Семен Жук і його родичі - Кониський Олександр. Страница 2
– «Який ти швидкий!» перебив Джур. «Справді ти мені нагадуєш про Манилова… Твій Ничипор надивиться на твоі машини, тай у себе позаводить.»
«Сам не позаводить; бо у ёго в кишені злидні… Але коли більша частина Ничипорів стануть оброблять землю по моёму, оратимуть її плугами, а не ковиряти муть, як тепер, ралами, тогді у іх буде родить не сам-треть, а сам-двадцять… а там, коли не вони, так діти іх заведуть гуртові машини… Ну, тепер кажи: де більш користи?»
– «Коли б твоіми устами та мід пить, воно б добре було; так лихо наше, що селяне наші уміють гуртом тілько шинки заводить та горілку пить… Жди, покіль тота освіта просвітить засліплені панскою и жидівскою експлоатациєю очи… Улита іде, та коли то вона приіде!»
«Колись приіде, коли почала іхать; аби іхала, аби не сиділа на однім місці… Швидкоі роботи не хвалять. Та треба звернуть и на те увагу, що народ наш знаходиться у такій темноті, у такому убожестві духовному и матеріяльному, що й гріх и сором винуватити ёго за те, що він черепашою ходою йде по стежці свого економічного розвою… вже й те добре, що він не стоіть, а йде… А яка велика міцна сила повинна бути у тім народі, котрий уміє йти на перед; дарма, що на кожному ступні ёго ходу зупиняє и жидівска кабала процентами, и панскі утиски землею й лісами и тисяча инчого. Найголовнійша ж притичина, котра зупиняє економічну ходу сільского люду – та, що по селам у нас нема громадского кредиту, по усім селам один банкир – жид, а жид – тепер у нас усюди велика сила.»
– «Сю силу и я знаю,» сказав сміючись Джур, «бо платив ій по 40/0 місячно.»
«Бач! бач!.. а що!» скрикнув Жук, наче зрадівши; «ну слухай же дальше: котре літо у нас у Черніговщині плохі урожаі – трохи що не голод; хвороба на скотину; заробитків нема; винокурні и сахарні заводи у панів запустіли; пани збідніли; а налоги ростуть и ростуть… Мужик платить… а з чого він платить? Прийде збірщик: «давай подушне!» а подушного нічим заплатить и продать нічого; клуня и комора пусті!.. А все таки: «давай подушне, а то оцінують и ту останню телицю, котроі взять и чума посоромилась.» От и несе мужик жінчину плахту до жида у застанову; позичає у Ицька два карбованці, оддає іх збірщикові, а жидові через зиму заплатить втроє… От-то де крепацтво наших селян; жид закрепостив и панів… Заведи ти на селі хоч невеличку позичкову кассу и ти усе село визволиш з жидівскоі кабали… Хиба тут не буде громадскоі користи?» спитав Жук, дивлячись на Джура таким поглядом, наче перед ним стояв той самий жид – банкир, що закрепостив селян.
– «Поможи тобі Боже!» одповів Джур. «Тілько навряд чи послухає твоєі проповіди мужик, хоч ти й надінеш народнє убранє – и підеш за плугом…»
«Цить, цить, цить!» заторохтів Жук. «Не носити му я народнёго убраня, заигрувать з мужиком не буду; за плугом не ходити му, бо й не вмію; проповіди ні якоі не держатиму, бо добре знаю, що народові вже й попівска проповідь остила… Я буду тілько працювать, учить ділом и давать пораду тілько тогді, як у мене питатимуть.»
– «Добре, добре…» говорив Джур. «А жида де дінеш? Покіль він шинкувати ме у селі – уся користь, яку придбають селяне з твого проводу, йти ме до жида в кишеню за горілку.»
«Не вся, а певно якась частка її ити ме; бо без горілки не можна, и ми пємо…»
– «Пємо, та не упиваємось.»
«И селяне не упиваються; не вір тому, хто говорить, буцім селане стали більш пить: пють вони и тепер стілько, скілько пили и 20 літ назад; але пропивають тепер більш; бо колись за відро горілки платили пять золотих, а тепер пять карбованців: виходить, що пють в одну міру а пропивають більш ніж в шестеро, та не без того ще, що й жид обсчитає: дасть в набор кварту, а запише – дві…»
– «Чим же ти запоможеш сему лиху?» допитувався Джур.
«Треба чимсь запомогти, та вже в сім разі «запомога не од нас, а хиба од Бога»…
– «От тобі й на!» зареготався Джур. – «От тобі й «сила», котра не знає чим побороть жида й горілку.»
«Не регочись, брате!» визвірився Жук. «Буцім ти й не розумієш, що жид – тут пяте колесо до воза… Хиба без жида не буде й шинку! Гай-гай! ти згадай лучче про те, що половина бюджету в нашім государстві складується з горілки.»
