Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 37

— Усе. Годі, — рішуче урвала суперечку я. — Метью Клермона я ближче до себе не підпускатиму, і можете не переживати через те, що я знову порпатимуся в якихось зачаклованих манускриптах. Але з Оксфорда я не поїду, і це моє рішення — остаточне.

— Гаразд, — погодилася тітка. — Але якщо ситуація погіршиться, то звідси ми мало що зможемо зробити, щоб допомогти тобі.

— Знаю, Саро.

— А наступного разу, коли тобі підсунуть щось магічне, поводься як відьма, якою ти і є насправді, а не як переполохана дурнувата людина. Не ігноруй це і не намагайся переконати себе, що то тобі просто ввижається.

Войовниче невігластво та навмисне ігнорування надприродного займали перші місця у Сариному списку найгірших пороків простих людей.

— Якщо тобі трапиться щось магічне, постався до нього з належною повагою, а якщо чогось не зрозумієш, звертайся до нас по допомогу.

— Обіцяю, — швидко погодилася я, щоб уже закінчити розмову. Та Сара ще не все сказала.

— Ніколи не думала я дожити до того дня, коли представниця роду Бішопів покладатиметься на захист із боку вампіра, а не на власні сили, — проговорила вона. — Напевне, моя мати в могилі перевернулася. Ось що трапляється, якщо відмовлятися від свого єства, Діано. Ти вскочила в халепу, і сталося це тому, що тобі здалося, наче ти зможеш не зважати на свою спадщину. А так не буває.

Різкість та в’їдливість Сари псували атмосферу в моїй кімнаті ще довго після того, як я поклала слухавку.

Наступного ранку я трохи розім’ялася, виконуючи вправи з йоги, і зробила собі чаю. Ванільно-фруктовий аромат подіяв на мене заспокійливо, він достатньо добре бадьорив, щоб я не задрімала вдень, бо потім би цілу ніч очей не скліпила. Я загорнула порцеляновий чайник у рушничок, щоб зберегти тепло, і понесла його до крісла біля каміна, де зазвичай віддавалася глибоким роздумам.

Заспокоєна звичним ароматом чаю, я сіла, спершись підборіддям на коліна, і почала неквапливо аналізувати минулий тиждень. І хоч який би його момент я не брала, я однаково поверталася до останньої розмови з Метью Клермоном. Невже мої зусилля втримати магію поза межами свого життя так нічого й не дали?

Коли раніше моя дослідницька робота наштовхувалася на якусь проблему, я зазвичай уявляла перед собою білий стіл, блискучий та порожній, а потім розкладала на ньому відомі мені факти у вигляді компонентів головоломки, які треба було скласти докупи. Це послаблювало напруженість і скидалося на гру.

От і тепер я вивалила на стіл усе, що назбиралося за минулий тиждень: «Ешмол 782», Метью Клермона, скороминущу увагу Агати Вільсон, відьмака у твідовому костюмі, мою схильність ходити із заплющеними очима, істот у Бодліанській бібліотеці, «Нотатки та загадки», які я у магічний спосіб зняла з полиці, і заняття в Аміри. Я перемішала ці яскраві шматочки і, з’єднавши декотрі з них, спробувала утворити осмислений малюнок. Утім, тут зяяло надто багато дір, тому загальна картина не складалася.

Інколи я брала навмання той чи інший факт, це допомагало інтуїтивно віднайти найголовніше. Уявивши, що торкнулася руками стола, я витягнула одну фігурку, сподіваючись побачити в ній «Ешмол № 782».

Але натомість на мене втупилися чорні очі Метью Клермона.

Чому ж цей вампір має таке важливе значення? Раптом шматочки моєї головоломки закружляли самі по собі, утворюючи схеми, які мені важко простежити. Я уявила, що ляснула рукою по столу — і шматочки припинили свій танок. У моїх долонях з’явилося знайоме відчуття поколювання.

Це вже було не схоже на гру. А на магію. І якщо це було так, то виходило, що я використовувала цей магічний прийом іще у школі, потім в університеті, й ось тепер — під час дослідницької роботи. Але не було в моєму житті місця для магії, і я рішуче відмовилася визнавати, що — хоч і мимовільно, — але постійно порушувала мною ж встановлені правила.

Наступного дня я увійшла до бібліотечного гардероба в звичний час, піднялася нагору, і, звернувши за ріг біля столика замовлень, внутрішньо приготувалася побачити ЙОГО.

