Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 114

— Досить, Герберте, — застережливо скрипнув голос Сату. Доменіко загарчав.

— Думаю, ти не востаннє бачиш мене, Діано. Спочатку відьми упокорять тебе. А Конгрегація вирішить, що з тобою робити далі. — Герберт всвердлився в мене поглядом і легенько, немов пестячи, провів пальцем по моїй щоці. — І потім ти станеш моєю. А поки що, — кивнув він убік Сату, — вона — твоя.

Вампіри пішли геть. Доменіко кілька разів озирнувся — він не хотів іти. Сату з байдужим виразом чекала, поки брязкіт метала об камінь та дерево засвідчить, що вампіри покинули межі замку. Її блакитні очі враз спалахнули увагою, і вона втупила у мене погляд. Мало помітним жестом Сату зняла з мене заклинання, яке не давало мені змоги говорити.

— Хто ти? — хрипко каркнула я, коли до мене повернувся дар мови.

— Мене звуть Сату Ярвінен, — відповіла відьма, повільно обходячи мене по колу і тримаючи одну руку за спиною. Колись так само Сара походжала у дворі нашого будинку в Медісоні, коли намагалася прив’язати втеклого собаку.

Але здібності Сари і близько не можна було порівняти з талантами Сату. З того як вона літала, було видно, що вона — могутня відьма. Окрім того, вона була сильною і в заклинаннях. Навіть тепер, не кажучи ні слова, вона утримувала мене в тенетах магії, що накрили подвір’я замку. Я втратила всяку надію втекти.

— Навіщо ти викрала мене? — спитала я, намагаючись відволікти її.

— Ми прагнемо відкрити тобі очі. Клермон небезпечний. Ми, відьми, не думали заходити так далеко, але ти не хотіла нас слухати. — Слова, мовлені нею, були сердечно-щирі, а голос — приязний та поблажливий. — Ти не пішла святкувати з нами Мабон, ти проігнорувала Пітера Нокса. І з кожним днем той вампір ставав тобі дедалі ближчим. Але тепер ти в безпеці, поза межами його впливу.

Моя інтуїція волала мені: «Небезпека!»

— Це не твоя провина, — провадила далі Сату, легенько торкнувшись мого плеча. Моя шкіра засвербіла — і відьма самовдоволено всміхнулася. — Ти не винувата: вампіри такі чарівливі, такі спокусливі. Ти підпала під вплив його чар, так само, як Меридіана потрапила під чари Герберта. І ми тебе за це не винуватимо, Діано. Бо ти зростала захищена й у достатку. Тому й не змогла вчасно роздивитися, хто він є.

— Я не підпала під чари Метью, — відказала я. Що таке «чари» я не знала, окрім, загальновживаного тлумачення, але з вуст Сату це слово звучало так, наче чари містили в собі обов’язковий елемент примушування.

— А ти впевнена? — лагідно спитала Сату. — І ти ніколи не куштувала навіть крапельки його крові?

— Звісно, що ні! — Може, в дитинстві я й не пройшла інтенсивного курсу підготовки до магії, але ж я не дурепа. Кров вампіра — то потужна субстанція, що радикально змінює життя.

— То ти не пам’ятаєш присмаку концентрованої солі? Ніколи не відчувала незвичної слабкості? Ніколи міцно не засинала, коли він був поруч, навіть коли не хотіла заплющувати очей?

Під час польоту до Франції Метью спочатку торкнувся своїх губ, а потім моїх. Я не зчулася, як прокинулася вже у Франції. Моя впевненість захиталася.

— Отож-бо. Він таки дав тобі скуштувати своєї крові. — Це погано, Діано. Ми боялися за тебе. Адже на свято Мабон він стежив за тобою аж до коледжу, а потім заліз у вікно до твого помешкання.

— Про що ти кажеш? — У мене кров застигла у жилах. Метью ніколи не дав би мені своєї крові. І не вдерся б на мою територію. Він зробив би це, тільки якби мав на те серйозні причини. Він розповів би мені про це згодом.

— Того вечора, коли ви познайомилися, Клермон йшов за тобою аж до твоєї квартири. А потім заліз у вікно і пробув у тебе кілька годин. Невже ти жодного разу не прокинулася? Він, напевне, скористався своєю кров’ю, щоб приспати тебе. Бо як іще це пояснити?

Мені пригадалося, що тоді я відчула у роті присмак гвоздики. Я заплющила очі, щоб пригадати краще цей присмак і біль, який його супроводжував.

