Записки шкільного психолога - Горбунова Вікторія. Страница 16

- Жорж Романович, - кокетує педiаторка у вiдповiдь на непристойний жарт про те, що всi хвороби - вiд задоволення, i лише лупа - вiд Head amp;Shoulders, - що ви таке кажете, ви ж психiатр, хiба вам знайомi iншi хвороби?

- Ха-ха, Олєнька, - противно хихоче i апелює до власного досвiду Жорж Романович, - повiрте менi, секс це, блiн…

- Вибачте, - кажу, - тут дитина на комiсiю, нас щойно викликали.

Психiатр розвертається i демонструє своє неголене спiтнiле обличчя. Прищулює очi i дивиться на Сашка так, що бiдне дитя впивається нiгтиками в мою руку. Пiдходить, бере рукою iз пожовклими вiд нiкотину пальцями хлопчика за пiдборiддя i прямо в обличчя видихає:

- По лицю видно - дебиляка! - повертається до комiсiї, картинно зiтхає i видає ще одне риторичне. - Гуманнiше - вбити!

Моє ненависне «кого?!» застигає на пiввильотi. Iванна Костянтинiвна дивиться так, що аж дух перехоплює. Вона забирає Сашкову руку, пiдштовхує нас до виходу i з натиском каже:

- Зачекайте, за дверима!

Мабуть, грюкiт дверей, пiдсилений протягом, ще довго вiдлунював у головах комiсiї, адже я вклала в нього всю силу свого бажання ляснути ту потвору у бiлому халатi по пицi.

Через кiлька хвилин нас знову запросили. Сашко, який так i не зрозумiв що сталося, старанно вiдповiдав на усi питання, розв'язував задачки i читав вiршики. Розгублений, вiн показав себе не з найкращого боку.

Комiсiйний вирок, передбачуваний ще з першої реакцiї шанованого в мiстi психiатра, був одностайний.

Ми мовчки дiйшли до маршрутки, доїхали до потрiбної зупинки i вiдвели Сашка до пiд'їзду. Той боязко посмiхнувся i сказав, що обов'язково зайде. Ступив кiлька крокiв, повернувся i розплакався:

- Я поганий, так? Вам поставили двiйку?

СТРАХ ТЕМРЯВИ

У школу прийшла весна. Її першою ознакою стали розхристанi та розчервонiлi дитячi табуни, що, лишень дзвоник, - вилiтають з-за парт i мчать на двiр до першого сонечка. Вереск, смiх, тупотiння, а разом з ними зростає i травмонебезпечнiсть шкiльних коридорiв.

Вiдчиняючи дверi логопедичного кабiнету, я, заражена весняним божевiллям, бачу картину, вiд якої враз падає рiвень гормонiв радостi. За маленьким дитячим столом, обiпершись напруженими лiктиками та ховаючи обличчя в долонях, плаче якесь школя. Iванна Костянтинiвна, знiяковiла й стривожена, сидить поряд, намагаючись обiйняти, сказати щось заспокiйливе. Кожен її доторк провокує нову хвилю тремтiння й слiз, хлопчик заходиться плачем, не чуючи жодного слова.

Вiдчуваючи сором за щойно пережиту весняну ейфорiю, я прошу дозволу увiйти i тихо, майже навшпиньках, пiдходжу.

Iванна Костянтинiвна питає очима: «Що робити?» i вiдразу стенає плечима, мовляв, заспокоєння не допомагають. Прошу жестом пiдвестись та вiдiйти вбiк, кладу перед хлопчиком мандарин, а сама йду у кiнець класу та сiдаю за стiл поряд iз логопедом.

- Нехай побуде сам, - шепочу на вухо. - А що сталося?

- Сама не знаю. Зайшов, чемно привiтався, сказав, що хоче поговорити i раптом став заїкатись, а потiм оце…

Сидимо. Мовчимо. Боїмося потривожити тишу, яка ледь чутно переривається схлипуваннями. Кабiнетом повзе запах мандарину, хлоп'я старанно оббирає шкiрку вологими вiд слiз руками, шморгає носом, розтирає рукавом червонi очi. Раптом пiдводиться, йде до нас i простягає долоню, на якiй лежать двi напiврозчавленi дольки, - все, що залишилось.

- Їж сам, ми не хочемо, - каже Iванна Костянтинiвна i швидко вiдмовляється вiд своїх слiв, попереджаючи нову хвилю слiз. - Дякую, дякую!

- Як тебе звуть? - питаю.

- Бббогдан, - схлипує хлопча, тягнучи перший звук.

- Смачний мандарин? Хочеш ще?

