Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора. Страница 98

Емілі зняла слухавку спареного телефону.

— Привіт, Діано, ти де? — спитала вона приязним та заспокійливим тоном.

— Біля Ліона з матір’ю Метью.

— З матір’ю Метью? — перепитала Емілі, здивована тим, що у Метью була мати. Взагалі, вона цікавилася генеалогією і не лише своєю — заплутаною та складною — будь-чиєю.

— Якщо точніше, то з Ізабо де Клермон, — сказала я, спробувавши вимовити її ім’я так, як це робила вона сама: розтягуючи голосні та ковтаючи приголосні. — Вона не абищо, Емілі. Інколи мені здається, що саме через неї люди так бояться вампірів. Бо вона — наче зі страшної казки.

Запанувала довга пауза.

— Ти хочеш сказати, що ти тепер поряд із Мелізандою де Клермон? — напружено спитала Емілі. — Коли ти сказала про Метью, я якось не відразу подумала про де Клермонів. А ти впевнена, що її звуть саме Ізабо?

Я нахмурилася.

— Взагалі-то, її ім’я — Женев’єва. І, здається, Мелізанда теж. Але вона віддає перевагу Ізабо.

— Стережися, Діано, — попередила мене Ем. — Мелізанда де Клермон має лиху славу. Вона ненавидить відьом і після Другої світової сіяла смерть у Берліні направо і наліво.

— Вона має вагомі підстави ненавидіти відьом та відьмаків, — пояснила я, розтираючи скроні. — Я взагалі здивована — як це вона пустила мене до свого будинку. Якби вампіри вбили моїх батьків, я б не була такою пробачливою.

— А як стосовно води? — втрутилася Сара. — Мене більше непокоїть видіння урагану, яке мала Емілі.

— Ой! То я дощила вчора ввечері після того, як поїхав Метью. — Я аж здригнулася, згадавши, як учора промокла і задубіла від холоду.

— А, відьмовода, — полегшено видихнула Сара, нарешті здогадавшись. — А що спричинило відьмоводу?

— Не знаю, Саро. У мене на душі було так тоскно і самотньо… Коли Метью поїхав, сльози, які я стримувала відтоді, як з’явився Доменіко, просто полилися з мене нестримним потоком.

— Який іще Доменіко? — поцікавилася Емілі, напевне, гортаючи в голові сторінки свого уявного реєстру легендарних створінь.

— Доменіко Мікеле… венеціанський вампір, — відповіла я, і голос мій сповнився гніву. — І якщо він хоч ще раз потривожить мене, я йому голову відірву і не подивлюся, що він вампір.

— Він небезпечний! — скрикнула Емілі. — Це створіння не грає за правилами.

— Мені це не раз казали, до того ж мене тут вартують цілодобово, так що можеш розслабитися і не турбуватися.

— Ми турбуватимемося доти, поки ти не кинеш водитися з вампірами, — вставила Сара.

— Тоді вам доведеться турбуватися ще дуже-дуже довго, — вперто відказала я. — Бо я покохала Метью, Саро.

— Та це ж немислимо, Діано. Вампіри та відьми не… — почала було вона.

— Доменіко вже розповів мені про домовленість, — перервала я її. — Я нікого не закликаю порушувати її і прекрасно розумію, що ви не зможете або не захочете мати зі мною нічого спільного. Але для мене вибору немає.

— Але ж Конгрегація зробить все можливе, щоб розірвати ваші стосунки, — схвильовано мовила Ем.

— Мені й це казали. Для того щоб припинити наші стосунки, їм доведеться мене вбити. — Я ще не висловлювала цих слів уголос, але думала про це з учорашнього вечора. — Метью їм буде важко спекатися, а я — дуже легка і вразлива здобич.

— Як ти можеш так бездумно йти назустріч небезпеці?! — вигукнула Емілі, явно стримуючи сльози.

— Те саме зробила колись її мати, — тихо сказала Сара.

— А що моя мати? — Від згадки про неї голос мій затремтів і надламався — разом із моїм самовладанням.

— Ребекка безоглядно кинулася в обійми Стівена, хоча її попереджали, що двом представникам відьмацького племені, наділених такими здібностями й талантами, дуже небезпечно бути разом. А коли її застерігали від поїздки до Нігерії, то вона й слухати не хотіла.

— Тим більше Діана має прислухатися до нас, — сказала Емілі. — Дівчино, ти ж знаєш його лише кілька тижнів. Повертайся додому і спробуй забути його.

«Забути його?» Це сміховинно.

