Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 21

— Аякже! — почулася швидка відповідь. Не перериваючи ритму, двійко пронеслися повз мене.

Невдовзі плескіт їхніх весел ущух вдалині. Я вирішила «пошабашити» і повернутися до елінгу. Навіть така нетривала прогулянка допомогла зняти онімілість у тілі після недосипання третю ніч поспіль.

Я замкнула приладдя в елінгу і не поспішаючи пішла назад до міста. Навкруги в густому ранковому тумані було тихо, наче простір та час припинили існувати. Я заплющила очі й уявила, що мене немає — ні в Оксфорді, ні в будь-якому іншому місці, що має конкретну назву.

Коли ж я розплющила їх, переді мною виріс якийсь темний силует. Я аж охнула від страху. Силует кинувся до мене і я, інстинктивно захищаючись, виставила вперед руки.

— Вибачте Діано, мені здалося, що ви мене помітили, — стурбовано промовив Метью Клермон.

— Я йшла із заплющеними очима, — відказала я, мимовільно прикриваючи долонею комір свого светра. Вампір відійшов назад на два кроки, а я прихилилася до дерева, постояла, поки дихання поверталося до норми.

— Можна у вас дещо спитати? — поцікавився Клермон, коли моє серце вгамувалося і вже не калатало.

— Ні, не можна, якщо ви збираєтеся спитати, чому я подалася на річку в такий туман, знаючи, що за мною слідкують вампіри, демони та відьми. — Мені не хотілося вислуховувати лекцію — принаймні цього ранку.

— Ні, — відповів він із ноткою ядучого сарказму в голосі, — хоча це справді цікава тема. Я ось що хотів спитати: чому ви йшли із заплющеними очима?

Я розсміялася.

— А ви що — не ходите інколи із заплющеними очима?

Метью похитав головою.

— Ми, вампіри, маємо лише п’ять чуттів. І вважаємо за краще користуватися всіма одночасно, — іронічно відказав він.

— Нічого магічного в ходінні з заплющеними очима немає, Метью. Це лише гра, у яку я бавилася ще малою. Моя тітка аж казилася од злості — я завжди поверталася додому подряпана, з розбитими колінами, бо бігала, заплющивши очі, серед дерев та кущів.

Вампір замовк і, засунувши руки у кишені сіро-голубих брюк, замислено вдивлявся в туман. Сьогодні він був без пальта, в сіро-блакитному светрі, який робив його постать темнішою. Раптом я відчула себе скуйовдженою та неохайною, бо помітила зліва на своїх спортивних штанях дірочку, яку я прорвала, зачепившись за кочет у ялику.

— Як вам сьогодні веслувалося? — нарешті спитав Клермон, наче сам не знав. Адже він не просто вийшов свіжим повітрям подихати.

— Нормально, — стисло відповіла я.

— Удосвіта тут небагато людей.

— Так, але мені подобається, коли на воді мало човнів.

— А хіба ж це не ризиковано — веслувати в таку погоду, коли довкола майже немає людей? — Він говорив спокійно, і коли б не був він упирем, що стежив за кожним моїм поглядом, його запитання могло видатися незграбною спробою розпочати розмову.

— Тобто — ризиковано?

— Тобто, коли щось трапиться, цього може ніхто не помітити.

Раніш я ніколи не відчувала на річці страху, але він мав рацію. Та я знизала плечима, мовляв, мені байдуже.

— Із понеділка тут буде повно студентів. Тому я насолоджуюся тишею та спокоєм, допоки маю таку можливість.

— А що — наступного тижня й справді розпочинається семестр? — спитав Клермон із непідробним подивом.

— Та ви ж начебто викладач на факультеті? — розсміялася я.

— Офіційно — так, але насправді я студентів майже не бачу. Я перебуваю тут, здебільшого, як дослідник. — Його губи стиснулися в тонку лінію. Клермону не подобалося, коли з нього сміються.

— Ви щасливчик, — сказала я, уявивши свою вступну лекцію в аудиторії на триста місць перед отими непосидючими першокурсниками.

— Справді, так спокійніше. Моє лабораторне устаткування не ставить мені запитань, чому я подовгу засиджуюся на своєму робочому місці. До того ж мені допомагає доктор Шепард і ще один асистент — доктор Вітмор.

Було вогко, я змерзла. Стояти з вампіром у молочно-білому тумані й обмінюватися світськими люб’язностями — в цьому було щось неприродне.

— Мені вже додому треба.

— Може, вас підвезти?