Хлопчик киває, посмiхається, на його щiчках вимальовуються двi кумеднi ямочки i вiн сам стає схожим на невеличкий помаранч. Богдан сiдає бiля нас, я витягаю з сумки ще один мандарин, ми його оббираємо i вже усi разом їмо.

- Сма-а-ачно, - нарештi промовляє хлопча i раптом заявляє: - Я не хочу заїкатись!

Зрозумiвши у чому справа, ми переглянулись. Iванна Костянтинiвна сказала:

- Гаразд, ми тобi допоможемо!

Виконати цю обiцянку виявилося не так вже й просто. Заїкання - складне порушення мовлення, причин якого може бути безлiч. Це i спадковiсть, i органiчнi ураження мозку, i психологiчне травмування. Достеменно встановити витоки проблем хлопчика нам так i не вдалося.

Його батьки, iнтелiгентнi врiвноваженi люди, iнженери за освiтою, не пам'ятали жодного подiбного випадку в своїх родинах. Електрографiчнi дослiдження, взятi з медичної картки, свiдчили про нормальний стан мозку та судин дитини. Стосовно психологiчного клiмату в родинi - все нiби гаразд. В сiм'ї, окрiм Богдана, є ще на чотири роки старша сестричка, Iринка. Вона також вчиться у нашiй школi, вiдмiнниця, улюблениця вчителiв, непогано ладнає з однокласниками. Дiвчинка пiклується про братика, вiдводить та забирає його зi школи, готує бутерброди, робить домашнi завдання. Стосунки мiж дiтьми звичайнi: то сваряться, то миряться. Богдан любить сестричку, сумує, коли влiтку їх розвозять по бабусях, готує величезнi пакети солодощiв та iграшок до їхньої зустрiчi. У школi хлопчиковi важко, але то є наслiдок, а не причина заїкання. Дiти приймають Богдана, граються з ним, але буває дражнять, дають образливi прiзвиська, перекривлюють манеру мовлення. Саме це й спонукало хлопчика прийти до кабiнету логопеда i розповiсти про своє горе.

Заїкатися Богдан почав рокiв у чотири: спочатку рiдше, далi частiше. Батьки нiяк не могли зв'язати порушення мовлення iз якимись конкретними подiями у життi дитини. Бабуся стверджувала, що в неї, у селi, Богдан почувався краще, але батьки не особливо довiряли її словам, списували на велику любов до онука та вiру у цiлющi сили села.

Сам Богдан розповiдати про себе не любив, для нього цiкавiшими заняттями були читання, малювання, декламування вiршикiв та навiть спiви. У логопедичнiй групi вiн вiдразу завоював симпатiї iнших дiтей. Перше, що впадало у вiчi, - хлопчик iз задоволенням допомагав своїм колегам розв'язувати задачки та головоломки, розучувати вiршики та пiснi, навiть вимовляти складнi для них звуки.

Одного разу, трохи запiзнившись на заняття, я побачила картину, достойну екранiзацiї. Богдан сидiв за столом разом iз Данилком, дизлалiком, у якого проблеми з окремими звуками, i намагався навчити того вимовляти «р». Копiюючи Iванну Костянтинiвну, вiн брав люстерко i показував, як має дрижати язичок - «швидко-швидко, як бджолинi крильця». Хлопцi старанно рикали, тодi як iншi дiти, повiдкривавши роти, здивовано спостерiгали за цiєю процедурою.

Так i не зрозумiвши в чому проблема, ми вирiшили пiти шляхом вправляння. Богдан спiвав, декламував вiршi, вчив скоромовки та виконував безлiч iнших логопедичних вправ. Ми з ним займались аутогенним тренуванням, вчилися розслаблятись та фантазувати, працювали над розвитком пам'ятi, уваги, iнтелекту. Врештi-решт, дочекалися перших плодiв такого iнтенсивного тренiнгу: Богдан перестав повторювати звуки та склади, позбувся судом на обличчi, став говорити вiльнiше та швидше.

Хлопчиковi подобалося ходити на заняття, тому Iванна Костянтинiвна не наполягала на завершеннi програми, тим паче, Богдан добре впливав на iнших дiтей.

Ми б мали пишатися своєю роботою, однак найжахливiше чекало попереду. Одного дня Iринка прийшла забирати Богдана з групи. Вiн не хотiв iти, дiти посварилися i дiвчинка голосно обiзвала брата «пiсюном», сказала, що вiн зiпсував усi матраци i простирадла, що вона не може спати з ним в однiй кiмнатi, бо там «смердить, як у туалетi». Всi почали смiятися, Богдан вибiг з групи i перестав ходити на заняття.