Гра у відрізаний палець - Курков Андрей Юрьевич. Страница 20

– У Африці був, – проговорився Нік і тут же внутрішньо зібрався, напружився, проганяючи відчуття водолаза. – Ходімо, – обернувся він до Сахна.

Потяг до Кобленца був сидячим. Звичайна електричка. Тільки дуже чиста, й сидіння, як канапи.

Через кожні півгодини по проходу проїздив візок із чаєм-кавою та різними закусками.

Коли він проїхав знов, Сахно обернувся до Ніка й пильно подивився йому в вічі.

– Знаєш, я хоч і полюбляю випити, але не сліпий же! Ти від свого дружка в Польщі не лише паспорти отримав. Він тобі ще два конверти дав. Напевно, з грошима? – Сахно посміхнувся.

– Можливо.

– А два тому, що один – для мене? Так?

– У Кобленці дам, – сухо пообіцяв Нік, уявивши, як Сахно почне тринькати свої дойчмарки.

– Та мені раніше й не потрібно, – задоволено мовив він, витягнув із нагрудної кишені джинсової куртки три паспорти – два червоних і один синій, рухом картяра розвіяв їх і знову хитро подивився на Ніка.

– Так ми з тобою тепер брати-югослави? Серби, значить…

Він розгорнув синій паспорт і прочитав уголос: «Іво Сахнич, народився 12 липня 1959 року».

– Слухай, звідки у твоїх друзів моє фото? І дата народження правильна… Ось тільки з місцем народження… – І він похитав головою. – Що я, мудак, аби в Сараєво народитись? А тебе як за паспортом?

– Ніко Ценський…

– Що це за прізвище? Таких югославів не буває!

– Це моє справжнє прізвище.

– По блату залишили? Чого ж ти за мене слівце не замовив? А все-таки, що це у тебе за прізвище? Єврейське?

– В Югославії – єврейське, але я – росіянин.

– Прізвище – єврейське, ти ба – росіянин. – Сахно в’їдливо посміхнувся й відвернувся. Провів поглядом високу молоду німкеню, що штовхала по проходу черговий візок з їжею та напоями.

– Слухай, у нас же ще дві зубрівки та вино, – задумливо мовив він.

– Потім, у Кобленці.

– А ковбасу ми доїли?

– Ні, в купе залишили.

– Але на німецьку ковбасу у нас грошей вистачить?

– Вистачить.

Через три години, коли потяг підходив до Кобленца, Нік уже ледве стримувався від безперервних запитань і підколювань Сахна.

«Уже краще б дав йому випити. Може, хоч проспав би всю дорогу?» – думав Нік, уперше довго поспілкувавшись із тверезим напарником.

– Wo ist hier hotel «Mauer»? – запитав Віктор у службовки бюро довідок кобленцького вокзалу.

Поки дівчина з короткою хлоп’ячою стрижкою натискала клавіші на своєму комп’ютері, Нік прочитав її нагрудну бирку. Німкеню звали Хайді.

Вона пояснила, як дійти до готелю, а Нік сказав: «Vilen dank, Heidi» й упіймав у відповідь її здивовану усмішку.

– Що, заклеїв? – запитав Сахно, що спостерігав за діалогом збоку.

– Ходімо, готель поруч.

Готель «Мауер», що розташовувався в довгій триповерховій будівлі, виявився переповненим неграми. Навіть перед стійкою реєстрації стояло декілька. Інші вже сиділи за кавовими столиками фойє й чогось чекали. Один літній негр із сивим волоссям пив каву – він принаймні мав респектабельний вигляд.

– Слухай, може, підемо в інший готель? – запитав Сахно.

– А ти що – расист?

Сахно промовчав. Потім скривив губи в посмішці:

– Ага, я й забув! Ти ж спец по Африці.

Номер їм дали на третьому поверсі з вікном на вулицю. Два акуратно застелені ліжка, телевізор, укріплений на кронштейні на стіні, письмовий стіл зі стільцем і два невеликі крісла.

– Я на цьому! – Сахно кинув свою валізу на ліве ліжко.

«Звідти телевізор дивитися зручніше», – зрозумів Нік і мовчки підійшов до другого ліжка.

– Так, а де ванна й туалет? – запитав Сахно і вийшов у коридорчик номера.

Нік підійшов до вікна. Вулиця перед готелем була безликою й сірою. Дві офісні будівлі навпроти, жодного дерева.

Із ванни почувся шум душу. Сахно щось неголосно співав. Прислухавшись, Нік начебто уловив мелодію знайомої з дитинства революційної пісні.

