Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій. Страница 36

Заплющую очі і намагаюся більше ні про що не думати.

Стукають у вікно. Здригаюся і бачу веселу пику Васі:

— Їдемо.

Тюля сідає на заднє сидіння і запитує в мене:

— Шо сталося?

Відповідаю, що до автомобіля причепилася зграя гівнюків, хотіли вставити, прийшлося з ними говорити, не знав, чи сам впораюся, тому покликав вас на допомогу. Він тупо мене слухає і несподівано простягає книжку:

— Це тобі.

— Що це?

— Арістотель, — бачу ошатний томик із позолоченим написом «Метафізика». Здивовано запитую «навіщо?», на що Вася починає реготати:

— Бери, бери. На хуя лоху Арістотель? Хай краще буде в тебе. Це ж крутий історик? Да?

— Здається мандрівник, — промовляє Тюля.

— Йолопи, це філософ.

Вася насуплює брови, наче я обізвав його маму непристойним слівцем, але миттєво веселішає і розповідає про жінку того лоха, що це така добра пизда, заводить із півобороту, тільки хуйово, що дитина в іншій кімнаті деколи плаче, а так — все окей, як ми їй давали під хвіст! як їй давали… Ги-ги! А Тюля не встиг, ти наламав всю тягу!

Заїжджаємо в центр, зупиняємося біля кінотеатру «Київ».

Тюля раптом каже:

— Бачили, як ти виходив із під'їзду Роми, — насторожуюся, він, мабуть, хоче випробувати мою реакцію. Почуваюся напружено-спокійно, таке враження, наче у руках струмками біжить гаряча кров.

Пауза.

— ?

— Чьо мовчиш?

— А хулі говорити. Був кілька разів у неї в гостях. Вася посміхається:

— У вас, я бачу, серйозний базар. Не буду заважати, — виходить з машини і причалює до кількох знайомих дівах, які тусуються біля входу до кінотеатру.

— Між вами щось було? Пауза.

У мене тремтять руки.

— Чьо ти мовчиш?! Придурок! Чьо мовчиш?! — несподівано зривається Тюля, клацає запальничкою, щоб прикурити. Клац-клац — вогню нема, клац-клац — але марно. — Чорт! Шо за фуфло! — жбурляє запальничку через вікно.

— Було, але не зовсім, — глухим, здавленим голосом ледве видавлюю із себе.

— Як це «не зовсім», — гнівно перекривлює мене. — Ти шо — імпотент?

— У нас були почуття. Не більше, — тримаю томик Арістотеля і відчуваю, як пітніють руки.

— Шо?! По-чу-ття, на?! — перекривлює мої слова. Пауза.

Він нерухомо сидить позаду. Може хоче мене вдарити по потилиці?

— Пробач, — розвертаюся до нього. — Я зробив помилку.

— Вали звідси! ?

— Вали звідси, шоб я тебе більше не бачив. Пауза.

Відчиняю дверцятку але він хапає мене за рукав:

— Забудь про Рому. Окей?

Всередині від збудження все тремтить, калатає, здригається. Брутально штовхаючи плечима, пірнаю у натовп веселих молодих людей, які жартують, їдять морозиво, незнайомі обличчя мелькають навколо, дехто п'є пиво, солодку воду, курить або говорить. Йду через цей галас і мені хочеться вити.

Дивлюся на серпневе небо, рясно засіяне дрібними зірками, і плачу.

Хочеться якомога швидше поїхати звідси назавжди.

Швидше б перше вересня і навчання.

Забути, забути про все.

Два тижні перебуваю у нестерпному вакуумі своєї самотності. Маман каже, що вечорами я розмовляю сам з собою. Мабуть, так по-малу дашок їде. Від нудьги знову зачастив у міську бібліотеку, тягаю купами книжки і ненаситно їх ковтаю. Але єдиною моєю розрадою залишається Рома, яка нарешті приїхала і деколи прибігає, щоправда, бачимось лише зранку, або в обід, коли їй вдається вирватися з-під опіки Тюлі.

Увечері вона завжди біля нього.

Майже щодня божевільно з нею кохаюся. Через це неземне створіння в мене повністю плавляться мозги. Щоранку нетерпляче чекаю, виглядаю у вікно, прислухаюся до шумів у коридорі, і тільки-но вона приходить, ми забуваємо про все навколо, зриваємо з себе одіж, повністю віддаючись одне одному. Ми були разом у ванні, на підлозі, на кухонному столикові, на стільцях, стоячи, а одного разу навіть кохалися на лоджії. Білий, як сніг, пенсіонер із будинку напроти, що через дорогу, тепер щодня стежить за моїми вікнами.

