Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна. Страница 79

А верещать — хоч вуха затуляй.

Він каже:

              — Потім. Це ще перші кроки. —

Він за урок чорніє, як земля.

Нічого. Справно платять за уроки.

Він репетитор. Репетуйте. Ля!

На сто одна. Це, зрештою, природно.

О Маргарити кольору бордо.

Натхнення? Що ви? Зараз це не модно.

Цікаво, як співала Віардо?

Що ви сказали? «Тоска»? Тоська. Так, Пуччіні.

Аїда? Ні. Безсоння. Люмінал.

Вам не дано. Пояснювать? Причини?!

В кардебалет. В кафе. У персонал!!!

Десь люди, певно, затикають вуха.

Ну, так, звичайно, грюкнуло вікно.

О боже мій, ні голосу, ні слуху...

Ля, ля! Не сі, а ля!.. А, все одно.

"Сон лісний прийшов до мене в хату"

 *  *  *

Сон лісний

прийшов до мене в хату.

Став на стіл. Із склянки воду п’є...

Все гаразд.

Я добре буду спати,

коли сон у мене в хаті є.

Я не знаю, правда, що присниться:

ще пелюстки згорнуті у сну,

ніби зберігають таємницю —

як я тяжко ждала цю весну.

Як стогнали сосни на морозі,

як не спали верби по ночах,

як ліси шуміли в передгроззі,

як берези падали на шлях!

...Сон весняний

з падолисту виринув,

волохатий, синій, теплий сон.

Сосни сплять, щасливо, втихомирено,

прихилившись кронами до корон.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Сонце зійшло, як сходить віками"

*  *  *

Сонце зійшло,

як сходить віками...

Зігнувшись під вітром

в земний уклін,

впала верба на замшілий камінь,

збивши кору з корявих колін.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Сонце моє, оченята карі"

*  *  *

Сонце моє, оченята карі,

синя криниця в моїй Сахарі,

сосен моїх сльоза бурштинова,

серця мого печаль полинова,

синя птиця мого Метерлінка,

в чистому полі росте материнка,

скирти сердиті, як зубробізони,

взяли на роги усі резони.

Думка моя, переплакана двічі,

може дивитися людям у вічі.

Грішниця я. Полюбила чужого.

Долі моєї пекуча жого.

Буде гроза! Потім буде тиша.

Жінка твоя. Але я твоїша.

Десь ти живеш по дорозі в Святошино.

Душу мою без тебе спустошено.

Оце дожилася — з бурі та з клекоту,

оце дожилася — до сліз, до лепету.

Всесвіт. Проблеми. Трагедій поденщина.

А я закохалася. Сказано — женщина.

"Сороко, не кричи! Я в лiсi не стороння"

*  *  *

Сороко, не кричи! Я в лiсi не стороння.

Я знаю тут усiх, i знають всi мене.

І хори птиць, i цих дубiв хороми.

І сосни, сосни, SOS! — тону у їх красi.

І рiчечка, де вранцi-рано

бобри працюють фiлiгранно.

І лис, i лось, i те осiннє поле.

І та над яром стежечка стрiмка.

І той, що вже нiзвiдки i нiколи

не вийде з лiсу i не погука.

"Сосновий ліс перебирає струни..."

*  *  *

Сосновий ліс перебирає струни.

Рокоче тиша на глухих басах.

Бринять берези. І блукають луни,

людьми забуті звечора в лісах.

Це — сивий лірник. Він багато знає.

Його послухать сходяться віки.

Усе іде, але не все минає

над берегами вічної ріки.

Світає світ в терновому галуззі.

Кладуть вітри смичок на тятиву.

Десь голос мій шукає моїх друзів,

і хтось чужий кричить мені: ау!

І знову тиша. Лиш блукають луни,

Крізь день, крізь мить, крізь душу, крізь віки.

Сосновий ліс перебирає струни

над берегами вічної ріки...

"Спини мене"

*  *  *

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю

"Спинюся я і довго буду слухать"

*  *  *

Спинюся я

                  і довго буду слухать,

як бродить серпень по землі моїй...

Ще над Дніпром клубочиться задуха,

ще пахне степом сизий деревій.

Та верби похилилися додолу,

червоні ружі зблідли на виду,

бо вже погналось перекотиполе

за літом —

                 по гарячому сліду...

«Вітрила», 1958 р.

"Співучі обриси роденівської Музи..."

*  *  *

Співучі обриси роденівсьої Музи,

недоторканна мармурова плоть,

той вигин рук,

важкий туман волосся,

тонке одухотворене лице.

Такою ти з’являлася, о Музо,

натхненним опівнічникам-поетам.

А ми...

А ми!

Оглянься —

за плечем

стоїть твоя категорична Муза.

Того не можна. І того не слід.

Пласка як дошка. Голос — наче блямба.

Маслакувато затуливши світ,

танцює ритуальні танці штампа.

Сама собі насвистує в свисток.

Сама собі цензура, і жюрі.

І клаца кастаньєтами кісток,

і ритми вибива на кобурі.

Хароша штука, ета кобура.

Всі добровільно підуть до вольєри.

Хрущов — ура! І не Хрущов — ура!

А головне — да здравствуєт кар’єра!

СПОГАД

Поїзд у Варшаву спогади навіяв, —

Я на Україні згадую тебе.

Ти співав для мене пісню вечорами, —

«Цо кому до теґо, же ми сєм кохами».

Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,

Але батьківщина в кожного своя.

Як тебе згадаю, — забринить сльозами —

«Цо кому до теґо, же ми сєм кохами».

Поїзд із Варшави йде крізь моє серце,

Сто доріг між нами, а печаль одна.

І минають роки, роки за роками...

«Цо кому до теґо, же ми сєм кохами».

"Наше слово", Варшава, 18 лютою 1968