— З його боку ваші стосунки — це цілеспрямований і ретельно вчинений обман, Діано. Метью Клермон хотів від тебе одного — втрачений манускрипт. Усе, що цей вампір сказав тобі, і все, що зробив, підпорядковане одній меті.

— Ні, це неможливо, — заперечила я. Хіба ж міг він брехати мені сьогодні вночі? Коли ми обіймали одне одного?

— Так, можливо. Шкода, що мені доводиться це казати, але ти не залишила нам вибору. Ми намагалися розвести вас, але ти така вперта!

«Як і мій батько», — подумала я.

— А звідки мені знати, що ти мені не брешеш? — спитала я, підозріло примружившись.

— Одна відьма не може брехати іншій. Ми ж сестри.

— Сестри? — з притиском спитала я, відчуваючи, як посилюються мої підозри. — Ти така ж, як і Джиліан: вдаєш, що сестра, а сама витягуєш із мене відомості, щоб зіпсувати мої стосунки з Метью.

— То ти знаєш про Джиліан, — мовила Сату з жалем у голосі.

— Я знаю, що вона за мною стежила.

— А ти знаєш, що вона мертва? — люто зашипіла Сату.

— Що?! — Земля немов нахилилася піді мною, і я мало не впала, ковзнувши по раптом утвореному схилу.

— Її убив Клермон. Саме тому він і забрав тебе з Оксфорда. Це ще одна невинна жертва, яку ми не змогли приховати від пильного ока преси. Як там було в заголовках? Ага: «Молода американка-науковець, що займалася дослідницькою діяльністю, загинула за кордоном». — Рот Сату скривився у лиховісній посмішці.

— Ні, цього не могло бути, — заперечила я, хитаючи головою. — Метью не став би її убивати.

— Запевняю тебе, так він і зробив. Немає сумніву, що спочатку він її допитав. Вочевидь, вампіри так ніколи й не затямлять, що безглуздо убивати посланців та кур’єрів.

— Фото з моїми батьками… — Метью міг убити кожного, хто прислав мені те фото.

— З боку Пітера було надто жорстоко посилати тобі ту фотографію, і попрохати Джиліан віднести її — то легковажне недбальство, — докинула Сату. — Втім, Клермон надто розумний і передбачливий, щоб залишати сліди й докази. Він інсценував самогубство, приставив її тіло до дверей номера Пітера в готелі «Рендолф», наче вона — прислуга і прийшла йому щось сказати.

Джиліан Чемберлен ніколи не була мені подругою, але думка про те, що я більше ніколи не побачу її схиленою над давнім папірусом, украй засмутила мене.

І її убив Метью. Розум мій помутився. Як він міг казати, що кохає мене, коли приховував такі страшні речі? Секрети — то одне, але убивство — то зовсім інше, нехай навіть скоєне під приводом помсти та відплати. Він постійно нагадував, що йому не можна довіряти. Я не звертала на те уваги, відкидала ці слова. Може, то було частиною його плану — поволі привчити мене довіряти йому?

— Ти мусиш дозволити нам допомогти тобі, — сказала Сату, і в її голосі знову вчулися лагідні нотки. — Усе зайшло дуже далеко, тобі загрожує серйозна небезпека. Я навчу тебе користуватися твоїми здібностями. Тоді ти зможеш захищатися від Клермона та решти вампірів на кшталт Герберта й Доменіко. Одного дня ти станеш потужною відьмою — як твоя мати. Вір мені, Діано. Ми — одна родина.

— Родина, — заціпеніло повторила я.

— Твої батьки не хотіли б, щоби ти потрапила в лабети до вампіра, — пояснила Сату таким тоном, наче розмовляла з дитиною. — Вони знали, як це важливо — зберігати узи між відьмами й відьмаками.

— Що ти сказала? — Раптом запаморочення минулося. Розум став навдивовижу ясним, а геть уся шкіра засвербіла так, немов тисяча відьом та відьмаків витріщилися на мене. Я дещо забула, я забула дещо про своїх батьків, що враз обернуло на брехню все, що сказала мені Сату.

Раптом долинув якийсь химерний звук. Він був схожий на сичання і скрипіння, наче хтось тягнув мотузку через камінь. Роззирнувшись, я помітила, як по землі повзуть, звиваючись, два товстих коричневих корені. І повзли вони до мене.

Здавалося, Сату не помічає їх наближення.

— Твої батьки хотіли б, щоб ти ретельно виконувала свої обов’язки як відьма і як представник родини Бішопів.

— Мої батьки? — перепитала я, насилу відриваючи погляд від коренів і намагаючись зосередитися на словах відьми.