Гра у відрізаний палець - Курков Андрей Юрьевич. Страница 10

Нік неголосно постукав. Ніхто не відреагував. Він постукав голосніше. Потім стукав іще декілька хвилин, неголосно, але наполегливо.

Почувши скрип дерев’яних сходів, перестав. Кроки завмерли за дверима, і вони прочинились. У отворі Нік побачив заспане обличчя Валентина.

– Вибачте, заради бога, – заговорив Нік. – У мене до вас на три хвилини розмова… Я б пізніше прийшов, але не можу…

Валентин, придивившись, упізнав гостя. Відчинив двері.

– Я нездужаю, – признався він Нікові. – Чи то застудився, чи то отруївся чимось. Біс його знає… Чай будете?

Коли вони вже всілися з чаєм за довгим сосновим столом, Нік дістав із кулька електробритву та ручку.

– Це вам і вашій дружині… У мене до вас велике прохання. Ви нікому не говорили про мене?

– Ні, – здивовано відповів Валентин.

– І не потрібно. Будь ласка. Я не можу вам усього розповісти, але я потрапив у такі обставини, що мені доведеться на якийсь час поїхати… І я хотів залишити вам найцінніше на збереження, тому що більше тут нікого не знаю…

Він виклав на стіл кульок.

– Тут гроші, документи. Я вам напишу про всяк випадок адресу дружини – вона зараз у рідні в Саратові. Якщо мене довго не буде, приміром, місяців два, напишіть їм, скажіть, що у вас мої речі… Я зараз адресу дам…

Переписавши із записника адресу, він простягнув її Валентину, потім, передумавши, опустив її в кульок із речами.

– Так краще, – сказав він. – Так не загубиться. Ви вибачте, що я вас навантажую…

– Нічого-нічого, – Валентин кивнув.

Його червоні очі цього ранку хворобливо дивилися на світ, і Нік дійсно почувався винуватим. Він раптом подумав, що зараз і Світлана прокинеться, спуститься, і йому буде ще більше незручно.

– Я піду вже, а ви лягайте. Вибачте, що розбудив…

Нік підвівся з-за столу і, кивнувши на прощання, вийшов із будинку.

Повернувся до себе спокійний, із почуттям виконаного обов’язку. Ще раз поснідав.

Подивився на годинник – усього лише за десять хвилин восьма.

Вийшов знову на вулицю і сів на дерев’яний поріжок. Прислухався до дзвінкого співу птахів. Ранок був чудовий, казковий. Сонце, птахи, яскрава зелень. Добре, якби все це тривало і тривало, супроводжуючи його життя.

Підвів голову, почувши барабанний дріб дятла. Спробував відшукати його очима. Знайшов угорі, під самою кроною могутньої щоглової сосни.

Подумав про те, що востаннє, напевно, чув дятла в дитинстві. У Таджикистані дятли йому не траплялися. Може, їх там узагалі немає…

11

Розшуки трупа Броницького йшли повним ходом. До цього моменту Віктор почувався вовком-одинаком у справі відставного генерала. Нікого, крім невидимого Георгія, що дзвонив час від часу по мобільному, розслідування, здавалося, не цікавило. Хоча і червона «мазда», і сам мобільний телефон свідчили про те значення, яке хтось надавав цій справі. Але після зникнення трупа все змінилося. Дзвонили з управління, з міністерства. Вимагали докласти всіх зусиль.

Подзвонив і Георгій. Віктор саме примудрився задрімати, сидячи за столом у своєму кабінеті. Трель мобільного м’яко пробудила його.

– Вітю, – мовив знайомий голос, – тебе ще не повідомили, що замість одного міліція знайшла по місту шість трупів?

– Що? – здивувався Віктор. – І Броницького знайшли?

– Можливо, сам очікую новин. Вони всі в різних моргах, так що доведеться почекати. Але швидше за все його там немає. Який сенс красти труп і викидати його так, що навіть міліція може відразу знайти? Га? Це все або бомжі, або жертви неправильних фінансових розрахунків. До речі, труп шукає не лише міліція!

– А хто ще? СБУ?

– Ну, СБУ допомагає міліції, як і належить у важку хвилину… Гаразд, не буду тебе за ніс водити – військова контррозвідка чомусь підключилася. Сиділи собі контррозвідники спокійно, а тут вилізли, як весняні мурашки, – любо-дорого подивитись…

– Але він усе ж таки був до відставки штабним генералом…

– А після відставки – радником президента з питань оборони. Ти не думав, що якось дивно піти у відставку і продовжувати займатися військовими справами?

– Ні, не думав.

– Ну так подумай! – доброзичливо сказав Георгій і відключився.