От мерзотник!

Від думки, що нею володіє Тюля, здавлює горло. Рано чи пізно — з ним треба серйозно перетерти про Рому; кілька разів набираю номер його телефону, передаю через матір, щоб зайшов або зателефонував, але для Тюлі я ніби більше не існую.

Так — я втратив нашу дружбу.

Гнила фішка, нічого не скажеш. Із кожним днем стає ще більше не по собі. Відстань, яка поволі росте між друзями, завжди боляче давить на дах. Через цей дурнуватий настрій ні до чого не лежить душа; години, дні перестали бути чимось важливим, все наче зупинилося і перетворилося в тягучу, нудну лажу, від якої може поїхати дах.

На днях телефонував Бідон, розповів про розборки з вірменами, на зустріч із якими приїхали погони з обласного МВС (родичі Булавки заметушились), сам Тюля, а Душман, який перед цим відкинувся і дізнався про наші проблеми, прибув з двома колимагами мамонтів старого Ричарда. Вірмени схавали Циркуля і їм дозволили покинути наше місто. «Так що Тюля тепер завжди з Душманом, — каже Бідон, — а старий Ричард, мабуть, візьме його до себе, бо добре пам'ятає батька і деколи каже, що малий весь у старого». В його голосі, як мені здається, прозвучали нотки образи, а може й ревнощів. Да, мабуть — це ревнощі дружби, коли гостро муляє те, як твій найкращий аміго надає перевагу в спілкуванні іншому приятелеві. Хоча Тюля ніколи не приховував, що йому наша паланка долампочки, з багатьма підтримує стосунки тільки через те, що вони його не кумарять і ні до чого не зобов'язують. Тепер же, коли його кращий друган на свободі, звичайно, Тюля на всіх заб'є великий болт.

Бідон, товстозадий підар, зізнався, що закоханий у Рому (!!!). Каже, що Тюля рано чи пізно її кине, а тому Рому легко можна буде «приватизувати», з неї непогана вийде господиня і матір, розумієш, а? ні, ні, я серйозно, Професор, вона унікальна людина, ти колись придивися до неї («придивися до неї!» — придурок! — лаюся про себе), вона… вона, наче не з цього світу, уся світиться…

???

Шєт!

Після телефонної розмови з ним у мене починається легкий мандраж, трусяться руки. Фраза «її легко можна буде здобути» — вражає своїм нахабством. Да, Рому ревную до Бідона більше, ніж до самого Тюлі.

Кілька днів хочу з нею поговорити на цю тему, заходжу з флангів, підбираюся здалеку, аби не сполохати, але сцикуха робить вигляд, наче я повний бовдур, наче в мене галюни. От коза! Нічого не залишається, як кинути ці психологічні «розкопки».

— Не шифруйся, — каже вона в таких випадках.

Дедалі більше не маю бажання брати участь у тому, що відбувається навколо, не хочу нікого бачити, ні з ким говорити — хіба це тепер має значення? — тільки звільнитися від всього цього, від своїх спогадів про цих тупорилих, недоношених Вась Булавок і Бідонів, вузьких лобів.

А Рома — красива мантелепа! — кажу собі деколи, дивлячись на плавні овали тіла, торкаючись губами до її м'якої, ніжної шкіри. Єдине, що мене дратує, вона після трахання часто сумує. Втім, це притаманно більшості сцикух, у них, мабуть, фізіологічна потреба після бум-бум — плакати.

За мить до прощання у нас пропадає настрій — привид Тюлі не покидає її ніколи, а це мене, правду кажучи, кумарить.

Вечорами сам не свій. Пішов до Тюлі, щоб поговорити, щоб він її відпустив. Але його нема. Цілими днями пропадає з Душманом, який, відкинувшись, мабуть, надолужує втрачене. Кажуть, що їх бачили разом на «мерсі» кольору темного асфальту, або в стринтиз-барі «Дойки» з мамонтами старого Ричарда, або біля готелю «Дружба», де вони люблять вибирати валютниць, які є найпрофесійніши-ми шльондрами у нашому місті.

Одного разу з вікна кухні я помітив колимагу Душмана, яка на шаленій швидкості промчалася моєю вулицею. Там, мабуть, був Тюля. Міраж нашої колишньої дружби все більше розсіюється і залишається тільки велика пустеля, на яку щодня дивлюся через тканину кухонних фіранок.

Телефонує Рома, зізнається, що страшно.