Та Клермона в залі не було.

— Ви щось хотіли? — спитала Міріам неприємним дратівливим голосом, і підвелася, скреготнувши стільцем по підлозі.

— А де професор Клермон?

— Поїхав на полювання, — відповіла Міріам, неприязно блиснувши на мене очима. — До Шотландії.

«На полювання!» У мене клубок підкотився до горла.

— А коли він повернеться?

— Якщо чесно, то не знаю, докторе Бішоп. — Міріам схрестила на грудях руки і виставила вперед мініатюрну ніжку.

— А я думала, що він повезе мене сьогодні увечері на заняття йогою до Старої хатинки, — розгублено мовила я тихим голосом, похапцем намагаючись придумати причину припинити розмову.

Міріам обернулася, взяла зі стола ворсистий чорний оберемок. І кинула його мені. Я ледь встигла спіймати його на льоту біля свого стегна.

— Ви забули оце в п’ятницю в його авто.

— Дякую. — Мій светр зберігав запах гвоздики та кориці.

— Будьте уважніші зі своїми речами, — невдоволено пробурмотіла Міріам. — Ви ж відьма, докторе Бішоп. Тому давайте собі раду самотужки і не ставте Метью в скрутну ситуацію.

Я крутнулася на п’ятах, і, не кажучи ні слова, пішла забрати у Шона свої манускрипти.

— Все нормально? — спитав він, несхвально зиркнувши на Міріам.

— Просто прекрасно. — Я назвала йому свій звичний номер місця, а потім подарувала усмішку, щоб розвіяти його занепокоєння.

«Чого це Міріам так зі мною розмовляє?» — кипіла я гнівом, вмощуючись на своє робоче місце.

Мої пальці свербіли так, наче під шкірою у мене повзали сотні якихось комах. Між пальцями проскакували малесенькі зелено-сині іскри; вискакуючи з мого тіла, вони лишали за собою енергетичні сліди. Я стиснула кулаки і швидко сіла на них, щоби ніхто не помітив. Бо виходило негарно. Як і всі університетські викладачі, я присягнулася не заносити до Бодліанської бібліотеки вогню чи займистих речовин. Востаннє подібне трапилося зі мною у тринадцять — тоді довелося викликати пожежну команду, щоб загасити полум’я, що спалахнуло на кухні.

Коли палюче відчуття ослабло, я озирнулася довкола — і полегшено зітхнула. У Сельден-Енді я була сама-одна. Отже, свідків улаштованого мною феєрверку не було. Вивільнивши руки, я уважно придивилася до пальців та долонь — чи не залишилося там слідів надприродної активності. Енергія відходила з моїх пальців, і блакить розрядів вщухала, перетворюючись на сріблясто-сіре тло.

Перший коробок я відкрила лише тоді, коли остаточно пересвідчилася, що не підпалю його. І вдала, що нічого незвичайного не сталося. Однак доторкнутися до комп’ютера я не наважувалася, бо боялася, що мої пальці прикиплять до пластмасової клавіатури.

Не дивно, що зосередитися мені після цього було важко, тому до обіду переді мною лежав той самий манускрипт. «Може, треба попити чаю, щоб остаточно вгамуватися?» — подумала я.

Зазвичай на початку семестру в середньовічній секції читального залу імені герцога Гамфрі можна було зустріти кількох нечисленних відвідувачів-людей. Сьогодні ж там був лише один: літня жінка, представниця простих людей. Вона сиділа, роздивляючись освітлений манускрипт крізь збільшувальне скло. Минулого тижня вона сиділа, затиснута поміж незнайомим демоном та жінками-вампірами. Була там і Джиліан Чемберлен. Разом із чотирма іншими відьмами вона витріщалася на мене з такою злобою, наче я підвела усю нашу відьмацьку породу.

Швидко проходячи повз них, я зупинилася біля столика, за яким сиділа Міріам.

— Гадаю, ви маєте вказівки йти слідком за мною на обід. Ви йдете? Бо вже час.

Вона з нарочитою обережність поклала на столик олівець.

— Тільки після вас.

Та коли я дійшла до сходів із тильного боку, Міріам вже була там і показувала на сходи.

— Спускайтеся там, — сказала вона.

— З якого це дива? Яка різниця?

— Робіть, як знаєте, — знизала плечима Міріам.

Я пішла вниз на один сходовий марш, я глянула у маленьке віконце в обертальних дверях, що вели до Верхнього читального залу — і мені дух перехопило.