Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна. Страница 30
"Здається з нами щось уже не те"
* * *
Здається з нами щось уже не те...
І навіть люди, місто й камні,
Щось прошепоче – Те усе святе
У що ти вірив - згинуло з віками
Пройшло скрізь пальці,
Як вода, зачерпнута відкритою рукою,
А на лодоні лиш краплинки сну,
У сяйві марив, як в полоні.
І вічність та тяжка завіса,
Що ми не здатні піднести,
Роздавить вас, навіщо йти
Навіщо тратити надію,
У те усе, що нам святе,
Скажи мені і я повірю,
Та все ж із нами щось не те....
"Здається, часу і не гаю..."
* * *
Здається, часу і не гаю,
а не встигаю, не встигаю!
Щодня себе перемагаю,
від суєти застерігаю,
і знов до стрічки добігаю,
і знов себе перемагаю,
і не встигати не встигаю,
і ні хвилиночки ж не гаю!
ЗДИВОВАНІ КВІТИ
Сю ніч зорі чомусь колючі,
Як налякані їжачки.
Сю ніч сойка кричала в кручі,
Сю ніч ворон сказав: «Апчхи!»
Сю ніч квітка питала квітку:
— Що це робиться, поясни?
Тільки вчора було ще влітку,
А сьогодні вже — восени!
"Зелені очі орхідей"
* * *
Зелені очі орхідей.
І хтось на скрипці грає.
Вдова — це тіль серед людей,
свіча, що догоряє.
23.11.2007
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Земля вже у травах"
* * *
Земля вже у травах,
берези у брості.
І раптом —
стогне, мете хуртовина...
То біла зима
на зеленім помості
співає пісню свою лебедину.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Зима прийшла... Ой нене, нене"
* * *
Зима прийшла...
Ой нене, нене!
Уже й мороз, уже і сніг.
А ще ж на кленах
лист зелений.
Він і пожовкнути не встиг.
«Вітрила», 1958 р.
ЗИМОВИЙ ЕТЮД
Ходила яблуня і стукала у вікна.
Бульдозер до кінця не викорчував сад.
І яблуня одна, нікому не підзвітна,
хазяїна свого шукала навздогад.
Та так і не знайшла, було багато вікон.
Доми все кам’яні, і вікна все чужі.
І яблуня одна стояла серед віхол.
Залізний пес гарчав у гаражі.
ЗНАЙДЕНА ТІНЬ
«Де тінь твоя, Шлелілю!»
(Шаміссо)
На Верховині, гей на Верховині
Угорський камінь з профілем орла,
вночі блукають звірі страховинні
і капле мед з ведмежого мурла.
І умирають згірклі таємниці
під крилами пошарпаних драниць,
де самотіють Сеньки і Анниці
з вустами, голубими від чорниць.
На Верховині, ой на Верховині
в зелено-чорну химородь лісів
гарчать обвали вохрово-левині
і йде луна далеких голосів.
На Верховині, там, на Верховині
ти сам на сам з віками, сум на сум,
а під ногами — біле хмаровиння,
липневих злив невиплаканий тлум,
лебедій легот, негура біласта,
летючий дим розріджених висот, —
стоїть людина, скинувши балясти,
відмолодівши років на сімсот.
... А вночі ми сиділи біля багаття,
сушили кеди,
смажили гриби без жодного мухомора,
і раптом —
ви знаєте закони фізики? —
я побачила свою тінь на хмарі.
Велетенську.
Задуману і чорну.
Тінь сиділа.
Тінь до багаття руки простягла.
І розминувшись з ембріоном тіла,
на білій хмарі далі пропливла.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ
Старий ведмедик без очей в кутку кімнати
Дивився поглядом дитини-сироти.
Без дому, друзів, мами й тата,
Він там завжди сидів в обіймах самоти.
Обірвані шпалери й дивний запах.
Суха трава. Так тихо надворі!
Зловісний пан, що шепче тихо: «Спати…»
І не прогнать його веселій дітворі.
Те ведмежа заплакало б, якби дізналось.
Дізналося про те, що в ньому — смерть,
Що радіація в його пухнастій лапі.
Вона отут, у ньому, а не десь.
І зайчик сонячний, такий ласкавий,
Ковзнув по ведмежатку без очей,
Заглянув у покинуті кімнати,
Стрибнув на підвіконня і завмер.
У купі мотлоху щось тихо завищало —
То кошеня мале…останні враження в житті…
Воно без сил вже зовсім скоро впало —
Незнаний ворог переміг…
А ведмежа… Воно сидить там досі.
Ще снить свої самотні сни…
Так само холодно йому у дні морозні,
Так само страшно… уночі…
ЗОНЬКА
В. Ц.
Маленький хлопчик пас верблюда.
То був життя його прелюд.
Верблюд довірливий, як люди.
І терпеливий — як верблюд.
Було це десь там, біля Таврії,
в степах, де гнеться ковила,
де обрій піниться отарою, —
колега коника й вола,
горбате диво, привид Азії,
сумирний жовтий страхолюд,
з якоїсь придбаний оказії, —
іде під вербами верблюд!
Собаче кодло сполошиться,
тікає кішка на вербу.
Нахарпуджена лошиця,
рвонувши, виверне гарбу.
А він іде, не ображається.
Скубне травинку на гарбі.
А він іде — як увижається
степам, і людям, і собі...
В степу верблюдові роздолля,
він каже хлопчику: диви,
така скупа на щастя доля
послала стільки нам трави!
А хлопчик згорнеться калачиком,
уткнеться в шерсть йому стару.
Малює сон веселим квачиком
і Самарканд, і Бухару.
Степ половецький половіє,
трава аж срібна від роси.
Коли душа посоловіє,
тоді уже не до краси.
Гуляє вітер. Чорні круки
сидять на плечах скіфських баб.
І вечір гріє сині руки