Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна. Страница 37
Кожне покоління вип'є свою чашу.
Але чому вони повинні пити ще й нашу?!
Причому вона ж і не наша,
це ж нам залишена чаша.
* * *
Як сірничок, припалений від сонця,
день спалахнув, обвуглився, погас.
Верба — мов чорний покруч ікебани.
Минав день. Ну, от ми й піднялись
ще на одну щаблиночку страждання.
* * *
Як чорно тіні впали від тополь
на добрий сум озимої пшениці!
Останні вже дукатики береза
на пальцях лічить, літу віддав.
Пробач мені, життя, дароване так щедро!
Обов'язком загнуздана свобода
не визнає ніяких виправдань.
* * *
Утопленість в морі плебейства
то ще не є демократія.
Хоч піднімай його домкратом,
а хам не стане демократом.
Ненавидить простота простоту.
Тримай від себе хама на версту.
* * *
Негр купує разок бурштину.
Переломим навпіл гіркий хліб мислі.
Хай Марі Андерсон ридає свої спірічуелс.
У людини з фашизмом генетична несумісність.
Скажіть, будь ласка, фантасте Уеллс,
чи буває фантазія похмуріша, ніж дійсність?
* * *
Я вам цей борг ніколи не залишу.
Ви й так уже, як прокляті, в боргах.
Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.
Віддайте мені ліс і річечку в лугах.
Віддайте мені сад і зірку вечорову.
І в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.
Віддайте мені все. Віддайте мені мову,
якою мій народ мене благословив.
* * *
Атомний Вій опустив бетонні повіки.
Коло окреслив навколо себе страшне.
Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!
Хто сіяв цю біду і хто її пожне?
Хто нас образив, знівечив, обжер?
Яка орда нам гідність притоптала?
Якщо наука потребує жертв,—
чому ж не вас вона перековтала?!
* * *
Загидили ліси і землю занедбали.
Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.
То хто ж ви в, злочинці, канібали?!
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені?
Що яничари ще занапастять?
І мертві, і живі, і ненароджені
нікого з вас довіку не простять!
* * *
Страшний скрипаль підняв уже смичок.
Вів буде грати реквієм річок.
Хто вдарив землю в сонячне сплетіння
і спричинив конвульсії стихій?
Я чую увертюру апокаліпсису.
Вчора на базарі дядько
продавав хрест з двома ангелами.
* * *
Бувають збіги дивні і страшпі.
Не вірте збігам, збіги випадкові.
Діапазон мети і метушні
поету мстить в неправедному слові.
Той чоловік з-під темної зорі.
Він вам сказав і потирає руки.
Бувають душі — наче пні старі,
що пишуть стежку почерком гадюки.
* * *
Вночі літак гуде у небі сумно.
Маленький джміль у просторі. Летить.
Зівсюди землю зорі обступили.
І Всесвіт в лупу дивиться на нас.
Хто ми йому? І що він бачить звідти?
Чумацький Шлях чи зоряну чалму?
Земля, що крутить хула-хуп орбіти,
мабуть, ще зовсім дівчинка йому.
* * *
Колись буди Орфеї, а тепер корифеї,
А як же він став корифеем, як не був Орфеєм?
Сам Орфейне був корифей.
Він навіть не бував у Спілці.
Сидів собі і грав на сопілці.
І його розтерзали менади,
бо не піддався на їхні принади.
* * *
Цитринове сонце, смарагдовий ліс!
Заломлене літо крізь тисячі лінз.
Моя душа у цьому літі —
як скалка сонця в хризоліті.
* * *
— Чи ти питала свою Долю, жінко,
коли ти перестанеш бути гарною?
— Коли перестану любити, —
казала Доля.
— А коли ти перестанеш любити?
— Коли перестану бути гарною.
* * *
Мені здається, музика — космічна.
Найбільш космічна із усіх мистецтв.
Я часом думаю, що музика походить
ще з позивних із космосу крізь хаос.
А особливо — скрипка і орган.
В його акордах чутно кроки Бога.
* * *
Мене дивує, що в дитинстві
мене нічого не дивувало.
Ходив гарбуз по городу.
На яблуні сиділа Жар-птиця.
Під вікном у нас на травичці
жабка, мишка і півник жили в рукавичці.
А тепер — якийсь листочок осінній,
і вже стоїш в потрясінні.
* * *
Мені снилась бабуся. Що вона ще жива.
Підійшла як у церкві. Засвітила слова.
І свят-вечір у хаті, і з медом кутя.
Всі зайці ще вухаті, і я ще дитя.
Стіни білі-пребілі, і натоплена піч.
Інкрустований місяць в заворожену ніч.
* * *
Всі ми про щось мріяли у дитинстві.