Біле ікло - Лондон Джек. Страница 4

– Може це тобі ще знадобиться, – сказав Генрі.

Білл скрикнув. Все що лишилось від Спенкера – палка, до якої він був прив’язаний.

– І шерстинки не лишили, – повідомив Білл. – Вони навіть ремені з палки зжерли. Вони страшенно голодні, Генрі, і боюсь вони зжеруть нас ще до того, як ми доберемося до місця.

Генрі зухвало засміявся.

– Вовки мене ще ніколи не переслідували, але мені доводилося потрапляти і не в такі халепи, з яких я виходив цілим і неушкодженим. Білл, друже, купка нодоїдливих істот, це ще не привід для хвилювань.

– Не знаю, не знаю, – з ноткою очікування недоброго у голосі, пробуркотів Білл.

– Що ж ти про це дізнаєшся напевне, коли ми приїдемо в МакГеррі.

– Мені б твоєї впевненості, – із сумнівом твердив Білл.

– Ти просто не в формі, ось і непокоїшся, – категорично заявив Генрі. – Тобі потрібен хінін, і я збираюся нашпигувати тебе ним під зав’язку, коли ми доберемося до Мак Геррі.

Білл зітхнув, виказуючи тим самим незгоду з поставленим йому діагнозом і притих. Цей день нічим не відрізнявся від попередніх. О дев’ятій годині розвиднілося. О дванадцятій горизонт на півдні оживився промінням прихованого від очей сонця, а по полудню все навкруги огорнув сірий морок, котрий через три години змінився у ніч.

Щойно перші сонячні промені з’явилися на горизонті, Білл вийняв із саней рушницю і сказав:

– Йди далі, Генрі, а я погляну, що мені вдасться розвідати.

– Не відходь від саней, – заперечив його товариш. – У тебе всього три набої і невідомо, що на тебе там чекає.

– І хто тепер бурчить? – з тріумфом заявив Білл.

Генрі нічого не відказав, і важко ступаючи, побрів далі на самоті, хоча продовжував озиратися та кидати тривожні погляди на сіру пустелю, в якій зник його товариш. Минула година, перш ніж Білл повернувся, зрізавши шлях.

– Вони розосередилися, – сказав він, – від нас не відстають, і водночас шукають чим би поживитися. Вони впевнені в тому, що доберуться до нас, от тільки знають, що треба вичекати, а до тих пір розшукують по дорозі будь-яку їстівну живність.

– Тобто ти вважаєш, вони впевнені в тому, що доберуться до нас, – несхвально підкреслив Генрі.

Але Білл його проігнорував.

– Я бачив декількох – шкіра та кістки. Мені здається, вони кілька тижнів вже нічого не їли, не рахуючи Фетті, Фрога та Спенкера, а багатьом певне і того не дісталося. Вони страшенно худі. Їхні ребра схожі на пральні дошки, а черева наче поприлипали їм до хребтів. Повір мені, вони у відчаї. Рано чи пізно вони оскаженіють і тоді бережись.

Декілька хвилин потому Генрі, який тепер йшов позаду, тихо та застережливо просвистів. Білл повернувся подивитися у чому справа, а потім повільно зупинив собак. Позаду, там, де вони щойно проходили, прямо по їхніх слідах скрадаючись біг худий, вкритий хутром звір. Він принюхувався до сліду і біг легкою риссю. Коли вони зупинилися – зупинився і він. Піднявши голову, він пильно на них поглянув, при цьому різко смикаючи ніздрями та вивчаючи їхній запах.

– Це вовчиця, – вирішив Білл.

Собаки лягли на сніг, і він пішов повз них до свого товариша, котрий стояв біля саней. Разом вони спостерігали за дивним звіром, який переслідував їх багато днів і вже розправився з половиною їхніх собак.

Уважно вивчивши їх, звір підбіг риссю на декілька кроків. Так він зробив декілька разів, доки між ними не лишилось якихось сто ярдів. Він зупинився біля купки ялинок, що росли поряд, підняв голову і почав принюхуватися та розглядати спорядження людей, які за ним спостерігали. В його погляді читався незбагненний смуток з яким дивиться собака, але смуток цей не нагадував собачої прив’язаності. Цей смуток породжував голод, такий же жорстокий, як і його власні ікла, такий же безжалісний, як студінь.

Тварина була занадто великою як на вовка, її зморене голодом тіло видавало риси однієї з найбільших особин свого виду.

– Вона має біля двох футів у плечах, – відмітив Генрі. – І готовий закластися, що її довжина сягає майже п’яти футів.

