Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 87

— Метью повернувся. Зараз він піде до батькової кімнати; він завжди так робить, коли трапляється біда, — пояснила Ізабо.

Прекрасна молода мати Метью сиділа, мовчки втупившись у вогонь, а я ламала руки, не в змозі доторкнутися до їжі, яку мені принесла Марта. Я не їла від сніданку, але порожнеча, яку я відчувала всередині себе, не мала до голоду анінайменшого стосунку.

Я почувалася так, наче опинилася серед друзок свого колишнього упорядкованого життя. Моя докторська дисертація, посада в Йєльському університеті, мої ретельно продумані й написані книги віддавна наповнювали моє життя смислом та певною впорядкованістю. Але ніщо не стало мені опорою і втіхою в цьому нововідкритому химерному світі погрозливих вампірів та небезпечних відьмаків. Через незахищеність перед цим світом у мене виникло відчуття, наче з мене зідрали шкіру, і ця досі не знайома мені крихкість та вразливість якимось чином пов’язувалася з вампіром та невидимим, але беззаперечним рухом відьмацької крові в моїх венах.

Нарешті Метью увійшов до салону чистий, у свіжому вбранні. Він розшукав мене поглядом, холодний дотик його очей ковзнув по мені — то вампір перевіряв, чи я не поранена. Упевнившись, що зі мною все гаразд, він полегшено зітхнув, і лінія його суворо стиснутих губів трохи пом’якшала.

То був останній заспокійливий натяк на наше знайомство, який я помітила на обличчі Метью.

Бо вампір, що увійшов до салону, був не той Метью, якого я знала. Не лишилося нічого від елегантної чарівної істоти, яка проникла у моє життя із насмішкуватим запрошенням поснідати. То не був науковець, поглинутий своїми дослідженнями та питанням «навіщо я прийшов у цей світ». Не лишилося й сліду від того Метью, котрий іще вчора рвучко притиснув мене до себе і пристрасно поцілував.

Цей Метью був холодний та незворушний. Кілька м’яких ліній, що він мав, — довкола рота, в елегантності рук, у спокої очей — усе це змінили жорсткі контури та гострі кути. Він став старшим, аніж коли я бачила його востаннє, а втомленість у поєднанні з завбачливою обережністю немов відображали кожну мить його півторатисячолітнього віку.

У каміні тріснуло навпіл дерево. Мій погляд спіймав яскраво-помаранчеві іскри, що упали на решітку.

Спочатку з’явився червоний колір — і більше нічого. Потім колір набув структури, червоні пасма тут і там засвітилися золотом та сріблом. Згодом ця структура стала матеріальною — перетворилася на волосся — волосся Сари. Я намацала пальцями лямку рюкзака на плечі й кинула на підлогу коробку для шкільних сніданків, так само удавано дошкульно грюкнувши, як колись батько кидав на підлогу свою валізу.

— Я прийшла. — Мій дитячий голос прозвучав високо й чисто. — А печиво є?

Червонясто-помаранчева грива Сари зловила іскорки передвечірнього сонця, коли вона повернула голову.

Але обличчя її було білим, як крейда.

Білий колір швидко поглинув решту кольорів, став сріблястим і набув структури, схожої на риб’ячу луску. То кольчуга облягала знайоме мускулисте тіло Метью.

— Я зробив свою справу. — Він смикнув білими руками чорну туніку зі сріблястим хрестом попереду, і вона розірвалася на плечах. Кинувши її комусь під ноги, Метью обернувся і неквапливо вийшов.

Я кліпнула очима, видіння щезло. Я сиділа у затишному салоні шато «Сім веж», але залишилося тривожне усвідомлення того, що я щойно побачила. Як і у випадку з відьмовієм, моя провісницька здібність проявилася абсолютно несподівано. Цікаво, а у моєї матері видіння теж були такими раптовими і чіткими? Я окинула поглядом кімнату, але, здавалося, лише Марта помітила щось незвичайне і стривожено поглянула на мене.

Метью підійшов до Ізабо і поцілував її в обидві бездоганно білі щоки.

— Пробачте, маман, — пробурмотів він.

— Облиш! Він завжди був мерзенною свинюкою. Це не твоя провина. — З цими словами Ізабо легенько стиснула руку сина. — Я рада, що ти нарешті повернувся.

— Він подався геть. І сьогодні увечері нема чого боятися, — суворо мовив Метью і пригладив пальцями волосся.