— Це не випадкова здибанка, не швидкоплинний роман. Я ще ніколи не мала до когось таких почуттів.

— Облиш її, Емілі. Таких розмов у нашій родині було більш, ніж вдосталь. Я ж не забула про тебе, от і вона не забуде про нього. — Сара зітхнула так скрушно, що її почуття передалися мені аж сюди, в Овернь. — Я не хотіла б для тебе такого життя, але ми самі вирішуємо свою долю. І твоя мати також сама обрала власну долю. Між іншим, і мені, і твоїй бабці теж було нелегко в житті. Але жоден Бішоп ніколи не відвернеться від іншого Бішопа.

Сльози защипали мені очі.

— Дякую, Саро.

— Тим більше, — накручувала себе тітка, — якщо Конгрегація складається з істот на кшталт Доменіко, то нехай всі вони йдуть під три чорти.

— А що каже з цього приводу Метью? — поцікавилася Ем. — Як він міг покинути тебе саме тоді, коли ви вирішили порвати з тисячолітньою традицією?

— Метью ще не сказав мені про свої почуття, — відповіла я, знервовано згинаючи та розгинаючи скріпку для паперів.

На протилежному кінці лінії запала мертва тиша.

Нарешті Сара порушила мовчанку.

— А чого він чекає?

Я розсміялася.

— Ви тільки те й робили, що відмовляли мене від Метью. А тепер хвилюєтеся через те, що він не хоче наражати мене на небезпеку ще більшу за ту, яка вже є?

— Ти хочеш бути з ним. І цього вже достатньо.

— Це не якийсь там магічно влаштований шлюб, Саро. Мені самій доведеться все вирішувати. І йому теж. — Маленький годинничок із порцеляновим циферблатом на столі щойно засвідчив, що тільки-но минула ціла доба відтоді, як поїхав Метью.

— Якщо ти намірилася залишатися там із тими істотами, то стережися, — нагадала мені Сара, коли ми прощалися. — І якщо захочеш приїхати додому — приїжджай.

Коли я повісила слухавку, годинничок вдарив півгодини. В Оксфорді вже ніч.

До біса чекати. Я знову взяла слухавку і набрала його номер.

— Діано, ти? — спитав він стривоженим голосом.

Я розсміялася.

— Ти відчув, що це я, чи просто здогадався за номером абонента?

— Слава Богу, з тобою все гаразд. — Тривога в його голосі змінилася полегшенням.

— Так, я в нормі. Твоя мати не дає мені занудитися.

— Саме цього я й боявся. Що там вона тобі набрехала?

Про найбільш бентежну частину дня — полювання — я вирішила промовчати.

— Правду і нічого, крім правди, — запевнила я. — Що її син — це диявольська комбінація Супермена з Ланселотом.

— Дуже схоже на Ізабо, — хихикнув Метью. — Так приємно знати, що життя під одним дахом із відьмою аж ніяк не змінило її.

Ясна річ, відстань між нами допомогла мені приховати мої напівправди. Однак відстань не завадила мені чітко уявити Метью у його кріслі в коледжі Всіх Душ. Мабуть, кімната зараз яскраво освітлена, а шкіра Метью своїм кольором нагадує відшліфовані перлини. Я уявила, як він читає, зосереджено зсунувши брови.

— А що ти зараз п’єш? — Це було єдине, чого я не могла собі уявити.

— А відколи це ти стала цікавитися винами? — спитав Метью із щирим здивуванням.

— Відтоді, як дізналася, що ще багато не знаю.

«Відтоді, як побачила, що ти сам цікавишся винами, бовдуре», — подумки додала я.

— Сьогодні увечері дещо іспанське. «Вега Сицилія» називається.

— Якого року?

— Ти хочеш спитати, якого року урожаю? 1964 року.

— То це відносно молоде, еге ж? — піддражнила я, зрадівши зміні його настрою.

— Так, майже дитя, — погодився він. Мені не треба було вмикати свою інтуїцію, щоб відчути, що в цю мить він усміхається.

— Як справи сьогодні?

— Нормально. Ми підвищили рівень захисту, хоча у нас нічого не пропало. Якісь хакери намагалися проникнути до наших комп’ютерів, але Міріам запевняє мене, що встановлену нею систему захисту зламати неможливо.

— Ти скоро повернешся? — Слова вистрибнули у мене з рота перш, ніж я встигла подумати, і тиша, яка після цього настала, розтягнулася на непристойно довго. Я вже запевняла себе, що то на мить зв’язок перервався.

— Не знаю, — прохолодно відповів він. — Повернуся, коли зможу.