Хвилин через п’ять пісня закінчилась, і Сергій із мокрою головою повернувся в кімнату. Голий, на стегнах зав’язаний білий рушник, у руках – дві склянки.

– Ну що? Вино чи горілка? – запитав він.

– Вино, – сказав Нік, зітхнувши.

Сахно поліз у валізу, дістав пляшку портвейну, відкоркував. Налив по повній склянці.

– За благополучне прибуття! – Він підняв свою склянку й кивнув Ніку.

Потім він «викачав» з Ніка коричневий конверт із грошима. Заглянув досередини.

– Нічого, на перші дні вистачить! – прокоментував він побачену суму. – А там, напевно, ще принесуть? – і він подивився на Ніка з хитрою посмішечкою.

Випивши дві склянки, він знову одягнувся в джинсовий костюм, засунув у нагрудну кишеню складену навпіл пачку дойчмарок. Тепер його обидві нагрудні кишені відстовбурчувалися так, що здавалося, ось-ось прорвуться.

– Ти б хоч паспорти витягнув, – порадив йому Нік. – Не вкрадуть.

– Нічого! Все своє ношу з собою! – сказав на це Сахно. – Так, я піду прогуляюся. Може, де-небудь ковбасу на вечір знайду. А ти роби, що хочеш!

– Зажди, – зупинив його здивований Нік. – До нас можуть прийти…

– Не до нас, а до тебе. Ось ти і стережи номер. Бувай!

Гримнули двері, й Нік залишився сам. Відчував себе повним ідіотом. Настроєм знову командувала втома. Він допив портвейн, увімкнув телевізор і приліг на ліжко Сахна – все-таки звідти дивитися телевізор було зручніше.

Він і заснув під якусь безглузду німецьку пісеньку у виконанні товстоногої німкені, одягненої в коротку салатну сукенку в червоний горошок.

22

У Москві стояла спека. Віктор, що не виспався через нічні митні нишпорення спочатку українців, потім росіян, дивився на платформу Київського вокзалу, що зупинилася за вікном купе, затьмареним поглядом. У купе до Калуги з ним їхав сусід – молодий комерсант, який півдороги доводив Віктору, що скоро життя стане кращим. Усе б нічого, тільки ж Віктор із ним не сперечався. Він тільки кивав і піддакував, а комерсант і випив-то майже нічого – дві пляшки пива, куплені в буфеті потяга, поводився ж, немов декілька склянок горілки хильнув. Після Калуги Віктор спав мертвим сном і майже проспав прибуття потяга в столицю колишнього Союзу. Тільки глухий механічний голос вокзальних оголошень розбудив його.

Вокзал гудів суєтним життям, не зважаючи на те, що була субота – день не дуже популярний для подорожей.

Віктор швидко одягнувся. З жахом помітив, що знята з вечора «тетешка» разом із плечовою кобурою пролежала всю ніч під столом у сумці з незакритою блискавкою.

По спині пробіг холодок, коли він згадав, як уставав двічі вночі, а митники піднімали під ним полицю і заглядали в усі кутки купе. Здавалося, що тільки відкритою сумкою – вона стояла під столом, – вони не поцікавились. А що було б, якби знайшли? Адже він тепер за кордоном, і його посвідчення з тризубом тут могло б викликати хіба що скептичну посмішку. Навряд чи хто-небудь подумав би, що воно надає право на ввезення в Росію пістолета.

Але, слава богу, кордон тепер далеко позаду. Можна відволіктися від непотрібних хвилювань і зосередитися на майбутніх двох днях. Спершу – в готель.

Разом із квитками Віктор отримав у райвідділі від кур’єра в цивільному конверт із відрядними. Вісімсот тисяч рублів. Звучить, як ціле багатство. За два дні він, мабуть, і половину цієї суми не витратить…

Проте ілюзії розсіялися через півгодини, коли він заповнив аркуш прибуття в готелі «Київська».

Реєстраторка, забравши у Віктора аркуш прибуття та паспорт, виписала готельний пропуск. Записала прізвище в зошит.

– На скільки днів? – запитала, підвівши підведені синім очі.

– Поки що на добу.

– Тоді завтра до одинадцятої підійдете і скажете, подовжуєте чи ні. Якщо ні – до дванадцятої треба буде звільнити номер і заплатити.

– А не зараз? – здивувався Віктор.

– Паспорт-то у нас залишається, – жінка посміхнулася і стенула плечима. – Вас іще мають зареєструвати в міліції. Такі правила. За це ще сто двадцять тисяч, потім усі разом сплатите.