— Випий. — Вочевидь, Марта належала до тієї школи кризового менеджменту, чиї представники вважали, що головна запорука подолання негараздів — це вчасно підхарчуватися. Вона подала Метью склянку вина, а переді мною із дзенькотом поставила ще одну чашку чаю, що так і стояла неторкнута на столі, і над нею клубочилися пасма ароматної пари.

— Дякую, Марто, — сказав Метью і надовго припав до склянки. Він знову повернувся поглядом до мене і швидко відвернувся, зробивши ще один ковток.

— Мій телефон, — мовив він, рушаючи до кабінету.

Через кілька хвилин він спустився вниз і подав мені телефон так, щоб наші пальці не торкнулися.

— Це тебе, — сказав він.

Я вже й так знала, хто був на лінії.

— Привіт, Саро.

— Я телефоную вже понад вісім годин. Що там у вас трапилося, заради Бога? — Сара знала, що відбувається щось погане, інакше не зателефонувала б вампіру на номер, який він їй дав. Її напружений голос викликав у моїй свідомості її біле обличчя з видіння. Й у цьому видінні Сара була не лише сумною, а й переляканою.

— Нічого у нас не трапилося, — відповіла я, щоб не лякати тітку ще більше. — Я тут, разом із Метью.

— По-перше, твої негаразди почалися саме через те, що ти з Метью.

— Саро, я не можу зараз говорити. — Мені не вистачало ще з тіткою посваритися.

Вона втягнула в себе повітря.

— Діано, є кілька речей, які тобі слід знати, перш ніж пов’язувати свою долю з вампіром.

— Та невже? — спитала я, спалахнувши гнівом. — Ти, мабуть, вирішила, що прийшов час розповісти мені про домовленість? Ти, бува, незнайома з кимось із відьом, нинішніх членів Конгрегації? Мені хотілося б сказати їм кілька слів. — Пальці мої вже палали, а шкіра під нігтями стала схожою на небесну блакить.

— Ти відвернулася від своєї сили та здібностей, Діано, ти навідріз відмовилася розмовляти про магію. Тому ані домовленість, ані Конгрегація не мають стосунку до твого життя, — трохи ображено відповіла Сара.

Я гірко розсміялася, і блакить на моїх пальцях зблідла.

— Можеш виправдовуватися, як хочеш, Саро, але після загибелі мами і тата вам із Ем слід було розповісти мені всю правду, а не обмежуватися непевними натяками та загадковими напівправдами. Але тепер уже пізно. Мені треба поговорити з Метью. Зателефоную вам завтра.

Перервавши розмову, я кинула телефон на отоманку біля своїх ніг, заплющила очі й почекала, поки припиниться поколювання в пальцях.

Усі троє вампірів втупилися в мене — я це відчувала.

— Ну що? — спитала я. — Будуть іще сьогодні візитери від Конгрегації?

Метью суворо стиснув рот.

— Ні.

Це односкладове слово було саме тим, що мені хотілося почути. За останні кілька днів я вже відвикнула від перепадів настрою Метью і майже забула, наскільки бентежними вони можуть бути. Його наступні слова стерли, мов гумкою, всі мої надії на те, що його останній вибух емоцій невдовзі минеться.

— Візитерів від Конгрегації більше не буде, бо ми не порушуватимемо домовленості. Ми пробудемо тут кілька днів, а потім повернемося до Оксфорда. Це вас влаштовує, маман?

— Аякже, — швидко погодилася Ізабо і з полегшенням зітхнула.

— Штандарт знімати поки що не слід, — продовжив Метью діловим тоном. — Село має знати, що треба бути насторожі.

Ізабо кивнула, і її син ще сьорбнув вина. Я втупилася спочатку на Ізабо, а потім на Метью. Але жоден із них не відповів на мою мовчазну вимогу надати мені більше інформації.

— Минуло лише кілька днів відтоді, як ти забрав мене з Оксфорда, — мовила я, коли ніхто не відповів на мій безсловесний виклик.

Метью кинув на мене грізний погляд.

— А тепер ти повертаєшся, — спокійно мовив він. — А поки ти тут, варто утриматися від прогулянок за межами шато; не мусить бути і самостійних прогулянок верхи. — Його теперішня прохолодність була страшнішою за все, нещодавно почуте від Доменіко.

— А чого ще не мусить бути? — виклично спитала я.