Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна. Страница 42

КЛИМЕНА

Орел впивався кігтями в рамено,

клював печінку… Але не про те я.

А як тобі жилось тоді, Климено,

нещасна, вірна жінка Прометея?

Ой, можна жити в пущі і в пустелі

і можна харчуватися корою.

Але коли підходила до скелі

і бачила… як він… спливає кров’ю!

І як та кров по каменю рудому

стікає вниз і капає, червона…

Ковтала сльози і брела додому

чучикати свого Девкаліона.

Тужити, ждати, жити як в пустелі.

Чекать, що хтось у спину засміється:

— Це та, що в неї чоловік на скелі!

Він, кажуть, злодій. Щось украв здається.

КНЯЗЬ ВАСИЛЬКО

...І коли повалили його на долівку,

він усе зрозумів. Що пручатися марна річ.

Що тепер він почне останню свою мандрівку

у свою непроглядну, свою закривавлену ніч.

Але він ще пручався. Пручалися, власне, м’язи.

І впиналось мотуззя в набряклі садна плечей.

Але все було марно. Він повалений був і зв’язаний.

Він дивився у вічі. І вони почали з очей.

Навалились на груди, і князь на мить задихнувся.

Двоє сіли на дошку, нагнітили її, важку.

В ката руки тряслися, він зразу не зміг, промахнувся.

Перш, ніж вийняти очі, поранив князю щоку.

Потім князя везли. Навіть сіна підклали під плечі.

Щоб не дуже трясло. Бо творящий добро блажен.

Потім краяли хліб, розмовляли про різні речі.

Перерізали навіть вірьовки йому ножем.

Бо навіщо знущатись? Вони ж не які-небудь вбивці.

І зробили лиш те, що звелів Святополк і Давид.

І один з них — вівчар. Двоє конюхів. Добрі мисливці.

Ї страшний був у князя його закривавлений вид.

В чому винен? А хтозна. Їм нічого про це невідомо.

Знає все Святополк, на те ж він сидить угорі.

Ну а це — князь не їхній. Лиш знають, що їхав додому

І заїхав у Київ. Молився в монастирі.

І покликаний був розділити з князями трапезу.

І слузі не повірив, що хочуть його схопить.

Ну, а що було далі, що між тими князями трапилось,

це вже діло не їхнє. Звеліли його осліпить.

То вони й осліпили. Тепер везуть куди треба.

Святополку видніше — куди, кого і чому.

Не убитий на смерть, не поламані в нього ребра.

Навіть ось розв’язали, щоб легше було йому.

Бо ж куди він втече? Його зловлять тепер повсюди.

Та й навколо ж ліси, які он столітні бори.

Там же звірі в лісах, а тут усе ж таки люди.

Що ж, він піде, сліпий, обмацувать там стовбури?

Завезем до попа. Бач, он церква стоїть на горбочку.

Попадя заридала, посадила його на ослін.

І омила лице, і змінила йому сорочку.

І сказала: — Убивці!.. — І вперше отямився він.

І сказав їм: — Навіщо ви зняли сорочку криваву? —

І сказав: — Перед Богом я хотів би стати у ній. —

Попадя постелила ряденце йому на лаву.

Ї задумався місяць на сорочці його лляній.

Князь Василько заснув. А вона ще при ньому сиділа.

І одному не спалось, і він їй сказав тоді:

— А при чому тут ми? Ми — лиш свідки кривавого діла.

Це я можу сказати а хоч би й на Страшному Суді.

"Кобзар співав в пустелі Косаралу"

*  *  *

Кобзар співав в пустелі Косаралу,

У казематах батюшки-царя.

Кайдани, шаленіючи, бряжчали,

Щоб заглушити пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні.

А пісня грати розбивала вщент.

Правдивій пісні передзвін кайданів –

То тільки звичний акомпанемент.

«Мандрівки серця», 1961 р.

КОБЗАРЕВІ

I

Кобзарю!

Знов до тебе я приходжу,

бо ти для мене совість і закон.

Прости, що я дрібницями тривожу

твій вічний і глибокий сон.

А, може, це і не дрібниця.

Ти ж бачиш сам, які складні часи:

Великі струси.

                         Перелом традицій.

Переосмислення краси.

І вічний рух —

                    у всесвіті, у світі.

Лише могили з місця — ані руш...

О, скільки стало в нашому столітті

скалічених і безнадійних душ!

Так що ж, не дивно.

                              Покрутився глобус

в диму, в пожежах, у кривавій млі.

Захворів дехто на морську хворобу,

хитається на палубі землі.

Розхитаний, спустошений і кволий,

біда, якщо в мистецтво забреде, —

шукає форм не бачених ніколи,

шукає форм нечуваних ніде.

І тут же — просто шукачі прокорму,

і шахраї і скептиків юрма —

шукають найсучаснішої форми

для того змісту,

                         що в душі нема.

Возрадуйтеся прадіди печерні —

ось пролунав новітній благовіст!

в абстракції,

                    в модерній,

                                      в істерії,

конає в корчах витончений зміст.

І сам на себе споглядає збоку —

чи є в його агонії краса...

Кобзарю мій!

                     Поете мій високий!

А як же ти поезії писав?

— Я не писав.

                       Я плакав і сміявся.

Благословляв, співав і проклинав.

Сказати правду —

                             мало турбувався,

як я при цьому збоку виглядав.

II

Кобзарю,

знаєш,

нелегка епоха

оцей двадцятий невгомонний вік.

Завихрень — безліч.

Тиші — анітрохи.

А струсам різним утрачаєш лік.

Звичайні норми починають старіти,

тривожний пошук зводиться в закон,

коли стоїть історія на старті

перед ривком в космічний стадіон.

Вона грудьми на фініші розірве

Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.

І, невагома, у блакитній прірві

відчує враз вагому самоту.

І позивні прокотяться луною

крізь далі неосяжно голубі...

А як же ми,

співці краси земної?

Чи голоси у нас не заслабі?

Чи не потонуть у вітрах простору?

Чи сприймуть велич нової краси?..

Тарас гранітний дивиться суворо:

     — А ви гартуйте ваші голоси!

     Не пустослів'ям,

     пишним та барвистим,

     не скаргами,

     не белькотом надій,

     не криком,

     не переспівом на місці,

     а заспівом в дорозі нелегкій.

     Бо пам'ятайте, що на цій планеті,

     відколи сотворив її пан Бог,

     ще не було епохи для поетів,

     але були поети для епох!

"Коли вже люди обляглися спати"

*  *  *

Коли вже люди обляглися спати,

коли вже місяць вилузнувся з хмар,