Альбом сатири та гумору - Вишня Остап. Страница 2

Данило несміло взяв мене за руку. Я строго глянув на його і він пустив її.

Стражник чогось почував себе страшенно розсердженим; навіть ображеним. Але Антип мовчки строго дививсь на його і не рушавсь. Потім помалу повернувся до здивованих голів дядьків і, найшовши гостреньке, добродушно-іронічне лице Семенюка, уважно й строго спитав:

— І ти, значіт, утвєрждаєш, что ми разбрасивалі прокламації?

— Атож... Утверждаю... — насмішкувато хитнув Семенюк головою.

— Своїмі глазамі відєл?

— Своїми. Не позиченими.

Говорив він упевнено, але на нас чекаюче — пильно дивилося декільки пар серйозних очей.

— Хорошо. Твоя фамілія Сємєнюк? Ксєнофонт Сократович, — поважно й строго повернувсь до мене Антип, — запомнітє: вот етот крєстьянін с пєпєльной бородкой і... — він знову пильно озирнув Семенюка, — і сєримі глазамі називаєтся Сємєнюком.

— Ну, та що буде? — посміхнувся Семенюк, але по лиці йому пробігло щось тривожне. Він глянув на стражника, на Данила, на нас.

— То будєт, — різко й строго повернувся до його Антип, — что биваєт тєм, кто дайот фальшівиє показанія. Ти етім отвлєкаєш начальство от настоящіх прєступніков. Ти — укриваєш їх. Понял? Ну, ідьом в дєрєвню.

Більше об’яснятись він не хотів. Справа виявилась настільки серйозно, що він мусів поспішати в село.

Він пішов. Потім несподівано повернувсь до стражника й сказав:

— Хоть і груб, но службу свою ісполняєш хорошо. Молодчіна... Ксєнофонт Сократовіч, у вас єсть папіроси?

Я вийняв цигарки, ми зупинились і закурили.

Погоня наша переглядалась. Стражник пильно й хмуро позирав на нас. Похвалу Антипову він вислухав мовчки, не посміхаючись, тільки скоса подивляючись то на мене, то на Антипа.

Власне кажучи, я стільки-ж розумів тепер Антипа, як і вся погоня. Хіба що одні хлопчики ні в чому не сумнівались і твердо були переконані, що спіймано щось страшне. Тому радісно бігли поперед нас, підтягували нашвидку штанці й кричали:

— Піймали! Піймали!

Йшли всі мовчки. Часом Антип повертав до мене своє виточене, суховате лице з блідим носом і говорив що-небудь заплутане, де часто попадалось ім’я губернатора або поліцмейстера. Говорив заклопотано, щось міркуючи про їх, турбуючись, що не зможе сповістить їх про щось.

Сторожа наша прислухалась до наших слів і Семенюк шептався з дядьками, йдучи позаду.

В селі нас ждали. Біля воріт, на порогах хат, в перелазах стирчали людські голови і, не зводячи очей, повертались за нами.

Часом перегукувались з погонею й робили деякі уваги, які торкались більше деталів нашого арешту, ніж провини.

Так, наприклад, один дядько з вилами в руках пильно обдивився, нас, потім заклопотано звернувся до Данила й спитав:

— А сіль є?

Данило й я подивились на його. У Данила очі стали кругліші.

— Яка сіль?

— А на хвіст сипать...

Стражникові не подобались його питання.

— Одойді вон! — сердито крикнув.

Дядько зупинився, пропустив нас, підморгнув заднім на стражника й не пішов далі.

Мені він подобався. Подобалось, як він поглядав на нас. Правду кажучи, такі погляди попадались частенько. Але стражник чогось почав хвилюватись, якось підрівнявсь, коли Антип зупинивсь, щоб поправити щось коло чобота, сердито, роздратовано закричав:

— Ну, скорєй там!.. Довольно манєри приставлять!..

Антин підвівсь, мовчки здивовано подививсь йому в лице, потім тихо й повчаючи промовив:

— Ето чін поліції так позволяєт себє? Нєльзя. Нєльзя так.

—Ну, базікай там! Іди, говорю! — чогось надзвичайно злісно крикнув стражник. — Тоже в разговори ще... От я тобі покажу разговори...

І додав таку лайку, від якої Антип моментально зупинився, подививсь на стражника, потім повернувся до мене й коротко спитав:

— Слихалі?

— Слихал... — буркнув я.

Антип більше нічого не сказав. Рішуче й строго попрямував далі. Лице виявляло непохитність.

