Ключ-трава - Шморгун Євген. Страница 10

Та підвела татарка чорні очі, а в очах таке, що аж стрепенуло вельможу.

Помовчав мить якусь і процідив похмуро:

— Зв’яжемо і відвеземо додому. Хай правовірні побачать, як безславно гинуть відступники.

І почув у відповідь:

— Ти відняв у мене, що міг, а відняти любов і аллахові несила. Я назавжди залишусь на цій землі, що мого милого зростила!

Схилилася до мертвогс Івана, підняла його шаблю — і просто собі в серце. Гаряча кров бризнула на синій верес і спалахнула дивовижним квітом — наче сонце своє проміння розсипало.

Легенди — то для людей, щедро наділених уявою. Хто такої уяви не має, той заперечить: «Вигадки… Бо ніколи азалія не росла і не росте в Криму». І це правда. Як правда й те, що для багатьох ця рослина просто «драпоштан». Так досить часто називають її поліщуки. Це тому, що крізь сухі кущі азалії дуже важко продиратися.

Що ж, якими хто очима дивиться на рослину, той так її і називає. Один каже, вона — нікчемний дурнопах, інший — «усе в ній незвичайне, загадкове, таємниче… «Гадаєте, цей інший — якийсь пустий мрійник, фантазер? І зовсім ні!» Так захоплено починає свою статтю про азалію один із найповажніших вчених нашого століття — академік Павло Аполлонович Тутковський.

Хоч саме слово «азалія» не таке вже й екзотичне, як може нам здатися: воно походить від грецького «сухий». Виявляється, деревина азалії не вбирає вологи, нею можна за будь-якої погоди швидко розпалити багаття. Мабуть, тому-то наш знайомий лісник завважував:

— Квітучі кущі азалії завжди нагадують мені наші колишні партизанські вогнища…

Милуючись сонячним квітом, людина бажає ще й користі від нього. Але спілкування з рослиною щоразу завдає прикрощів, іноді й немалих.

Про те, чим закінчилося перше близьке знайомство цивілізованої людини з азалією, повідав давньогрецький історик Ксенофонт.

Сталося це за чотириста років до нашої ери. Десятитисячна грецька армія просувалася східним узбережжям Чорного моря. Стомлені походом, суворі воїни не дуже приглядалися до пишних кущів, які золотилися довкола. Куди більше привертали їхню увагу чисельні бджолині рої. Крилаті працелюби збирали нектар із квітів азалії. От і спокусилися поласувати дармовим медком. Однак таке бажання не обійшлося їм даром: у воїнів почала страшенно боліти голова, дехто й зовсім не зміг піднятися після привалу… Надалі у греків відпала охота до червоно-бурого азалієвого меду.

Так, азалія отруйна. Усі тварини, навіть кози, з’ївши її листя або цвіту, гинуть. Для людини рослина теж небезпечна. Хоча… Хоча й досі вчені так і не дійшли згоди, чого від неї більше — користі чи шкоди. Бо азалію можна успішно застосовувати в парфюмерній промисловості для виготовлення високоякісних парфумів і мила. А недавно в журналі «Хлібороб України» з’явилося сенсаційне повідомлення: азалія може успішно захистити картоплю від ворога номер один — колорадського жука! Для цього квіти азалії настоюють на воді не менше десяти днів (найкраще протягом місяця) і цим настоєм обприскують картопляне поле — за 10–12 годин дорослі жуки та їх личинки гинуть. Виходять з розрахунку: кілограм свіжих або 250 грамів сухих квіток на десять літрів води. Зберігати такий настій рекомендується у закритих посудинах.

«Важливою перевагою азалієвого інсектициду, — мовиться в повідомленні, — є його цілковита безпечність для людини і навколишнього середовища, оскільки він швидко руйнується грунтовими мікроорганізмами і не нагромаджується в рослинах на грунті. При роботі з ним відпадає потреба в засобах захисту, що є обов’язковим при контакті з синтезованими отрутами».

Що стосується азалієвого меду, то ще на початку нашого століття вчений Р. Регель доводив, що він зовсім не отруйний, а тільки не такий смачний, як з інших квітів. Регель сам на Кавказі спостерігав за пасікою, що знаходилася поблизу заростей азалії. Та й у нас на Поліссі, де немало пасік і бджоли теж не обминають квітів азалії, я ніколи не чув, щоб хтось отруївся медом.

Отже, дуже сумнівно, щоб і в давнину саме азалієвий мед спричинився до злих нещасть Ксенофонтових воїнів.

