Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 15

— Ціную ваше попередження. Але мені не потрібна ваша допомога. — Я була позадкувала, намірившись піти геть, але він різко випростував руку вперед і вхопив мене за передпліччя, змусивши різко зупинитися.

— Не кажіть гоп. Будьте обережні, благаю. — Клермон завагався; бездоганні лінії його обличчя на мить спотворилися, наче він боровся з якимось почуттям. — Особливо стережіться отого відьмака.

Я пропекла поглядом руку на своєму передпліччі. Клермон відпустив мене. Його повіки опустилися, затуляючи очі.

До елінгу я поверталася, веслуючи повільно і розмірено, але ці повторювані рухи не позбавляли мене сум’яття та тривоги, що оселилися в моїй душі. Час від часу на пішохідній доріжці, що йшла вздовж берега річки, з’являлася якась розмита сіра пляма, але ніщо інше не привертало моєї уваги — окрім людей, що їхали велосипедами з роботи та дуже непоказного чоловіка, що вигулював свого пса.

Я занесла причандалля до елінгу, замкнула його і підтюпцем побігла пішохідною доріжкою.

А на тому боці річки, перед входом до головного університетського елінгу, стояв Метью Клермон.

Я кинулася бігти, а коли озирнулася, то його вже там не було.

Розділ 5

Повечерявши, я сіла на софу біля каміна, у якому ледь жеврів вогонь, й увімкнула переносний комп’ютер. Чому це великому науковому цабе Клермону так хочеться побачити алхімічній манускрипт — хай навіть зачаклований, — він цілісінький день просидів у бібліотеці напроти відьми, проглядаючи древні нотатки з морфогенезу? Його візитка стирчала в одній із кишеньок моєї сумки. Я видобула її й прихилила до екрана.

В Інтернеті, під стороннім лінком на інформацію про якесь загадкове убивство та неминучими адресами сайтів соціальної мережі, вектор-рядки біографічних даних професора Клермона приголомшували: тут і його веб-сторінка як викладача, і стаття у «Вікіпедії», і лінки на сучасних членів Королівського наукового товариства…

Я клацнула по «викладацькій» сторінці — й невдоволено гмикнула. Виявилося, Метью Клермон був одним із тих викладачів, що не дуже полюбляли викладати інформацію в Інтернет — навіть інформацію наукову. Наприклад, на веб-сторінці Йєльського університету відвідувач міг знайти контактну інформацію та повні автобіографічні відомості майже про кожного викладача цього вузу. В Оксфорді ж практикувався інакший підхід до приватної інформації. Тож і не дивно, що вампіри викладали саме тут.

Інформації стосовно діяльності Клермона в шпиталі не було, хоча в його візитці зазначалося, що він там працює. Я набрала в пошуковому вікні «Відділ нейробіології, шпиталь Джона Редкліфа» і вийшла на стислий перелік надаваних послуг. Але жодного посилання на лікарів — просто довжелезний список дослідницьких тем. Систематично клацаючи і продираючись крізь тематики, я нарешті знайшла прізвище Клермона на сторінці, присвяченій «лобовій частині головного мозку», хоча там теж не було жодної додаткової інформації.

Від статті у «Вікіпедії» не було ніякого толку, не кращим був і сайт Королівського наукового товариства. Усе корисне, про що йшлося на головних сторінках, ховалося за паролями. Я не змогла навмання вгадати реєстраційне ім’я Клермона та його пароль, а після шостої невдалої спроби мені взагалі перекрили доступ до будь-якої інформації.

Пригнічена своїми невдачами, я ввела ім’я вампіра в пошуковий двигун у розділі наукових журналів.

— Нарешті! — вигукнула я і задоволено відкинулася на спинку крісла.

Може, Метью Клермон і не відзначався помітною присутністю в Інтернеті, але в галузі наукової літератури він розвинув неабияку активність. Вишикувавши результати у хронології, я знайшла стислу інформацію про історію інтелектуальної діяльності вампіра.

Та моє початкове відчуття тріумфу швидко зів’яло. Таких історій він мав не одну. А чотири.