Але я йшов, похиливши голову. Мене брала досада: ішов би вже мовчки, ні, треба ще на сміх себе виставляти.

У волості нас теж уже ждали: з вікон виставлялись голови, а коло дверей ґанку товпилась ціла юрба люду. Всі вони, розступившись, дивились прямо нам в лице і дехто хмуро мовчав, дехто посміхався, більшість же голосно і з страхом цікавились пійманими «жуліками».

Ввели в «присутствіє». Там уже був народ.

— Ну, єсть! Споймали! — хмуро проговорив стражник. — Давайте, старосто, понятих, нада січас їх до справника.

Коло столу стояв невеличкий дядько з кострубатою головою й рідко розставленими очима. Плохенький піджачок, ситцева сорочка під жілєткою, вигляд заклопотаности, забитости. Так і уявляється, що прийде цей дядько додому, а дома лазить голодна, писклива дітвора, чіпляються за чоботи, канючить, жінка лається, а коло порога стоїть уже соцький і кличе «до начальства». Через що його вибрано на старосту — невідомо.

— Так оце ті?.. Ага... — бігаючим поглядом озирнув нас цей староста. — Ну, так що-ж?.. Як понятих, то й понятих... А ну, хто за понятих? — задер він голову до юрби.

Але тут вмішався Антип. Він ступив трохи вперед і ввічливо, але спокійно, й навіть строго звернувсь до старости:

— Подожді нємного... значіт, ти староста?

Староста здивовано глянув на його.

— Ну, я... Та що?

— Хорошо. Пока нічего. Значіт, ето ти отдал пріказаніє задєржать нас на дорогє?

Тон був такий, що мимоволі староста одповів:

— Ну, хоч би й я, так що?

— Нічего. Продолжайтє свойо дєло.

І Антип спокійно замовк.

Староста непорозуміло дививсь на нас.

— Так що ж буде з того, що я? Ну, я, так що?

— Нічего, нічего... — заспокоююче промовив Антип і чудно посміхнувся. — Вибірайтє понятих і отсилайтє нас к ісправніку... Мнє только нужно било удостовєріться, кто в етом віноват, ти ілі стражнік. Продолжайтє.

І, звернувшись до мене, прошепотів:

— Не стій же таким опудалом. Підгравай. Діло йде.

При цьому вираз лиця йому був солідний, спокійний, ніби він діливсь зо мною якимсь важним служебннм спостереженням. Я хитнув головою.

Староста й стражник теж щось шепотіли між собою.

— Віноват! — раптом знов звернувсь Антип до їх. Вони обоє зараз же озирнулись до його. Юрба тихо шушукалась.

— Віноват. Я хочу вас спросіть: можетє лі ви нам дать точноє і ясноє представленіє нашей віни, за которую ви нас арєстовалі?

Староста не зрозумів.

— Що кажете?

— Я говорю, можете, лі ви сказать, за что нас арестовалі? Єслі хотітє, отвєчайтє, не, хотітє — нє нужно. Но прєдупрєждаю, вам же хуже будєт, єслі нє отвєтітє. По закону ви обязани отвєчать.

Про те, щоб спробувати оправдуватись або дати їм зрозуміти, що вони помилились, він навіть не згадував.

— За що арештували? А за те, що бунтуєте народ. Прокламації підкидайте людям.

— Свідєтєлі єсть?

— Та що ви йому базікать там даєте? — раптом зачувся позаду густий обурений голос. — Він їм баки забиває, а вони роти пороззявляли. В мордяку йому сукиному сину, та й уся розправа!

Ми всі озирнулись. В кутку стояв високий гарний дядько з чорною пишною бородою і сердито насупленими бровами. Одягнений був добре, очевидячки сільський багатій.

Антип ніби не розібрав, звідки йшов голос. Прижмуривши очі, він водив ними по юрбі. Нарешті, наглядівши багатія, аж перегнув до його голову й з спокійною погрозою спитав:

— Ето ти, кажется, сказал?

Багатій ще більше розсердився.

— А ти на кого це тикаєш? Халамидро. Я тебе, як тикну тут, так аж ногами вкриєшся!

— Та бить їх... Чого там! В мордяку! — зачулись за ним сердиті голоси з юрби.

Антип вирівнявсь і, ніби нічого не чуючи, строго коротко кинув до багатія:

— Как фамілія?

Ніхто, очевидячки, нічого подібного не ждав. Всі притихли й стали переглядатись, хто з усмішкою, а хто з непокійним непорозумінням.

Але багатій аж почервонів ввесь.

— Та ти хто такий, що хвамілії спрашуєш?! Твоя як хвамілія?