Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 33

Вампір зітхнув, відчувши полегшення від того, що про його пристрасть було мовлено вголос.

— Розумію. Я заліз у вікно до її помешкання, коли вона спала. Я стежу за нею на пробіжках. Вона опирається всім моїм спробам допомогти їй, і чим більше вона опирається, тим більший голод я відчуваю.

Отетерілий вигляд вампіра змусив Геміша вкусити себе за губу, щоб не розсміятися. Зазвичай жінки не опиралися Метью. Вони робили те, що він їм казав, зачаровані його зовнішністю та шармом. Тому не дивно, що його приголомшив Діанин опір.

— Але мені не потрібна її кров — у фізичному сенсі. Я не піддамся спокусі скуштувати її крові. Бути поруч із нею — для мене не проблема. — Раптом на обличчі Метью з’явилася нещасна гримаса. — Господи, та що ж я кажу? Ми не можемо бути поруч, бо привернемо увагу звичайних людей.

— Не обов’язково. Ми ж із тобою провели досить багато часу разом, і всім до цього було байдуже, — зазначив Геміш. У перші роки знайомства вони докладали чимало зусиль, щоб маскувати від завидющих очей свою інакшість. І кожен із них окремо був постаттю достатньо помітною, щоб приваблювати цікавість звичайних людей. Коли ж вони бували удвох — схиляли один до одного свої чорняві голови, щоб поділитися жартом під час обіду, чи сиділи на подвір’ї з порожніми пляшками з-під шампанського під ногами — то їх просто не можна було не помітити.

— Це не те саме, і ти це чудово знаєш, — нетерпляче кинув Метью.

— Ой, справді, я й забув, — відказав Геміш, теж втрачаючи терпіння. — Нікому не цікаво, чим займаються демони. Але коли вампір та відьма з’являються на людях разом… Це не абищо. Як же ж це я забув: ви — і справді найповажніші створіння у цьому світі!

— Припини, Геміше! — заперечив Метью. — Ти ж чудово знаєш, що я так не вважаю.

— Ти маєш характерну для вампірів огиду до демонів, Метью. І до відьом також, мушу додати. Тому, перш ніж тягнути в ліжко відьму, ще раз добряче подумай про своє ставлення до інших створінь.

— Я не збираюся тягти Діану в ліжко, — в’їдливо зауважив Метью.

— Обід подано, сер, — на порозі стояв Джордан, якого вони досить довго не помічали.

— Слава богу, — полегшено мовив Геміш і встав із крісла. Спілкуватися з вампіром було набагато легше за можливості час від часу відволікатися на когось іншого або щось інше.

За столом у їдальні могла вміститися чималенька компанія гостей. Геміш угризся в першу страву з поданих, а Метью вертів ложкою над тарілкою з супом доти, поки той суп охолонув. Нахилившись над мискою, вампір пирхнув.

— Гриби з хересом? — поцікавився він.

— Так. Джордан хотів спробувати щось новеньке, і оскільки там не було нічого неприйнятного для тебе, я йому дозволив.

Зазвичай Метью потребував мало для додаткового харчування, коли приїздив до мисливської хатини Кедзоу-лодж, але Джордан був справжнім чарівником у приготуванні супів, а Геміш не любив їсти на самоті, хоча випити на самоті полюбляв.

— Вибач, Геміше, — мовив Метью, спостерігаючи, як їсть його приятель.

— Твоє вибачення приймається, Метью, — відповів Геміш, затримавши ложку біля рота. — Але ти просто не уявляєш собі, як це важко — змиритися з тим, що ти — демон або відьма. З вампірами все просто і однозначно: то ти вампір, то ти не вампір. Жодних запитань чи місця для сумнівів. А решта нас просто має чекати, спостерігати і дивуватися. І через це ваша вампірська перевага над нами сприймається вдвічі тяжче.

Метью вертів у пальцях ложку, немов то був жезл.

— Відьми знають, що вони відьми. Вони зовсім не такі, як демони, — похмуро відказав він.

Геміш дзенькнув ложкою і пригубив келих із вином.

— Ти чудово знаєш, що коли один із батьків — відьма, то це іще не гарантія. Можна так і лишитися звичайною непримітною людиною. А може й немовля ні з того ні з сього підпалити своє ліжечко. Ніяк не вгадаєш — коли і як проявляться надприродні здібності, й чи проявляться вони взагалі.

На відміну від Метью, Геміш мав подругу-відьму. Джанін підстригала його, і це вдавалося їй краще за інших; вона також готувала свій власний лосьйон для шкіри, який сміливо можна було назвати чудодійним. Тому Геміш мав підозру, що без чаклунства там не обходилося.

