Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна. Страница 18

Позвикалися з їх голосами,

і здається, що з давніх-давен

солов’ї прилітають ті самі,

проростає той самий ромен,

на дзвіниці клекоче галич,

квітнуть мальви із року в рік...

Коли б дітям не марилась далеч,

все б здавалось застиглим навік.

«Проміння землі», 1957 р.

В ЧАС ВЕСНЯНОГО РОЗЛИВУ

В час весняного разливу

зацвітає верболіз.

Через річку гомінливу

дуже довгий перевіз.

Біля того перевозу

вітер котики гойда,

і пливе під верболозом

позолочена вода.

Човен ріже позолоту,

пахнуть стебла молоді,

села гріються напроти

по коліна у воді.

Неприкаяне роздолля —

повідь неба і ріки !

Ліс вітрил на видноколі,

а чи білі вишняки.

Обрій дальний і мінливий,

хвилерізи з чагаря...

В час весняного розливу

ріки схожі на моря.

«Вітрила», 1958 р.

ГАМБІТ СТЕЙНША

Буває розум — як горіння горна,

як спалах дня,

                       як пінисте вино.

А в нього розум — як повільні жорна,

що довго перемелюють зерно.

Він не любив азарту, ані риску

раптових геніяльних озарінь.

І не було захопленого блиску

в його очах, —

                      а тільки думи тінь.

Напружено,

                     спохмурено

                                          і сумно

в руках тримав перипетії гри.

І витримці запеклій важкодума

здавались найблискучіші майстри.

І в результаті досвіду, і вміння,

і перемог, що дивували світ,

на нього опустилось озаріння —

він винайшов,

                        він сотворив гамбіт.

Актор не вірить так в своє призвання,

ханжа не вірить в Боже битіє,

дикун не вірить в силу заклинання,

як Стейніц вірив в дітище своє!

Воно для нього — вимріяна казка,

вершина мислі і душі політ...

В житті найпершу Стейніцу поразку

приніс його улюблений гамбіт.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Геніяльний художнику"

*  *  *

Геніяльний художнику!

Ти,

      що бачиш не тільки

співвідношення барв,

точну форму,

                    світло і тінь.

Ти,

      що вгадуєш суть.

Ти,

     що знаєш джерела й причини.

Ти,

     що маєш натхненний

і виснажливий дар прозрінь.

Коли б ти захотів

змалювати мене в цю хвилину,

пензель твій мимоволі

оточив би сяйвом мене.

Променіли б вуста.

Променіли б очі і руки.

Стало б німбом сліпучим

волосся моє осяйне.

Не від святості, ні!

О, яка у грішної святість?

Я кохаю.

               Я марю

в озарінному морі ночей...

Я сповідую віру,

у якій оточують німбом

не святих,

                 не пророків,

а просто щасливих людей.

«Мандрівки серця», 1961 р.

ГІРКІ ЧЕРЕШНІ

Де шлях летючими штрихами

За обрій віддалі несе —

Гіркі черешні над шляхами —

Спасибі вам за все, за все!

За цю красу, що при дорозі,

За цю солодку гіркоту,

За те, що люди вже дорослі,

Гілляку ловлять на льоту!

За те, що ви необережні,

При самій трасі — нічиї.

За слово радісне — «черешні»,

Де є і чари, і раї.

За те, що втомлений, аж чорний,

На ваше листя молоде,

Загримирований під чорта

Шофер очима поведе.

За вашу тінь, за насолоду —

Крізь вас побачити поля,

За неодчахнуту свободу,

За необчухране гілля!

ГІРСЬКА ПІСНЯ

Земля прокоржавіла.

Спека... Спека...

А ми піднімаємось вище й вище.

Наглухо стисла чорна смерека

каміння в пазурах кореневища.

Тут небо до гір обважніло хилиться.

Здається часто в обідню пору,

що сонце огрядне,

                          з рум'янцем на вилицях,

іде по схилах з тобою поруч.

І трави палить, сухі, нужденні.

Жовтава потерть сповзає з кручі.

Тут навіть джерела, такі студені,

в своїй студеності — теж пекучі.

Ноги підкошуються в знемозі...

Ой, круто ж ви стали, мої Карпати!

А хто ходив по рівній дорозі,

той на крутій не вміє співати.

Гуцулка іде на ясну полонину.

Швидко іде,

                   спочиває наспіх.

То винесе в гори,

                        то в лісі покине

пісні гірської тужливий наспів.

Може, кому милозвуччя недосить:

дикі слова і чудні повтори.

Як заспіває — мов заголосить,

чутно від Грегота до Чорногори.

Зате він простори подолає.

В чорноліс увійде.

Впаде в безодні.

І той, хто йде на далекому плаї,

уже не буде таким самотнім.

«Вітрила», 1958 р.

ГОЛУБА ДИСТАНЦІЯ

Не ламайте меблів, не впадайте в транси.

Голуба дистанція — вічна перегонка.

Дуже, певно, сердились диліжанси,

як на світ з’явилася перша конка.

           Гоп, мої вибоїни,

           гоп, мої милі,

           та й немає транспорту

           над коняку в милі!

Голуба дистанція — вічна перегонка.

А по силі й віддаль, а по честі й почесть.

А ще більше гнівалась, певно, конка,

як в дорогу вирушив перший поїзд.

          Гоп, мої копита,

          гоп, мої колеса,

          ні чорта не вийде

          з вашого прогреса!

Поїзд — хлопець добрий, поїзд — роботяга.

В голові, щоправда, в нього дим і кіпоть.

А як ляже сажа, а як свисне тяга —

мов на того поїзда нападає пипоть.

Голова у поїзда — як у шмаровоза.

          Гоп, котел і топка,

          тамбур, тарарам!

Ох, як вони сердились, чорні паровози,

як міняли голови поїздам!

"Дніпро", кн. 12, грудень 4

"Ґондоли — чорні. Бо в чуму були"

*  *  *

Ґондоли — чорні. Бо в чуму були

човнами смерті, транспортом Харона.

Але вже тільки в пам’яті смоли

лишилась та жалоба похоронна.

Пливеш — пливи. І смійся, і радій.

Усе і всіх віки перетривали.

Життя — це чорний подіум подій,

венеціанські маски й карнавали.