Перша починалася з мозку. Я багато чого не розуміла, але, здавалося, Клермон здобув собі наукову та медичну репутацію одночасно, досліджуючи функцію лобової частини головного мозку під час обробляння імпульсивних бажань та пристрастей. Йому вдалося зробити кілька важливих відкриттів щодо ролі, яку відіграють мозкові нейронні механізми в реакціях на відкладене задоволення, і всі ці відкриття стосувалися префронтальної кори. Я розгорнула ще одне пошукове вікно, щоб подивитися анатомічну схему і побачити, про яку саме частину мозку йшла мова.

Декотрі люди стверджують, що всяка наукова праця є ледь-ледь замаскованою автобіографією. Мій пульс пришвидшився. Зважаючи на те, що Клермон був вампіром, я щиро сподівалася, що відкладене задоволення було його хобі та спеціалізацією.

Клацнувши іще кілька разів, я побачила, що на певному етапі Клермон зробив різкий поворот у тематиці своїх досліджень, переключившись із мозку на вовків, а точніше — на вовків норвезьких. Під час досліджень він, напевне, провів не одну годину під нічним небом Скандинавії, що для вампіра не було проблемою, зважаючи на температуру його тіла та здатність бачити у темряві. Я спробувала уявити Клермона серед снігів у теплій куртці та з блокнотом у руці, але не змогла.

А після цього з’явилися перші згадки про кров.

Досліджуючи вовків у Норвегії, вампір аналізував склад їхньої крові, щоби визначити родинні групи та схеми передавання спадковості. З норвезьких вовків він виокремив чотири клани, з котрих три були вовками-аборигенами. Четвертий клан, як виявилося, започатковано вовком, що потрапив до Норвегії зі Швеції або ж Фінляндії. Клермон дійшов висновку, що між зграями відбувався інтенсивний процес парування, який спричинився до обміну генетичним матеріалом, і цей обмін істотно вплинув на еволюцію виду.

Тепер вампір відстежував успадковані риси в інших видах тварин, а також у людей. Велика кількість його найновіших публікацій мали суто технічний характер — там ішлося про методи маркування зразків тканин та правила поводження з надзвичайно старими та крихкими зразками ДНК.

Я вхопила себе за волосся і щосили смикнула, сподіваючись, що напруженість посилить циркуляцію крові й активує зморені нервові клітини. Такого бути не могло. Жоден науковець не спромігся б видати стільки праць у стількох різних царинах дослідження. На одне те, щоб опанувати навички і методики, мало піти мало не все життя — звісно, життя звичайної людини.

А от вампіру це до снаги — якщо працювати над кожною темою по кілька десятиріч. Цікаво, скільки ж сотень років ховалося за тридцятирічним обличчям Метью Клермона?

Я підвелася і заварила собі свіжого чаю. Тримаючи в одній руці паруючу чашку, я намацала у сумці мобільник і великим пальцем набрала номер.

Однією з приємних рис науковців було те, що при них завжди був телефон. І вони відповідали на виклик після одного-двох гудків.

— Крістофер Робертс слухає.

— Привіт, Крісе, це я, Діана Бішоп.

— О, привіт, Діано! — Крісів голос пролунав приязно, а на задньому фоні завивала музика. — Чув, що ти здобула ще одну премію за свою книжку. Поздоровляю!

— Дякую, — відповіла я, завовтузившись у кріслі. — Це стало для мене несподіванкою.

— А для мене — ні. Бо це справді приголомшлива праця. До речі, про працю — як у тебе справи з дослідженнями? Ти вже скінчила свою вступну промову?

— І близько не скінчила — ледь почала, — відповіла я. Саме промовою я й мала займатися, а не вистежувати вампірів через Інтернет. — Вибач, що потурбувала тебе в лабораторії. Маєш вільну хвилину?

— Аякже, — відповів Кріс і крикнув комусь прикрутити музику. Але її гучність не зменшилася. — Стривай. — Почулися якісь приглушені звуки, а потім настала тиша. — Ось так значно краще, — ніяково сказав він. — Що поробиш — у дітлахів надлишок енергії на початку семестру.

— У випускників завжди надлишок енергії, Крісе. — Моє серце трохи занило — я скучила за метушнею нових занять та за обличчями нових студентів.

— Кому як не тобі про це знати! Втім, як твої справи? Що конкретно тебе цікавить?

Ми з Крісом стали викладачами Йєльського університету в один рік, але ні я, ні він не стали штатними працівниками. Він випередив мене на рік, здобувши стипендію фонду Макартурів, поки з нього склався талановитий молекулярний біолог.