Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна. Страница 100
рожеві стіни крейдою білив,
а щоб вітри не дули у щілину,
то ще й на дверях дідика прибив.
Умеблював шпаківню дуже просто:
крім необхідних в побуті речей,
поставив крісло для шпаків — дорослих
і дві колиски для шпаків — дітей.
Ще й телескоп — дивитись на сузір’я,
домову книгу і малу печать,
корзинку —
для обскубаного пір’я
і ножиці — щоб кігті обрізать.
Зробив проводку,
якже, щоб світилось,
бо не сидіти ж їм при каганці...
Але шпаки чомусь не поселились,
зате живуть звичайні горобці.
«Вітрила», 1958 р.
ШПИЛЬ ТУГИ
В підніжжі Туги — остраху ковток.
Вібрує трос, блищать на сонці дуги.
Прощай же, радосте, бо я беру квиток,
беру квиток на шпиль самої Туги!
Там холодно. Там високо і сніг.
Там чорний Всесвіт наляга на плечі.
Там крижаної піфії триніг
куриться димом білої хуртечі.
Сліпучий магній снігових пустель,
хребтів баских затягнуті попруги.
Нема осель. Весела карусель —
червоно-жовті крісла, як попруги.
Нема осель. Весела карусель —
червоно-жовті крісла, як папуги.
На стиках троси кидає у дріж,
висока даль читається складами.
Лечу над білим болем бездоріж,
над вовчими голодними слідами.
А врешті — синтез. Врешті — результат.
Отак злетіть без дріб’язку валізи
на верховину Туги серед Татр,
в гірських вітрів трагічні вокалізи.
Людина, я, всіх горестей мішень,
на самий шпиль дісталася — і от я!
Десь чоловічок, схожий на женьшень,
сотає звук тірольського іодля.
Зимове сонце на плечі, мов глек.
Внизу далеко смужечка дороги.
Сніги і я. Над присмерком смерек —
усіх печалей білі епілоги.
"Шукайте цензора в собі"
* * *
Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
і тихо вилучає вам сумління.
Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімає, де яка іконка.
І непомітно вийме вас — із вас.
Залишиться одна лиш оболонка.
ЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК
Йому було вісім десятків
тяжких згарьованих літ.
Він досить за вісім десятків
на білий нагледівся світ.
А щоб не було замало
тієї життєвої гри, —
ще й навпіл хрест розламали
холодні осінні вітри...
А все — таки був і у нього
випадок щасливий один:
умер він за тиждень до звістки,
що в битві загинув син.
"Прапор", кн. 4, квітень 1962
"Щасливиця, я маю трохи неба"
* * *
Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені.
Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були , як хор глухонімих.
І раптом, — боже! — після того чаду
і тарапати, рівної нулю, —
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Приходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.
Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньках ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, —
за небо вип'ю і за дві сосни!
"Ще вчора була я висока, як вежа..."
* * *
Ще вчора була я висока, як вежа.
Здається, ще трохи — дістану зеніт.
І раптом, як вибух, — обвал і пожежа.
Розтрощений камінь — уже не граніт.
Руйновище віри, і розпач, і розпач!
Під попелом смутку похований шлях.
Зажурені друзі сахнулися врозтіч.
Посіяне слово не сходить в полях.
На те й погорільці, — будуємо хатку.
Над хаткою небо. А знов голубе.
Найвище уміння — почати спочатку
життя, розуміння, дорогу, себе.
"Ще назва є, а річки вже немає"
* * *
Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерявин проблески скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів.
ЩЕ ОДНА ВЕСНА
Білка струсить жовту глицю,
Сонну бруньку сколихне.
На березу, на ялицю
Вітер лагідний дмухне.
Набіжить весела хмарка.
Ліс безсмертний, як душа.
Знов простягне руки Мавка
І — не знайде Лукаша.
"Ще пахне сіно. Ще рояться оси"
* * *
Ще пахне сіно. Ще рояться оси.
Ще у дуплянках солодко медам.
А вже вночі навшпиньки ходить осінь
і полум’я жоржин задмухує садам.
"Ще трохи — і літ юнацьких"
* * *
Ще трохи — і літ юнацьких
не знайдеш, як вітру в полі.
Дорослою стала зненацька.
Змужнілою стану поволі.
Поволі, поволі, поволі
над серцем здобуду владу —
навчуся не плакати з болю
і в щасті дам собі раду.
Тоді не подумай, друже,
що вже відшуміли зливи,
що серцем я стала байдужа
і словом стала зрадлива.
Ти знаєш — великі ріки,
спокійні, глибокі, холодні —
в собі затаїли навіки
і вир, і каміння підводне.
То хай же літа юнацькі
зникають, як вітер в полі...
Дорослою стала зненацька.
Змужнілою стану поволі.
«Проміння землі», 1957 р.
"Що в нас було? Любов і літо"
* * *