— Втім, це не так вже й дивно, — наполегливо мовив Метью. Набравши ложкою супу, він легенько подмухав на нього, щоб ще більше охолодити. — За спиною у Діани — сотні років родинного досвіду. Тому їй і близько не довелося пережити те, через що пройшов ти у підлітковому віці.

— Еге ж, весело було, — погодився Геміш, пригадуючи декотрі з епізодів своєї ранньої юності, про які він ніколи нікому не розповідав.

Коли Гемішу було дванадцять, його життя перевернулося догори дригом в один день. Довгої шотландської осені йому вистачило для того, щоб зрозуміти, що він — набагато розумніший за своїх вчителів. У дванадцятирічному віці схожі підозри виникають у більшості дітей, але у Геміша це були не просто підозри, а тверда впевненість, яка страшенно засмутила його батьків. На це відкриття він відреагував тим, що став прикидатися хворим, щоб не ходити на заняття, а коли цей трюк не спрацював, він заходився виконувати шкільні завдання з неймовірною швидкістю, відкинувши всілякі претензії на нормальність. Директор школи впав у відчай і звернувся до університетського математичного факультету з проханням прислати кого-небудь й оцінити лячну здатність Геміша за кілька хвилин розв’язувати складні задачі, над якими його ровесники-школярі билися тижнями й більше.

Джеку Вотсону, молодому демону з університету Глазго, вистачило одного погляду на юного Геміша Осборна, щоби зрозуміти, що цей хлопчик — теж демон. Виконавши офіційну процедуру оцінки здібностей, яка стала очікуваним документальним підтвердженням того, що Геміш — математичний вундеркінд із розумом, що не вписується в нормальні параметри, Вотсон запросив хлопця відвідувати лекції в університеті. Він пояснив директору, що дитину не можна тримати в звичайному класі, інакше вона стане піроманьяком або чимось іще гіршим.

Після цього Вотсон відвідав скромне помешкання Осборнів і розповів спантеличеній родині, як насправді влаштований світ і які створіння в ньому живуть. Персі Осборн, який народився в сім’ї затятих пресвітеріанців, довго не сприймав ідею про численних надприродних та неприродних створінь, аж поки дружина пояснила йому: якщо тебе навчили вірити у відьом, то чому б тобі не повірити і в існування демонів та вампірів? Геміш розплакався від полегшення, бо він більше не почувався в цьому світі самотнім. Мати міцно обняла його і сказала, що завжди знала: її син — не такий, як усі.

І поки Вотсон сидів разом із її чоловіком та сином і попивав чай біля електричного каміна, Джессіка Осборн вирішила, що, мабуть, варто розповісти Гемішу й про інші аспекти його життя, які дадуть йому можливість почуватися інакшим. За чаєм із шоколадним печивом вона повідомила своєму сину, що він навряд чи зможе одружитися з сусідською дівчинкою, яка мліла за ним. Бо насправді Геміша приваблював брат цієї дівчинки — здоровенний хлопець п’ятнадцяти років, який міг забуцнути футбольний м’яч далі, ніж будь-хто в їхньому мікрорайоні. Здавалося, ані Персі, ані Джек не здивувалися і не засмутилися такому відкриттю.

— Однак, — зауважив Метью, сьорбнувши першу ложку теплуватого супу, — вся родина Діани, напевне, сподівалася, що вона народиться відьмою — і Діана таки є відьмою, незалежно від того, вдається вона до магії чи ні.

— Висловлю припущення, що це було б так само погано, як і перебувати в компанії безтолкових та неосвічених людей. Уявляєш собі, який це психологічний тиск? Не кажучи вже про усвідомлення того, що твоє життя тобі не належить? — аж здригнувся Геміш. — Я б віддав перевагу сліпій та безтолковій неосвіченості.

— А як ти почувався, — вагаючись, спитав Метью, — того дня, коли вперше прокинувся з думкою, що ти — демон?

Зазвичай вампір не ставив таких відвертих запитань.

— Немов знову на світ народився, — відповів Геміш. — Це так само потужне та бентежне відчуття, як і тоді, коли ти, наприклад, прокинувся з жагою крові й гостро відчуваючи, як росте трава, стеблина за стеблиною. Все сприймалося абсолютно по-іншому. Більшість часу я щасливо усміхався, мов бовдур, що несподівано виграв у лотерею, а решту часу рюмсав у своїй кімнаті. Але все ж таки я до кінця не вірив у це — ну, по-справжньому ще не вірив — аж поки ти не провів мене потайки до шпиталю.