Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій. Страница 4

— Я не буду їсти, — тихо промовляє Рома. — Моє — поділіть між собою.

Тюля насторожується, пильно придивляється до її гарячого, хворобливого обличчя, яке відрізняється від інших при тьмяному освітленні свічки, що своїм палахкотінням на долю секунди то вириває обличчя із темряви, то знову віддає в її обійми.

Да — у неї мабуть температура. Невже від вражень? Ніколи б не подумав, що на фізичне почування може вплинути душевний стан.

— Шо з тобою? — запитує Тюля.

— Мені погано.

— Балда болить?

— Все болить. Все.

— Їй треба до лікаря, — кажу Тюлі, але він на мої слова не звертає увагу.

— Може пройде? — запитує Булавка. — Я тоже деколи хворію, але це проходить, на, саме по собі. Застуду я навчився лікувати водярою, на: перед сном бухаю, а на ранок встаю нормальним.

— Вася, не кумар! — невдоволено обриває його Тюля.

Рома заплющує очі, тримаючи Тюлю за руку.

Вони кілька хвилин між собою перешіптуються. Тюля обережно кладе Рому на ліжко, дає їй мінеральну воду у маленькій пластмасовій пляшечці. Вона напівлежачи п'є, її горлянка рухається, а по обличчю стікає прозорими краплинами важкий піт.

Мабуть, у неї — серйозно. Треба викликати «швидку» — думаю про себе. Рома тихо каже, що не треба переживати — це скоро мине, треба лише полежати.

Дивлячись, як їдять друзі, в мене несподівано виникає думка, що вони беззахисні, потребують опіки, наче маленькі діти, які втратили батьків. Бідон повагом відправляє ложку каші з вершечком у свій великий, як темна печера, рот. Циркуль працює ложкою швидко, так, наче боїться, що зараз у нього відберуть миску. Мишка їсть мляво, здебільшого порпається, скаржиться, що не може хавати несолене. Дивно спостерігати, коли кілька людей зосереджено мовчать, тільки ложки стукотять об алюмінієві миски. Справді, вони навіть трішки миролюбні і симпатичні, не скажеш, що лише годину тому вбили свого однолітка.

Спокій подібного трапезування лякає і навіює смуток. Тривога несподівано зростає у скаженій прогресії, підскакує, як температура, і простягається в нещодавнє минуле, у той тьмяно-вологий парк, де ми — за куций проміжок часу — стали іншими.

— Придурки.

На мить всі замовкають, на мене з різних кутків дивляться зацікавлені очі.

— Ти щось квакнув, Професор? — запитує Вася Булавка.

— А ти не чув?

— Шо ти мав на увазі? — втручається Тюля.

— Нічого.

— Нічого?

— Не зовсім.

— Професор, не кумар, — знову озивається Булавка. — Хочеш сказати, що не такий, як всі? Да?

— Я цього не говорив.

— Так хулі пантуєшся?

— Я хотів сказати, що всі ми придурки.

Вони ще кілька секунд пережовують мої слова, Бідон несподівано заливається сміхом, який підхоплює Мишка.

— Придурки, — дивним голосом повторює вона. Знову тиша.

їхнє поглинання їжі нагадує сплячку, бо всі сидять наче непритомні. Першим очунює легким покашлюванням Булавка, дістає з пачки губами цигарку. Голодними очима пасе Мишку і збиває попіл на підлогу.

— Чьо не жереш? — запитує у мене.

— Не хочу.

Тюля зводить брову і каже, що є кілька ложок тушонки і хліб. Знизую плечима і відповідаю, що за інших обставин можливо би й прилучився. Присутні насторожуються, а Мишка запитує, про які ще такі обставини йдеться.

— Після парку не хочу.

— Ти що, святий? — озивається Булавка, дебільно посмикуючи головою, і регоче, але під пильним поглядом Тюлі раптово замовкає. Потім підходить зі свічкою в руці до Мишки, наближається устами до її вуха. Вони підводяться і віддаляються у сусідню кімнату, вхід до якої завішаний старим покривалом.

— Обережно, там вода. Від дощу затопило. Ідіть по дошці.

До нас долітає легкий сміх і плюскіт — певно ненароком ступили у калюжу, а потім чути, як риплять пружини — сіли на залізне ліжко.

Думаю про мертвого. Господи, яким лайном ти нас випробовуєш?

Закурюю і дивлюся на Рому.

Вона, втупившись у стелю, облизує язиком губи і тримає Тюлю за руку.

