Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 3

Та у приватній атмосфері нашого будинку, при запнутих шторах та замкнених дверях, моя мати перетворювалася на іншу людину. Її рухи ставали впевненими, а не похапливими. Інколи мені навіть здавалося, що вона не йде, а пливе у повітрі. Переходячи з кімнати в кімнату, вона тихенько наспівувала, брала в руки то книжку, то плюшеву іграшку, і її обличчя поволі ставало прекрасним і неземним — моя мати світилася чарами, і від неї, було, очей не відвести.

— Наша матуся має в собі петарду, — зазвичай казав татко з поблажливою усмішкою. Але я знала, що петарди бувають не лише яскравими, вони бувають непередбачуваними, здатними спантеличити і налякати.

Якось увечері, коли батько був на лекції, матуся замірилася почистити срібний посуд і, заворожена, зупинилася перед мискою з водою, що стояла на столі в їдальні. Поки вона вдивлялася в її блискучу, як скло, поверхню, вода взялася туманом, у якому звивалися малесенькі химерні фігурки. Я аж рота роззявила від захвату. А фігурки все збільшувалися і перетворювалися на фантастичні істоти, що заполонили всю кімнату. Ось вони поповзли по шторах і перебралися на стелю. Я перелякано гукнула матір на допомогу, але вона не чула, заклякнувши перед мискою. Вона так і стояла, зосереджено вдивляючись у воду, аж поки якась істота — напівлюдина і напівтварина — підповзла до мене і вщипнула боляче за руку. Це вивело матір із трансу: вона розгнівано спалахнула потоком червоного світла, що прогнало привидів, а в помешканні лишився легкий запах смаленого пір’я. Мій батько, повернувшись додому, відразу ж почув цей запах і стривожився. Коли він зайшов у кімнату, то побачив, що ми з матір’ю лежимо, скоцюрбившись, у ліжку. А мати, як його побачила, винувато розплакалася. Відтоді у їдальні я завжди почувалася тривожно.

Відчуття безпеки щезло назавжди, коли мені виповнилося сім. Саме тоді мої батьки подалися до Африки і живими звідти не повернулися.

Я крутнула головою, проганяючи дитячі спогади, і зосередилася на теперішній дилемі. Манускрипт лежав на бібліотечному столі в кружальці світла, утвореного лампою. Його магія пробуджувала в моїй душі щось незбагненне. Я знову доторкнулася пальцями до гладенької шкіряної палітурки, і тепер легенький свербіж у тілі видався мені знайомим. Колись я вже мала схоже відчуття: проглядаючи якісь папери на столі у батьковому кабінеті.

Я відвернулася від фоліанта в шкіряній палітурці й спробувала зосередитись на більш раціональному завданні: знайти у бібліотеці потрібні алхімічні тексти зі списку, який я склала перед тим, як вирушати до Оксфорда. Цей список лежав переді мною на столі під купою аркушів — вузеньких смужок для замовлень, квитанцій, поряд з олівцями, ручками та бібліотечними планами, ретельно складеними згідно зі змістом книжкової колекції та номером, під яким зареєстрував ту чи іншу книгу бібліотекар, коли вона потрапила до Бодліанського книгосховища. Я приїхала до Оксфорда кілька тижнів тому і весь час ретельно опрацьовувала цей список. У копії опису манускрипту № 782 йшлося: «Антропологія, або трактат, що містить стислу характеристику людини з двох частин: перша — антропологічна, друга — психологічна».

Я могла взнати про цю книгу одним лише дотиком пальців, навіть не розгортаючи її. Тітонька Сара завжди за допомогою пальців дізнавалася про вміст поштового конверта, не розкриваючи його, особливо коли цей конверт містив рахунок, котрий вона не мала бажання оплачувати. А потім, розкривши конверт, удавала величезний подив через борг електроенергетичній компанії.

Позолочені цифри на корінці книги звабливо миготіли.

Я сіла і замислилася: що ж робити?

Проігнорувати магію, розгорнути манускрипт і прочитати його як звичайний вчений?

Відсунути чаклунський фоліант і піти геть?