Віктор заховав мобільний у кишеню піджака, зайшов до майора. Заспокоїв його, повідомивши, що рідна міліція знайшла не один, а цілих шість трупів, і є надія, що один із них «наш».

Через дві години пошуки продовжилися. Знайдені трупи ніякого відношення до Броницького не мали. Георгій мав рацію.

Під десяту вечора, виснажений і втомлений до краю, Віктор повернувся додому. Ночувати в райвідділі було незручно, навіть якщо знести в кабінет усі стільці й виставити під стіною, як іноді доводилося робити раніше. «До ранку однаково новин не буде», – вирішив Віктор.

Дружина з дочкою вже спали. Він улігся на канапі у вітальні й тут же провалився в глибокий сон.

Через три години з піджака, кинутого поруч на стільці, пролунала знайома м’яка трель телефону. З ненав’язливою постійністю вона повторювалася кожні кілька секунд. Повторювалася, поки Віктор, все ще із заплющеними очима, не простягнув у її бік руку.

– Алло, – прошепотів він у трубку мобільного.

– Спиш? – здивувався знайомий голос. – Ти хоч очі розплющив?

– Ні, – признався Віктор.

– Розплющ очі, коли розмовляєш по телефону! – жартівливо мовив Георгій. – Тим паче, що тобі пора виходити.

– Що? Куди? Зараз? – стрепенувся Віктор.

– Один добрий контрабандист подзвонив і попросив забрати з його літака якийсь добре упакований труп.

Віктор, аби скоріше прогнати сонливість, усівся на канапі, уперся голими ступнями в жорсткий ворс килима.

– З якого літака?

– Ти вже очумався?

– Так.

– Тоді слухай уважно. Через півгодини виїжджаєш в аеропорт Жуляни. Зупиниш машину за розв’язкою на Севастопольській площі, ввімкнеш на хвилину аварійку. Через хвилину поїдеш далі. Тебе обженуть дві машини з групою захоплення. Їм завдання вже поставлене, так що не турбуйся. Праворуч од будівлі аеровокзалу буде відкритий в’їзд на льотне поле. Побачиш машини – відразу до них під’їжджай. Вантажний Ан-26 має злетіти о третій годині ночі. Знімете труп, решту – хоч що б там було в літаку – не чіпати. І головне – в аеропорту не шуміти, не сигналити, а то розбудите митницю і ще кого-небудь, а нам це не треба. Зрозумів?

– Зрозумів.

Сховавши мобільний у кишеню піджака, Віктор підвівся. Сходив у ванну вмитися.

Випив міцної кави на кухні, не вмикаючи світла і дивлячись у вікно на сплячі нічні околиці.

Застебнув ремінець плечової кобури з «тетешкою», з якої стріляв досі тільки в тренувальному тирі. Зверху надів піджак.

Очі, що не бачили яскравого світла з минулого дня, легко орієнтувалися в темряві вузьких сходів, по яких Віктор спускався зі свого восьмого поверху.

Неголосно забурчав мотор машини, засвітилися фари, і «мазда», об’їжджаючи ями та вибоїни на розбитій будівельниками тимчасовій ґрунтовій дорозі, неквапливо поїхала до траси.

Поки Віктор їхав до Південного моста, місто було нерухоме й тихе. Його скуте нічною здерев’янілістю тіло беззахисно стриміло просто неба, наповненого пульсуючим диханням зірок.

Задзвонив мобільний, і Георгій напрочуд бадьорим голосом поцікавився місцезнаходженням Віктора.

Попереду показалася клумба Севастопольської площі. Віктор зменшив швидкість, проїхав навколо цієї клумби і зупинився біля бровки на дорозі, що вела в аеропорт. Увімкнув аварійку й озирнувся на всі боки. Очікування побачити ввімкнені фари машин, які зреагували на умовний сигнал, не виправдалися. На площі було, як і раніше, тихо й темно.

Почекавши хвилину, Віктор поїхав далі, трохи спантеличений. Проте вже метрів через триста його обігнали на хорошій швидкості «Волга» та мікроавтобус, який ішов за нею.

В’їхавши на майданчик перед аеровокзалом, Віктор зупинився та вимкнув фари. Майданчик, на відміну від київських вулиць, був непогано освітлений, та і над козирком самого аеровокзалу синім неоном світилися на тлі нічного неба великі літери «КИЇВ – ЖУЛЯНИ». Зазвичай світло підкреслює життя, але тут воно підкреслювало тишу, і тиша починала дратувати. Хилило в сон. У такому стані добре було б щось з’їсти, але з’їсти було нічого, і для боротьби зі сном залишався тільки один засіб – сила волі. Але цей засіб цілком міг виявитися слабкішим за силу втоми.