі навертаються сльози.

Пауза.

— Не йди до цієї Інги, — каже Мишка трохи іншим, спокійнішим тоном. — Ти з нею ніколи не будеш разом. Вона зла. І взагалі — ніяка.

— Чому ти так?..

— Я це знаю, — перебиває вона мене. — Але пояснити не можу. Це не твоє, там багато туману, багато прихованого й чужого. Я відчуваю, а інтуїція в мене — ого-ого! Вона нещира. Згадаєш мої слова.

Пауза.

Дивлюся на неї, наче на літню жінку, яка пояснила мені сенс життя. Кажу Мишці, що тобі треба негайно виїжджати звідси і ніколи в цю помийну яму не повертатися, вийти заміж, стати на ноги і згадувати минулі кошмари, як неприємний сон. Сумно сміється і киває головою, що все говорю вірно, тільки одного не розумію — нема куди їхати, бо тут — батьки, дитинство, друзі, рідні вулиці. Пропоную їй поступати зі мною в університет — можна поїхати в далеке-далеке місто і почати нове життя. Не погоджується — каже, що до науки не має особливого тяги, хоча непогано грає на піаніно і навіть скінчила музичну школу.

— Подумай! Чорт би тебе побрав! У тебе все попереду! Тут нема на що сподіватися. Хіба ти не бачиш? Хіба ти не бачиш, що буде через п'ять, десять років? Хіба ти не бачиш? Всі наші «подвиги» — лажа, дешева лажа! У майбутньому цього не буде, а буде в кожного своє нормальне життя. Доганяєш?

— У тебе відкрите серце, але моє життя належить тільки мені, тому я нікого не буду слухати. Прікалуєш, мені навіть пропонували їхати на панель в Арабські емірати, обіцяли гарні гроші.

Аж відкриваю рота: невже знову кудись влипла?

— Відмовилася. Навіщо мені бабки? — пирскає вона зі сміху. — Араби, мабуть, такі смішні, коли трахаються. Заслинені, лисі, смагляві. Гидота!

Легкий вітер несподівано сильнішає і дерева сполохано шелестять листям. Старий дідок неподалік літньої кав'ярні розклав на асфальті саморобні віники. До нього підходить жінка з маленькою дитиною на руках, бере один із віників у руку, розглядає, говорить із дідом і купує. Два міліціонери, здається сержанти, зупиняють ватагу засмаглих виходиш із Середньої Азії і перевіряють їхні документи. Ліниво стежу за ними, неохота йти до Інги.

Замовляю для Мишки ще бокал пива, від чого вона жвавішає і розповідає про минуле літо, коли на пляжі випила аж п'ять пляшок пива, уявляєш, п'ять пляшок! я ж так ніколи багато не пила! а тут за один раз — і стільки!

Позіхаючи, попиваю мінералку і дивуюся: деколи Мишка може стати повною кретинкою, починає втомлювати і дратувати, а деколи слухаєш — очі хочуть повискакувати з орбіт — настільки переконливо сперечається і доводить власну думку. Хоча, якби Мишку забрати з цього міста, добре вимити, одягнути, стерти облуплений лак на нігтях, зробити гарну зачіску, полікувати передній зуб, який темніє, а головне — повністю змінити середовище, примусити її вчитися. Від цього, мабуть, у неї могли виникнути нові захоплення і з'явитися нові позитивні (позитивні? — гарне слово!) друзі, — може тільки тоді б це затаскане і нікому не потрібне дівчатко перетворилося в елегантну леді, яку хотілося б натягнутії і не згадувати про її гаряче й колективне «вчора». А й справді: хто знає минуле цих правильних, бездоганних культурних панн?

— Зателефонуй їй, — повертає мене до реальності Мишка.

— Що? — ніби отямлююся від її несподіваних слів. Вона лукаво на мене дивиться, погрожує вказівним пальчиком.

— Не прикидайся! Ти прекрасно знаєш.

Що я «прекрасно знаю»? Невже вона знову про Рому? Невже помітно, що Рома мені подобається? Мабуть так, якщо це бачить Мишка, яка сприймає все дуже просто й прямолінійно.

— Я люблю її. І нічого не можу зробити. Нічого.

— У тебе нема сили волі. Все можна змінити — треба хотіти. Тільки спершу розберися у собі, бо у тебе, Професор, сам чорт деколи не в'їде. Читаєш багато? Від цього можуть мозги задиміти.

— Ти права.

На проясненому обличчі Мишки з'являється ледь помітна посмішка, так посміхаються переможці, або ж ті, хто бачить чуже безсилля. За себе прикро: дозволив так довго копирсатися в моєму неспокої. Крім того, Мишка тріпло, якого ще світ не бачив.

От гівнючка, залізла, куди не слід! Який я ідіот!

Бідон правду каже: їм нічого не можна розповідати, бо від цього всі нещастя.

11

Спекавшись Мишки і витративши на порожні балачки з цією хвойдою купу часу, розлючений поспішаю до будинку Інги і намагаюся більше ні з ким не бачитися, аби, не дай Боже, знову не встряти в ідіотську розмову з випадковим знайомим, якому раптом закортіло би потеревенити про погоду, про свої мудацькі проблеми чи про чутки з життя наших спільних приятелів. У багатьох людей є погана звичка — звалюватися на голову тоді, коли їх не чекаєш і не хочеш бачити, коли поспішаєш у важливих справах; у такі хвилини ці недоумки, як правило, нічого не підозрюють і ляпають язиками, від чого хочеться їх хлопнути.

На тролейбусній зупинці у літньої жінки із виснаженим обличчям купую невеликий букетик квітів. Вона порпається в нагрудному гаманці, але ніяк не може дорахуватися здачі. Це мене трохи дратує, кажу, аби залишила гроші собі. Вона вдячно бажає здоров'я і щастя і, коли віддаляюся від неї на десяток метрів, виразно чую тихі слова подяки. Я, мабуть, перший покупець у неї за цей день.

Заходжу у під'їзд, кілька бабусь із кобилячими обличчями похитуються на місці, наче рибальські човни на морі. Жовта, як диня, бабуся з червонющим розплющеним носом, запитує «до кого?». На кілька секунд мені віднімає мову, нічого не можу сказати, поки не кладу руку на серце і не зізнаюся, що я — наркоман, проживаю біля смітника на останньому поверсі.

Вони перелякано перешіптуються і не зводять з мене очей, вивчають із ніг до голови, а одна з них — у темній хустині із дурнуватими квіточками — голосно каже «це бандит!».

Гарний початок, нічого не скажеш.

Перед дверима квартири ще раз себе оглядаю, все, здається, на місці, на костюмі нема ніяких плям, ширінка застібнута, штани не пожмакані. Щоправда, по обличчю ніби бігають мурашки. Страшенно чухається ніс і щоки. Сильно розтираю долонями лице. Сіру гидоту схаркую на сходи.

Відчиняє батько Інги — високий охайний чоловік у позолочених окулярах, які дивним чином тримаються на кінчику носа. Злегка схиляє наперед голову й уважно дивиться на мене з-під густих чорних брів. Його зверхній і трохи пихатий погляд, яким, як правило, оцінюють людей, що стоять на кілька сходинок нижче, мені одразу не подобається. Відчуваю, що нервую, здається, він це бачить, бо надто повільно й ретельно оглядає. Батько Інги мляво вимовляє привітання, наче воно відірвало його від нагальної й важливої роботи, потім таким же голосом, здається, запрошує пройти. Не можу второпати: це насправді так, чи просто здалося? Тому й надалі стою, ніби вкопаний.