Записки шкільного психолога - Горбунова Вікторія. Страница 11

На кiлька хвилин в класi застигла тиша, мої юнi слухачi намагались осмислити почуте. Одна за одною почали пiднiматися руки: сильна хлопчача подряпана, маленька доглянута, з акуратними нiгтиками, ще одна, з пофарбованими маминим лаком, кокетлива…

- Чия черга? - питаю. - Прошу.

- Яковенко Євген. А Ви можете навчити правильно з дiвчатами… ну цеє… спiлкуватись?

- Маєш на увазi навчити, як сподобатися дiвчинi?

- I це також, - вичавив iз себе Євген, поступово набуваючи соковитого помiдорного кольору.

- Звичайно. Я можу багато розказати i про дружбу, i про кохання.

- А як зробити батькiв слухняними? - вигукнув мiй старий знайомий, рудий дипломат.

- Перепрошую?

- Андрiй Ворох. Батьками керувати можна?

- Маєш на увазi пiдлещуватись, манiпулювати, випрошувати подарунки? Думаю, цiєю наукою ви володiєте краще за мене, а от як досягати компромiсiв, як бути дорослими, ми обов'язково поговоримо.

I ще багато-багато питань, простих i складних, про кохання i про навчання, вчителiв i друзiв, навiть про Бога… Коли ж ми нарештi перейшли до власне заняття i я повiдомила, що сьогоднi та протягом двох тижнiв ми будемо вчитись швидко й мiцно запам'ятовувати вiршi, - мене зловили на словi i… проекзаменували.

- Спочатку ми навчимося запам'ятовувати невеликого вiрша, на 4-5 стовпчикiв, пiсля чотири-п'ятиразового прочитання.

- А ви вмiєте? - з викликом i навiть нахабством закинув рудий Ворох.

- Аякже! - прохопилось. - Звичайно, - i тут я зрозумiла, що не впевнена у своєму «звичайно».

- Доведiть! Звiдки ми знаємо, чому ви нас можете навчити, покажiть! - не вгамовувався Андрiй i вже тягнув до мене якусь книжку, тицяючи пальчиком у першу ж вiдкриту сторiночку. - Наприклад, цей - п'ять стовпчикiв за п'ять прочитань.

Мудрий китайський вислiв про те, що вчитель має вмiти гарно вчити i йому зовсiм не обов'язково вмiти те, чому вiн вчить, - у четвертому класi української школи явно не спрацьовував. Нiчого не залишалося, як мобiлiзувати залишки iнтелекту, напружити пам'ять i почати читати той осоружний вiрш (досi пам'ятаю першi й останнi рядки):

Тридцять п'ять пар очей i вух пильно слiдкували за кожним моїм словом. Гул стояв, як у бджолиному вулику, - дiти повторювали за мною слова, тихо, але напружено. З кожним повторенням вiрша маленькi пальчики загиналися, а коли вони збилися у кулачки, Ворох скомандував: «Стоп»! Подивився примружено та запитав: «Ну-у?»

Я прокашлялася, набрала повiтря й на одному подиховi розказала вiрш, повнiстю, без жодної помилки, жодної заминки. Чого це менi вартувало? Не те, щоб першої сивини, але внутрiшня напруга була такою сильною, що, здавалося, нерви бринять вiд кожного слова, кожного вдиху i видиху.

Вiдчувалося фiзично, як росте мiй авторитет. Мене заповажали, менi повiрили.

- Думаємо, можна починати, - винiс свiй вердикт мiй рудий екзаменатор. - Вчiть нас!

ВIЛЬНИЙ ЧЕТВЕР…

«Вiльним» шкiльнi та дошкiльнi психологи прозвали четвер. У зв'язку з тим, що раз на тиждень, саме в цей день ми звiльнялися вiд своїх безпосереднiх обов'язкiв i мали займатись самовдосконаленням та пiдвищенням квалiфiкацiї. У мiнiстерських вимогах до планування дiяльностi психолога прописано чорним по бiлому: вiсiм годин на тиждень саме для цього й призначенi.