Ця рослина — незаперечне диво. Ось густо горять її китиці-ліхтарики, аж очам незвично від такої сонячності. Не менш густі приємні пахощі виснуть над галявиною… І ми стоїмо, як заворожені. Кудись поділися слова. Мабуть, вони просто зайві, коли перед очима таке видиво.

Недарма знаменитий мандрівник Микола Миколайович Миклухо-Маклай, приїхавши навесні 1886 року на два місяці в село Малин теперішньої Житомирської області, де був маєток його матері, одразу ж зацікавився азалією. Він вважав її найвизначнішою рослиною в усіх довколишніх лісах, щиро дивувався її квітом. Дивувався! А він же, як ніхто інший, набачився по далеких світах усяких-превсяких див.

Недарма азалію намагаються «приручити», щоб вона прикрашала сади й парки. Багатьом не вдавалося скорити горду красуню. Один харківський науковець, який у тридцяті роки детально вивчав цю рослину, висіяв її насіння у ботанічному саду в горщиках з різним грунтом, та нічого не виросло.

А весь секрет у тому, що азалія має в землі своїх друзів-грибів, які допомагають їй рости і без яких вона жити не може. Тож коли хтось надумає пересадити її або висіяти насіння, треба обов’язково взяти трохи землі звідти, де вона росла раніше.

…Гудуть джмелі, як басові струни. Гудуть над золотистим розливом поліського дива. Ми знаємо, тутешні лісоруби стороняться запаху цього квіту. Знаємо, в довколишніх селах не ставлять сонячних букетів у хаті — голова запаморочиться. І все ж не стримуємося, виламуємо кілька гілочок…

Чомусь пригадується підслухана мимохіть у міському автобусі розмова:

«Кажуть, є в наших лісах квітка азалія. Дуже красива ніби. Жаль, досі не пощастило побачити».

«А ти її шукав?..»

Любка

У травневому лісі хвилі квітів хлюпають під ноги. А повітря, настояне на ароматах смолини і мокрого листя, приємно дурманить голову. Теплінь… Найдрібніше створіння і те поспішає розплескати по всьому лісі свою весняну радість.

Раптом — вона! Два глянцеві листки біля самої землі. На високому стеблі — кудлате біло-кремове суцвіття…

— Любка!..

Чомусь вимовляю це слово майже пошепки. Вимовляю якось особливо урочисто:

— Любка!..

І вже перед очима стелиться безкрайній степ. І палюче сонце висне над вицвілим безмежжям. І в тому безмежжі — жменька запорізьких козаків.

Кілька днів запорожців переслідували кримські татари. А коли коні та й самі переслідувачі вкрай стомилися, коли не лишилося зовсім харчів, татарський бей махнув рукою: хай тікають — все одно в степу пропадуть без їжі.

А козаки зовсім і не збиралися отак марно пропадати. Бо в кожного на шиї висів амулет, який оберігав від голодної смерті: нанизані на нитку тверді, потемнілі від часу бульбочки. Почали запорожці оті бульбочки жувати — втамували голод, погасили спрагу поволі стали повертатися сили… Ніхто не загинув. А по дорозі на Січ ще й два татарські загони розбили.

Не раз і не два ставали козакам у пригоді чудодійні бульбочки. Не раз і не два рятували від явної загибелі. Тому й оберігали запорожці таємницю своїх амулетів, навіть на допитах не зізнавалися, що то за кульки вони носять на шиї.

Та все ж татари якось вивідали таємницю, дізналися, що ці тверді кульки не що інше, як висушені бульбочки любки дволистої. І почали при собі такі амулети носити. А що в степах любка не росте, то добували її у лісових районах України. Відтоді орда грабувала не тільки населення, а й ліси, вивозячи з собою бульбочки чудодійної рослини.

…І ось я схилився над любкою. Ніби в ній нічого примітного немає, і квітка, здається, до перших красунь не належить, а от щоразу зупиняє мене ця дикунка.

— Іване Михайловичу! — гукаю. — Любку знайшов!

І думаю: певно, до осені в цієї корінь отакенною бульбою стане. Бо ж листки — як дві долоні…

Так, оті бульби — справді диво з див. І це ми знаємо не тільки з переказів про давні пригоди козаків. Ці корінчики немов увібрали в себе дивовижну силу і віддають її при нагоді недужим, вкрай знесиленим хворобою чи глибокими переживаннями людям. І саме за це Носаль чи не найбільше цінує любку серед усього розмаїття лісового зела. І не тільки він один.