Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 58

— Не подобається мені це, Діано, — занепокоєно мовив Метью. — Слід чітко розрізняти хоробрість та нерозсудливість.

— Це не нерозсудливість. Я просто хочу повернути собі своє життя.

— Ну й що з того? — спитав Клермон. — А що, як тобі потім не вдасться тримати магію на безпечній відстані від себе?

— Певно, її частини я залишу при собі. — Пригадавши його поцілунок та те раптове сильне відчуття життєвої сили, що його супроводжувало, я поглянула Метью прямо у вічі, даючи йому зрозуміти, що серед тих «певних частин» є місце і для нього. — Але мене не залякати.

Проводжаючи мене додому, Метью раз по раз висловлював побоювання стосовно мого плану. Коли ж я звернула у Нью-Коледж-лейн, щоб пройти до свого помешкання у задні двері, Метью схопив мене за руку.

— Не здумай! — заперечив він. — Ти бачила, як на мене поглянув сторож? Я хочу, щоб він знав, що ти цілою й неушкодженою повернулася додому.

Ми йшли кривими тротуарами Голівел-стрит повз бар «Терф», а потім перетнули браму Нью-Коледжу, й досі тримаючись за руки, ми пройшли повз невсипущого сторожа.

— Ти підеш завтра веслувати? — спитав Метью, вже спустившись до підніжжя сходів.

Я досадливо простогнала.

— Та ні, бо мені завтра треба цілу купу рекомендаційних листів писати. Тому доведеться сидіти вдома і розгрібати паперові завали у себе на столі.

— А я поїду до Вудстока пополювати, — невимушеним тоном повідомив Метью.

— Тоді вдалого полювання, — так само невимушено сказала я.

— Бачу, тебе зовсім не турбує, що я буду відбраковувати власних оленів? — отетеріло спитав Метью.

— Інколи я їм куріпок. Інколи ти харчуєшся оленями, — знизала я плечима. — Якщо чесно, то я не бачу тут великої різниці.

Очі Метью заблищали. Він трохи розтиснув пальці, та руки моєї не випустив, а натомість повільно підняв її, підніс до своїх вуст і так само повільно поцілував ніжну плоть у западинці моєї долоні.

— Йди спати, — прошепотів він, відпускаючи мої пальці. Його очі, ковзнувши не лише по моєму обличчю, а й по всьому тілу, залишили по собі сліди — крижинки та сніжинки.

Не кажучи ні слова, я підняла на нього очі, вражена тим, що поцілунок у долоню може бути настільки інтимним.

— Доброї ночі, — видихнула я. — Побачимося в понеділок.

Я піднялася вузькими сходами до свого помешкання. Той, хто прикручував і ущільнював дверну ручку, подряпавши її металеву поверхню та дерево довкола неї, досяг прямо протилежного результату: тепер замок погано відмикався. Переступивши поріг, я увімкнула світло. Ясна річ — автовідповідач блимав. Я підійшла до вікна і підняла руку: мовляв, все нормально, я у квартирі.

Кілька секунд по тому я ще раз вдивилася в темряву, та Метью вже не було.

Розділ 15

У понеділок уранці повітря мало оту магічно-казкову непорушність, яка часто виникає восени. Здавалося, що увесь світ чистий та прозорий, а час немов завмер на місці. Я хутко вискочила з ліжка і, бажаючи якомога скоріше опинитися надворі, швидко натягнула на себе спортивний одяг, розкладений на стільці.

Першу годину на річці нікого не було. Коли над обрієм показалося сонце, воно з’їло туман, а його недогорілі рештки опустилися до води, тому мені довелося веслувати крізь пасма рожевого сонячного світла та туману, які перемежали одне одного.

Коли я підпливла до пристані, Метью вже чекав на мене на вигнутих сходах, що вели до балкона елінгу. Його шию прикрашав старовинний нью-коледжський шарф у коричнево-сіру смужечку. Я вибралася з човна і, взявши руки в боки, спантеличено витріщилася на нього.

— Де ти роздобув оту штуку? — спитала я, показуючи на шарф.

— Тобі слід із більшою повагою ставитися до старших працівників коледжу, — сказав він із пустотливою усмішкою і перекинув один кінець шарфа через плече. — Я купив його начебто тисяча дев’ятсот двадцятого року, але, якщо чесно, то не пам’ятаю. То було після Першої світової — це точно.