Для кожної людини поняття самовдосконалення має свiй змiст, а тому й вдосконалюється кожен по-своєму. Бiльшiсть з нас цей час витрачає на бiганину базарами-магазинами та iнший господарчий клопiт. Аби хоч якось зупинити таке свавiлля особистiсного росту, мiським центром практичної психологiї було запроваджено так званi методичнi днi - четверги, коли усiх нас збирають до купи й намагаються влаштувати якiсь семiнари, тренiнги, круглi столи або iншi форми обмiну досвiдом та пiдвищення квалiфiкацiї. Iдея сама по собi непогана й має право на життя. От тiльки проблема з її реалiзацiєю. Теза «Хотiли якнайкраще, а вийшло як завжди» спрацювала автоматично.

Особисто для мене з двадцятки цих методичних зiбрань корисними стали максимум п'ять, та й то, якщо користю вважати спiлкування з колегами про життя та засвоєння сказаного за принципом: «Це те, чого не можна робити». Формалiзм процедури вражав на кожному кроцi. Наприклад, який зиск освiтнiм психологам від семiнару на тему «Телефонне консультування», якщо у переважнiй бiльшостi шкiл та садочкiв iснує один-єдиний номер, причому - у кабiнетi директора. Або, яку користь передбачає абстрактна лекцiя шизоїда-фiлософа про «Синергетичнi аспекти право- й лiвопiвкульної регуляцiї дiяльностi школярiв у контекстi гуманiзацiї освiти»?

Найстрашнiшi - заходи з обмiну досвiдом. Коли б цей досвiд можна було обмiняти на реальнi знання та вмiння, було б набагато краще. А так досвiдченi психологи, тобто невдало переквалiфiкованi за кiлька мiсяцiв вчителi росiйської мови, вчили нас iнтерпретувати результати тестiв, виступати на батькiвських зборах, провадити «уроки розвитку» та iнше. Не буду напосiдатися на всiх i вся, звичайно, були й позитивнi приклади, хоч у бiльшостi випадкiв все виглядало таким чином.

Корненко Лiлiя Йосипiвна, шкiльний психолог, за сумiсництвом педагог-органiзатор, в минулому - росiйський мовник, вчить молодих та зелених спецiалiстiв як виступати перед батьками.

- Необхiдно, аби вчитель заздалегiдь повiдомив батькiв про те, що на збори прийде психолог i говоритиме про результати тестування. Якщо вони будуть знати, - обов'язково прийдуть. На збори запiзнюватись не можна. А от виступати краще в кiнцi, бо буде багато питань. Спочатку треба розповiсти, що i для чого ви вивчали. Наприклад: визначали iнтелектуальнi здiбностi з метою з'ясувати, яких дiтей вiдбирати до спецiалiзованого класу з математичним ухилом, а яких нi. Результати треба повiдомляти iз зазначенням прiзвищ, щоб батьки розумiли, хто вчитиметься з їхнiми дiтьми. Також важливо сказати i про проблеми низького iнтелекту. З цим нiчого не поробиш, а тому краще не перенавантажувати дiтей, - вiщувала психологиня.

- Чи варто iз прiзвищами?

- Навiщо вiдсиджувати усi збори?

- Хiба iнтелектуальнi показники не динамiчнi?

- Чи можна без дозволу батькiв проводити дiагностику?

Цi питання звучать пошепки, за спинами, i зрiдка - уголос.

Ми, пригнiченi авторитетом юнi психологи, вчорашнi випускники, пiсля таких проповiдей забуваємо все, чому нас вчили п'ять рокiв у вузах. Нам знову й знову товкмачать зручну iстину про те, що «теорiя теорiєю, а практика - це зовсiм iнше!»

Чому?! Хiба можна вiдкинути гiркий досвiд педологiї - дитячої психологiї 30-х рокiв, коли дiтей просто затестували; коли за результатами цих самих тестiв на iнтелект купа учнiв були безпiдставно визнанi «розумово недостатнiми» й потрапили в спецiалiзованi школи? Навiщо вiдкидати норми професiйної етики, прийнятi в усьому свiтi? Зокрема, вимоги про те, що для будь-якого тестування дiтей необхiдно брати дозвiл у батькiв, що усi результати мають бути конфiденцiйними й бiльш того - психолог, повiдомляючи данi, має враховувати наслiдки своїх дiй.