Чотири дні тому я відмовилася б, якби вампір запропонував мене підвезти, але зараз це видалося мені прекрасною ідеєю. До того ж так я мала чудову нагоду спитати в біохіміка, чому його так цікавить старовинний алхімічній манускрипт.

— Так, звичайно, — відповіла я.

Сором’язливо-задоволений вигляд Клермона став для мене абсолютною — і роззбройною — несподіванкою.

— Моє авто тут неподалік, — він кивнув убік коледжу Крайст-Черч. Кілька хвилин ми йшли мовчки, огорнуті сіруватим туманом. Химерна картина — самотні вампір та відьма. Клермон навмисне стишив ходу, щоб іти зі мною в ногу; тут, надворі, він здавався менш скутим, аніж у бібліотеці.

— А ви що, працюєте в тому коледжі?

— Ні, я там іще не викладав. — Слово іще змусило мене замислитися: а в яких коледжах він уже попрацював? А потім спробувала вирахувати, скільки ж йому років. Інколи мені здавалося, що не менше, ніж самому Оксфорду.

— Діано, — мовив Клермон, зупинившись.

— Гм-м, що? — Я вже трохи віддалилася від нього в напрямку автостоянки.

— Нам сюди, — сказав він, показуючи в протилежному напрямку, і підвів мене до невеличкого огородженого стінами майданчика. Під яскраво-жовтою табличкою СТОЯНКА КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЕНА стояв низький чорний «ягуар». Із дзеркала заднього виду звисала картка дозволу на в’їзд до шпиталю Джона Редкліфа.

— Все ясно, — іронічно прокоментувала я, взявши руки в боки. — Ви паркуєтеся там, де хочете.

— Щодо паркування я зазвичай законослухняний громадянин, але сьогодні вранці погода зробила корективи в моїй поведінці. Це виняток, — винувато пояснив Метью і простягнув повз мене руку, щоб відімкнути дверцята. Його «ягуар» був досить старої моделі — без таких сучасних штучок, як центральний замок та навігаційна система, але вигляд мав, наче щойно з вітрини автосалону. Метью відчинив дверцята, я увібралася всередину — і сидіння з брунатної шкіри комфортно огорнуло моє тіло.

Іще ніколи не доводилося мені бути в такому розкішному авто. Найгірші підозри Сари стосовно вампірів неодмінно справдилися б, якби вона дізналася, що вони роз’їжджають на «ягуарах», а вона змушена пересуватися на старій, колись пурпуровій, таратайці «Хонда Сивік», яка вже вицвіла до кольору смаженого баклажана.

Клермон спрямував авто під’їзною дорогою до брами коледжу Крайст-Черч, де йому довелося чекати, поки утвориться проміжок у вранішньому транспортному потоці розвізних вантажівок, автобусів та велосипедів.

— Чи бажаєте підснідати перед тим, як я відвезу вас додому? — невимушено спитав вампір, стиснувши руками поліроване кермо. — Напевне ви зголодніли після інтенсивного тренування.

Це було друге запрошення від Клермона поїсти разом із ним. А може, це притаманна всім вампірам риса? Може, вони полюбляють спостерігати, як їдять інші люди? Кожен на цій планеті знає, що вампіри харчуються людською кров’ю. Та чи харчуються вони лише нею? Раптом мені подумалося, що роз’їжджати в одному авто з вампіром — то не така вже й гарна ідея, і я, застебнувши комір шерстяного пуловера, трохи відсунулася до дверей.

— Ну то як, Діано? — наполягав Клермон.

— Та можна було б трохи попоїсти, — відповіла я, вагаючись. — А заради чашки чаю я готова убити.

Він кивнув, зосередивши погляд на транспортному потоці.

— Я знаю один підходящий заклад.

Клермон скерував авто угору пагорбом, а потім звернув праворуч на Хай-стрит. Ми проїхали повз статую дружини короля Георга II під куполом Квінз-коледжу і рушили до Оксфордського ботанічного саду. Із приглушено-замкненого простору автомобіля місто Оксфорд, із його шпилями і вежами, що вигулькнули нам назустріч із тиші й туману, мало більш потойбічний і таємничий вигляд, ніж зазвичай.

Ми не розмовляли, і через непорушність вампіра я збагнула, що сама, на відміну від нього, постійно вовтузилася, шмигала носом та кліпала очима. А Клермон — ні. Він жодного разу і оком не моргнув, і майже не дихав. Поворот керма та натискання педалі — його рухи були скупими та максимально економними, немов вампір намагався зберегти якомога більше енергії на своє дуже-дуже довге життя. І знову мене розбирала цікавість: скільки ж Клермону років?