Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна. Страница 91

Він, може, просто не казав нікому,

він, може, мав якесь передчуття,—

якийсь космічний холод, на якому

затріпотить обірване життя!

В ті вечори задумані, чудові

на золотих околицях села

він, може, глянув у обличчя долі,

а доля, може, очі одвела.

І він спитав:— Чого ж ти їх одводиш? —

Boнa сказала: — Холодно. Зима.

Поглянь у поле, — ти вже там не ходиш.

В майбутнє глянь, — тебе вже там нема.

І він ходив у цих полях востаннє.

Він залишав себе на цій землі.

Ще рік, ще два, і вже його не стане.

А ми — майбутнє. Ми іще малі.

Ми ще ростем. Ми виростем. Ми будем.

Ми ще ніким не взяті на приціл.

І ми його ніколи не забудем,

бо діти в цьому схожі на митців,

...А може, б ні, і все було простіше,

і не такий він був оригінал,

а просто хлопець вільно й не престижно

своє дитинство в полі доганяв.

Чи, може, вій щось інше мав на оці, —

а може, він був Корчак, Песталоцці?

А маже, я подробиці забула,

щось більше знав невирубанвй сад.

А може, — красень, велетень, Микула, —

він просто ще соромився дівчат?

Хто знає, що там в серці відбувалось

і на які він сумніви терпів.

А може, йому танго не давалось?

А може, він од вальсу торопів?

Чи це пручалась дідова порода, —

мовляв, гопак, ото було раніш!

Музики вдарять, хромових не шкода,

і тілу жарко, й для душі тривніш.

А це тупцюють дрібно та борзенько,

ну, що ти скажеш, пропада народ.

Хіба Нечай, Богун чи Морозенко

оце б такий човгикали фокстрот?

А може, й справді Катря угадала

і вже якась його залободала.

А може, у двадцятому сторіччі

йому не вистачало Беатріче?

Не знаю. Очі в загадок бездонні.

Це з тих рівнянь, де всі вже невідомі.

В кожному разі він кидав свої конспекти

і йшов з нами до річки.

Високий був і гарний.

Звали його Миколою.

Зараз там перед школою

стоїть гранітний. Дуже на нього схожий.

       А він похований невідомо де.

Навіть юні слідопити

       не знайшли його сліду на землі.

Тільки фото прилетіли у вирій,

як маленькі сірі гуси.

І на їхніх глянцевих крилах  —

                     крихітні-крихітні ми.

Кучеряві, як папуасики,

ми, Телесики, ми, Івасики,

сидимо на тих крилах,

як чортенята болотяні,

а посередині Микола.

Мати гукає нас. Ще не осінь.

А фото вже знялися та й полетіли.

І скрізь на звороті він надписав нам:

«На спомин!»

...У срібній тиші урочистих пауз —

магічний рух з-під темних запинал —

старий фотограф, містечковий Фауст,

хвилини діловито зупиняв.

Цих фото теж у мене є з півдюжини,

«На спомин» теж надписані усім.

А що за спомин, тямили не дуже ми,

бо нам було ще років щось по сім.

Росли ми в дощ, не слухали ще лекцій,

для нас «учора» вже було «давно»,

і неповторний смуток ретроспекцій

було ще нам осмислить не дано.

Це нам було все 'дно, що по-латині.

Ми ще і сліз не вміли тамувать.

Аж мати дивувалася:

                                    — Дитині

на с п о м и н фото раптом дарувать?!

...Вже час кував смертельні медальйони.

Ще кілька років... місяців... годин...

І хто він був? Його було мільйони.

Мені ж він був однісінький-один.

Він нам робив і човник, і рогатку.

У поле брав і жито молотить.

Та все писав: «На спомин». Не «На згадку».

Бо згадка що? Зітхнеш — і одлетить.

А спомин — це таке щось неповторне,

таке щось невимовне і сумне,

що коли він крилом своїм огорне,

то це уже ніколи не мине.

Це цілий світ, якийсь інакший вимір,

який ніколи нас не полиша.

А може, спомин — це далекий вирій,

де вже посмертно гріється душа?..

То де ж вона зігріється вже зараз?!

До кого ж вона крильми припаде?

Ярину вб'ють, Наталка вийде заміж,

Катруся десь в Ельзасі пропаде.

І мати вмруть, і батька вже не стане,

І хата буде інша на горі.

І хто тепер ті фото вже дістане,

кому вони на світі дорогі?

Верба усохне, і спиляють грушу,

Зелене море зроблять із Дніпра.

Ще брат живий, та він глухий на душу,

Є братова, але вона стара.

Є обеліски, плити, і колони,

і урочисті квіти роковин.

І хто ми є? Усі усім мільйони.

А хтось комусь однісінький-один.

Тому ми люди. І життя навколо.

Тому б людство. Нація. Сім'я.

Нема на світі в тебе вже нікого.

Але у тебе є на світі я.

Прилетіли твої фото у вирій —

не за тридев'ять земель,

         а за тридев'ять років.

Очі у тебе дивні —

кольору повільної грозової хмари.

Іду я полем, наче вдвох з тобою.

Оглядаються на мене тополі:

       з ким це я розмовляю?

Дорогу жінка переходить з повним.

Поклала вишня ліктик на тину.

Тебе немає. Але є мій спомин.

Я не згадаю, ні, я с п о м' я н у.

І спом’яну, і пом’яну.

І ще раз війни прокляну.

Твій вирій тут. Тут сонце тобі гріє.

Тут наше небо зорями густе.

Миколо, здрастуй! Ось тобі надгріб'я.

Крізь плити строф безсмертник проросте.

"Хай буде легко. Дотиком пера"

*  *  *

Хай буде легко. Дотиком пера.

Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

Цей білий світ – березова кора,

по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

Хай буде гірко. Спогадом про Вас.

Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.

Нехай печаль не зрушиться листами.

Хай буде легко. Це був тільки сон,

що ледь торкнувся пам'яті вустами.

"Химерна, важка, вибухова"

*  *  *

Химерна, важка, вибухова,

яку вже ніхто не спасе,

а може, я тінь мого слова,

от тінь мого слова, і все.

А може, я лиш аберація,

вібрація ритмів і рим,

а інше все — декорація,

полуда, гримаса і грим.