Про що вона думає? Може, також усе розуміє? А що думають ці придурки? Бідон придавлений — боїться, сцикун, — значить ще не пропав, бо коли боїшся — хочеш вижити, тому зважуєш. Вася — на морозі, даун вузьколобий. Тюля… той ніколи не розкриє свого нутра, бо це слабкість. Зрештою, від нього іншого чекати й не треба. Але хіба це має значення?

Чути розмову Булавки і Мишки у сусідній кімнаті (покривало, яке служить дверима, висить поруч). Вася наполегливо, наче маніяк-початківець, ламає мантелепу, здається, настирливо просить… тільки ніяк не можу второпати, про що саме. У мене мало не стає волосся дибки — він просить попестити пісюна, але вона опирається і відмовляє. Кілька хвилин за ширмою вовтузяться, перешіптуються. Вася знову просить «взяти його губами» — у голосі бринять нотки відчаю й жалю, — але Мишка пропонує що завгодно, тільки не це. «Стань на коліна», — досить виразно шепоче він їй і після цього пружини оживають у ритмі рип-рип.

4

— Треба викинути наше взуття, — звертається до всіх Тюля.

— Нафіга? — запитує Циркуль.

— Як «нафіга»? По цих фірмових кросах тебе швидко спалять.

— А до чого тут мої кроси?

— Ти шо, придурок? — дивиться на нього Тюля. Пауза.

Присутні уважно за ними спостерігають. Панує гнітюча атмосфера.

— Тюля, ми так не домовлялися, — гасить цигарку Циркуль.

— Ти про шо?

— Бублики з тачок знімати, чортів на золотішко і шмотки пробивати — це нормально. Але ж якого бена вбивати?

— Ми його не вбивали, — глибоко затягується він.

Рома раптом підводиться, опираючись на лікті, і благає їх припинити, на сьогодні досить цих пригод і розмов, від цього ж може дах поїхати, чуєте, досить, можна вже захлопнути свої хліборізки і помовчати. — Ти його в голову косими [1] копав? Копав. Нахєра, питається? Ти ж йому в око засадив…

Тюля зривається і хапає Циркуля за шкірки, вони голосно й дико лаються, шарпаючи одне одного. Рома, я і Бідон одразу просимо їх заспокоїтися. Несподівано Тюля чіпає Циркуля за праву руку і робить кидок через себе, той з гуркотом падає на підлогу, зачепивши ногами тумбочку з порожніми алюмінієвими мисками та виделками. Намагаємося їх роз'єднати. Проте Тюля з усієї сили копає лежачого в бік, від чого той глухо стогне і хапає ротом повітря, наче рибина, викинута на берег. Потім пропонує Гріші вийти нагору і поговорити, той пасивно підкоряється, важко підводиться, і я бачу на його очах сльози.

Рома, заціпенівши від страху, гаряче просить більше його не бити. Однак Циркуль і Тюля підіймаються по драбині нагору і невдовзі зникають у темряві.

— Я йду за ними, — підскакує Бідон і теж пнеться по драбині. Але з ним діється щось незрозуміле, він зупиняється, наполовину видершись із підвалу і завмерши, наче під час солдафонської муштри. Гнівний голос Тюлі наказує Бідону не пхатися не у свої справи, той виправдовується і замовкає.

Через десять хвилин із сусідньої кімнати виходять Булавка і Мишка, в якої розпатлане волосся. Вона поправляє на собі одяг, підходить до Роми, запитує про самопочуття.

Вася звертається до Бідона:

— Що за двіжуха? Шум, крики…

— Не порозумілися, — відповідаю йому.

— Хулі тут мозги парити, на? Що сталося, то й сталося, — ходить Вася по кімнаті, шукаючи пачку цигарок, і як завжди смикає головою. — Мені лічьно по-барабану: скоро звідси звалюю.

Він ще кілька хвилин несе повну лажу з нахабним переконанням, що йому за той жахливий вчинок у парку нічого не буде. Мені стає сумно.

Хочу сказати, що навіть якщо ти, придурку, уникнеш суду, то це не означатиме, що уникнеш кари. Зло — це така фішка, яка про себе може нагадати через багато років: важкою хворобою або несподіваною трагедією. Але, дивлячись у каламутні очі Булавки, на його зухвалу посмішку, усвідомлюю, що з ним на такі теми краще не говорити, бо це теж саме, що спілкуватися з глухонімим, не маючи при тому рук, якими можна було хоча б жестикулювати. Це ж треба — вродитися таким повним дурбеликом! У його черепі, мабуть, тільки гниди і піндраки. От придурок!