Сара єхидно захихотіла б, дізнавшись про моє скрутне становище, бо без упину нагадувала про марність моїх спроб триматися подалі від чаклунства. А я справді намагалася триматися від нього подалі відтоді, як поховала своїх батьків. Відьми, що були серед запрошених на похорони, пильно придивлялися до мене, відшукуючи ознаки присутності у мені крові Бішопів та Прокторів. Вони зі схвальною поблажливістю поплескували мене по спині й передрікали, що невдовзі я займу місце своєї матері в медісонському відьмацькому осередку — то лише справа часу. Декотрі з них пошепки висловлювали сумнів у мудрості рішення моїх батьків побратися.

— Надто сильне подружжя вони утворили, — стиха бурмотіли вони, гадаючи, що я нічого не чую. — Вони були приречені привертати до себе увагу, навіть якби не займалися дослідженням древніх релігійних ритуалів.

Цих розмов було достатньо, щоби я пов’язала загибель своїх батьків із їхніми надприродними здібностями і почала пошуки інакшого способу життя. Відвернувшись від усього, що мало стосунок до магії, я занурилася в усе, що мало стосунок до звичайних занять, притаманних юним створінням: хлопці, танці, кінні перегони та романи про кохання. Я прагнула стати непомітною, розчинитися у гурті пересічних мешканців нашого містечка. У підлітковому віці я мала певні проблеми, пов’язані з неспокоєм та депресією. «Усе це цілком нормально», — запевнив мою тітку добросердий лікар. Він був звичайною людиною, не дотичною до відьмацького товариства, тому Сара нічого не сказала йому про голоси, які мені чулися, про мою звичку брати слухавку ще до того, як телефон задзвонив, про те, що заворожувала двері й вікна, щоби я не подалася вночі вештатися до лісу під час повного місяця. Не розповіла вона йому і про те, що коли я злилася, то всі стільці у будинку громадилися у високу хитку піраміду, яка з гуркотом обвалювалася на підлогу щойно мій настрій поліпшувався.

Коли мені виповнилося тринадцять, тітка вирішила, що настав час спрямувати частину моєї енергії на оволодіння основами чаклунства. Запалювати свічки, прошепотівши кілька магічних слів, або видаляти прищики за допомогою перевіреного віками зілля — отакими були перші кроки відьми-підлітка. Однак я була не в змозі опанувати навіть найпростіше заклинання, псувала всяке зілля, виготовлення якого мене навчала тітка, та вперто відмовлялася проходити перевірку на те, чи успадкувала я моторошну здатність моєї матері бачити все наскрізь.

Голосів, пожеж та інших несподіваних вибухових проявів значно поменшало, коли мої гормони вгамувалися, але моє небажання навчатися родинного ремесла лишилося. Тітка дуже переймалася тим, що в її хаті мешкала нетренована, ненавчена відьма, і з полегшенням зітхнула, пославши мене навчатися до невеличкого університету в штаті Мен. Окрім чаклунства, в іншому історія досягнення мною повноліття була цілком типовою.

За межі Медісона я вирвалася саме завдяки передчасному розвитку інтелекту: я навчилася говорити й читати раніше за своїх однолітків, завдяки унікальній фотографічній пам’яті я запам’ятовувала цілі розділи з підручників та буквально вистрілювала потрібну інформацію на екзаменах. Школа швидко перетворилася на місце, де я самоствердилася, не вдаючись до чаклунської спадщини своєї родини. Здавши екстерном екзамени за старші класи, у шістнадцять я поступила до університету.

Там я спробувала знайти себе на театральному факультеті, бо мою уяву вабили вистави та костюми, а мій інтелект — здатність автора за допомогою одних лише слів переносити глядача в просторі та часі. Мої перші ролі викладачі проголосили яскравими прикладами того, як талановита акторська гра здатна перетворити просту студентку на зовсім іншу людину. Перші ознаки того, що ці метаморфози відбувалися не через наявність акторського таланту, з’явилися тоді, коли мені випало грати Офелію в «Гамлеті» — моє волосся почало відростати з неприродною швидкістю і невдовзі вкрило плечі й талію хвилястою мантією. Годинами сиділа я біля університетського озерця, немов мене вабила якась нездоланна сила до його сяючої поверхні, а моє нове волосся струменіло по плечах. Хлопець, що грав Гамлета, захопився цим міражем, і між нами виник пристрасний, але небезпечний потенційними наслідками роман. Я стала поволі занурюватися в божевілля Офелії, тягнучи за собою всю акторську трупу.