Похитавши головою, я понесла весла до елінгу. А коли я витягувала свій ялик із води, повз пристань прослизнули дві команди гребців, що веслували бездоганно, наче одним рухом. Я злегка присіла, потягнула ялик на себе і, перевернувши його догори днищем, водрузила собі на голову.

— Може, допомогти? — спитав Метью, спускаючись зі свого припічку.

— Ні за що, — відказала я і твердим кроком понесла човен у приміщення. Метью невдоволено пробурчав щось незрозуміле.

Коли ж човен опинився на своєму звичному місці, Клермон легко умовив мене поснідати в кафе Мері та Дена. Він збирався цілий день просидіти зі мною в бібліотеці, а я після ранкового веслування зголодніла. Взявшись за мій лікоть міцніше, аніж коли ми були тут минулого разу, він провів мене поміж столиків відвідувачів. Мері привітала мене, як стару подругу, а Стефані, не надто переймаючись меню, оголосила біля нашого столика, що все «як зазвичай». У її голосі не було й натяку на запитальний тон, тому коли з’явилася велика тарілка з яйцями, беконом, грибами та помідорами, я зраділа, що не стала наполягати принести мені якусь більш підхожу для жінок їжу.

Після сніданку я почимчикувала повз сторожку і піднялася до себе, щоб помитися в душі й перевдягнутися. Фред аж голову з вікна висунув, щоб подивитися, чи стоїть неподалік «ягуар» Метью. Напевне, охоронці робили ставки на те, чим скінчаться наші навдивовижу офіційні стосунки. Цього ранку мені вперше вдалося умовити свого кавалера-супровідника просто висадити мене, а не проводжати додому.

— Вже пізній ранок, і Фред просто оскаженіє, якщо ти перекриєш проїзд для фургонів доставки, що невдовзі прибудуть, — пояснила я Метью, коли той, зупинивши авто, хотів був вибратися з-за керма, щоб відчинити мені дверцята. Він невдоволено нахмурився, але погодився, що коли його авто закриє проїзд, то цього буде достатньо, щоб довго стримувати облогу, влаштовану автофургонами.

Цього ранку все в моєму рутинному розпорядку мало бути неквапливим та ретельно-продуманим. Я довго милася під душем, насолоджуючись гарячою водою, що омивала мої втомлені м’язи. Так само неквапливо я вдягнула зручні чорні брюки та светр із закритим коміром, щоб мені плечі не звело, бо у бібліотеці ставало дедалі холодніше. А щоб трохи звеселити непроглядно-чорний колір светра та брюк, я вдягнула голубий джемпер. Волосся я забрала на потилиці в низький вузол. Коротке неслухняне пасмо знову вибилося і, як зазвичай, впало мені на лоба. Я невдоволено пробурмотіла і заткнула його за вухо.

Коли я поштовхом розчинила двері бібліотеки, моя тривога зросла, хоч як би я не намагалася її стримати. Охоронець підозріло примружився у відповідь на мою незвично широку усмішку і незвично довго придивлявся то до мого обличчя, то до фото в перепустці — чи відповідають вони. Нарешті він пропустив мене, і я затупотіла сходами до залу герцога Гамфрі.

Ще й години не минуло, як ми бачилися з Метью, але я зраділа, завваживши його широкоплечу фігуру в одному з незручних «каральних» крісел середньовічного крила бібліотеки. Коли я гепнула свій ноутбук на подряпану поверхню стола, він підняв на мене погляд.

— Він тут? — прошепотіла я, не бажаючи вимовляти ім’я Нокса.

Метью похмуро кивнув.

— У Сельден-Енді.

— Як на мене, то нехай там хоч увесь день просидить, — стиха мовила я, беручи вузенький бланк замовлень із мілкого коробка на столі. На ньому я написала «МС „Ешмол № 782“» і вказала своє ім’я та читацький номер.

За столом замовлень був Шон.

— Я зарезервувала минулого разу дві книги, — з усмішкою мовила я.

Шон пішов до клітки, повернувся з двома манускриптами і простягнув руку за моїм новим замовленням. Вузенький аркуш він поклав до потертого конверта з сірого картону, який потім мав переслати до книгосховища.

— Можна переговорити з тобою пару хвилин? — спитав Шон.

— Авжеж. — Махнувши Метью, щоб він залишався на місці, я пройшла з Шоном у обертальні двері до відділу мистецтв Артс-Енд, котрий, як і Сельден-Енд, розташовувався вздовж старого приміщення бібліотеки. Біля великого вітражного вікна, що пропускало слабке ранкове світло, ми зупинилися.