– «Еге! та от ти куди стрижеш! Значить: акциз – по боку!»
«А ти думав як? щоб тілько одного жида по боку!.. Хе-хе-хе!..» Жук засміявся тим сміхом, в котрому можна почути не одну тілько веселу иронію, але якесь инче, смутне чувство. Тим часом Джур и Жук прийшли до Жуковоі кватири.
«Заходь, покуримо», сказав Жук.
– «Дякую! нема часу; треба швидче йти до дому, передягнусь, та до Бокогрія.»
«Ну йди, та додержи ж слова! Через десять днів поідемо до мене в хутор… чуєш?»
– «Чую, чую… прощай!»
«На здоровє!»
– «Щасливоі дороги.»
Товариші розійшлись.
Жук прийшовши до дому, довго міряв ступнями свою кімнату и вдовж и впоперек, покіль не ввійшла дівчина и не покликала ёго обідати.
II
Весна того року була раня, тепла; косовиця почалась рано. Звичайно: в Черніговщині коло Батурина починають косить перед Купалом, а того року почалась косовиця далеко раньше; вже коло половини червня стояли инде копиці сіна.
Почтовим шляхом по дорозі до Батурина іхав простий візок трояком. На передку сидів погонич, хлопя літ під 16, босе, в одній сорочці и в соломяному брилі: спека була велика, так варом и варило. На заді воза сиділо двоє проізжих. И одежу, и лиця іх так занесло курявою, що не можна було розпізнати, хто з іх білявий, а хто чорнявий… Коні тюпали помаленьку и піднимали страшенну куряву, котра так стовпом и стояла. На дворі була така тиша, така тиша, що навіть листя на вербах ні каплі не тремтіло… Привязаний до дуги почтовий дзвоник не то що-б дзвонив, а якось жалібно голосив, наче й ёго добрала літня спека.
То іхали Жук и Джур в рідну хату до Жука, де ёго ждала неня и сестри.
«Ану хлопче! торкай пристяжних,» заговорив Жук до погонича… «Он – бач права зовсім не везе, й посторонки телюпаються. Торкай!.. от – от – недалеко. То й пече-ж!.. Господи!»
– «Добре таки пече,» сказав погонич, буцім не дочувши слов Жука про пристяжну. Жук знов озвався:
«Ну бо, хлопче! поганяй швидче! Дивись – ідемо наче з копами. Ну!.. приідемо до дому – мій могорич»
– «Дякую! я не вживаю,»
– «Чого не вживаєш?»
– «Горілки.»
«Ну четвертака дам, тілько швидче поганяй!
– «Ей! ви гаспідскі коні! ніо!!» крикнув погонич на коней; сіпнув оглобельну за віжки и махнув пугою на пристяжних. А коні й байдуже собі!
– «Ти-б іх пугою свиснув!» сказав Джур.
– «Не поможе! сієі жидівскоі худоби й колком не підженеш! Ти на іх: ніо! а вони тобі: тюп, та тюп! – Ніо! що-б ви поздихали ёму на радість!» гукнув погонич из усієі сили, хлеснув пугою и оглобельну и пристяжних.
«Хто держить станцию?» спитав у погонича Жук.
– «Звістно хто: жид! хиба по коням не видно: такі шкапини тілько у жидів бувають… Ніо!» И пуга знов простяглась по коням.
«Чи дома то моя матуся?» заговорив Жук.
– «Певно, що дома,» одповів Джур; «час робочий, косовиці; де-ж ій тепер бути, як не дома?»
Замовкли; бесіда якось не йшла; спека не давала и говорить.
– «Ви до Батурина, паничі?» спитав погонич.
«Ні,» одповів Жук, «не до Батурина, а в Жуківку… Знаєш дорогу?»
– «Як не знать! учора там був… якогось лікаря возив.»
«На що лікаря?» сполохнувся Жук.
– «Кажуть віспа в селі Куликах, що зараз за Жуківкою.»
«А в Жуківці?»
– «Там нічого не чути… Так ви се у Жуківку у гості, чи що ідете?» допитувався погонич.
– «Хто в гості, а хто до дому,» одповів Джур.
– «Так ви може Жученки?»
– «Один Жученко, а другий – ні!»
– «Еге! бачте, а я й не знав… ніо!» Показалась висока могила. Погонич взяв вправоруч з почтового шляху. Проіхали верстов дві, дорога почала твердійша, курява стала далеко менша и перед проізжими явився чудовний краёбраз! На версі чималоі гори біліла церква, на котрій сяяв золочений хрест; на взгірьі в садах, наче в зеленім морі, розкошував білий панский будинок з зеленим зелізним дахом; округ ёго визирали невеличкі, чепурні, огрядні хатки селян: з десяток, чи и менше; по під горою, мов срібний пояс, текла річечка, на другім боці річки, тож на взгірю, розкинулось чимале село.