– Який дивний у неї окрас, хіба у вовків такий буває? – з сумнівом промовив Білл. – Я раніше ніколи не бачив рудого вовка. Як на мене так у неї хутро якогось коричнево-червоного кольору.

Звір безумовно не був коричнево-червоного кольору. У нього була справжня вовча шерсть. Його хутро було переважно сірого кольору, але все ж таки був присутній і рудуватий відтінок, цей відтінок змінювався, він то з’являвся, то зникав, і створювалося враження оптичного обману: ось здавалося, що хутро сіре, беззаперечно сіре, а потім з’являлися ледве помітні відтінки рудого, і хутро набувало невизначеного кольору.

– Схожа на їздову лайку, – сказав Білл. – Я б не здивувався, якщо б вона зараз замахала хвостом.

– Ей ти, лайка! – гукнув він. – Іди-но сюди, як там тебе звати.

– Ніскілечки тебе не боїться, – засміявся Генрі.

Білл пригрозив рукою та гучно закричав, але тварину це зовсім не налякало.

Єдине, що вони помітили, так це те, що звір ще більше нашорошився. Він як і раніше дивився на них з безжальним голодним смутком. Вони були здобиччю. А він був голодним, і якби йому трапилась нагода він не вагаючись накинувся б на них і поживився.

– Дивись, Генрі, – вимовив Білл, несвідомо понизивши голос до шепоту, коли дещо надумав. – У нас є три набої. Звідси постріл буде вірним. Не схибимо. Вона виманила трьох наших собак, треба покласти цьому край. Що ти на це скажеш?

Генрі кивнув на знак згоди. Білл обережно витягнув з саней рушницю. Він вже майже приклав рушницю до плеча, як раптом вовчиця відскочила від дороги і зникла за деревами.

Товариші глянули один на одного. Генрі протяжно і з розумінням просвистів.

– І чого я відразу не допетрав, – вголос сварив себе Білл, вкладаючи рушницю назад. – Звичайно ж вовк, який знає, коли треба прийти, щоб покормитися разом з собаками, знає, що таке рушниця. Повір мені, Генрі, ці тварюки причина усіх наших проблем. У нас зараз було б шість собак, замість трьох, якщо б не вона. І ось що, Генрі, я збираюсь добратися до неї. Вона занадто розумна, щоб пристрелити її відкрито. Я нападу на неї зненацька, влаштую їй засідку. Я буду не я, якщо не пристрелю вовчицю.

– Надто не захоплюйся, – застеріг його товариш. – Якщо зграя нападе на тебе, тоді три набої здадуться простим свистом – від них буде мало користі. Ці звірі страшенно голодні і, напавши, вони без сумніву доберуться до тебе, Білле.

Тієї ночі вони рано зупинились на привал. Три собаки не справлялися в упряжці так, як справлялось шестеро. Вони тягли сані повільніше і швидше вибивалися із сил. Люди рано лягли спати. Перед сном Білл прив’язав собак подалі один від одного, упевнившись, що вони не перегризуть один одному ремені.

Та вовки осміліли і люди декілька разів прокидалися. Вовки підбиралися настільки близько, що переполохані собаки здіймали ґвалт, і доводилося час від часу підкидати хмизу у багаття, щоб тримати осмілілих хижаків на більш безпечній відстані.

– Колись моряки розповідали, як акули переслідують корабель, – зауважив Білл, забираючись назад під ковдру, після того, як в черговий раз підкинув хмизу у вогнище. – Що ж, ці вовки – ті ж самі акули, тільки на суші. Вони знають свою справу краще за нас, і вони біжать за нами не для того, щоб поправити здоров’я. Вони доберуться до нас, вони, без сумніву, доберуться до нас, Генрі.

– Вони вже до тебе майже добралися, якщо ти ведеш такі розмови, – різко заперечив Генрі. – Хто пороття боїться, той напевне битим буде. А у тебе більше шансів піти вовкам на харч, якщо і далі будеш скиглити.

– Вони вбивали людей кращих за нас з тобою, – відповів Білл.

– Ох припини бурчати. Я вже втомився від твого скигління.

Генрі сердито повернувся на інший бік, але здивувався, коли не почув від Білла обуреної відповіді. Це було не схоже на Білла, адже його завжди було легко розізлити гнівними словами. Перш ніж заснути, Генрі ще довго розмірковував над цим і коли його повіки вже закривалися, в напівдрімоті він подумав: «Білл без сумніву сильно пригнічений. Треба буде його завтра підбадьорити.»