Федія (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна. Страница 18

--- Хочеться побачити в твоїх очах смуток.

--- Це ж чого б?

--- Адже ми, скоро розпрощаємось. На віки.

--- Мені теж сумно це визнавати. --- погодилась дівчина. --- Та це не обов’язково повинно бути написано в мене на лобі.

--- То той поцілунок, був лише знаком дружби? Більше нічим?

Федія зупинилась і круто розвернулась до хлопця. Дивлячись просто йому в очі, відповіла:

--- Більшим! Тобі, від мого зізнання, стало легше? Адже ти не зможеш повернутися до світу живих, а я, залишитись тут. --- в її словах було стільки болю, що Тевій пожалкував, що почав цю розмову.

Та все, ж її признання зігріло йому душу, і він дав сам собі обіцянку, що зробить все, аби Федія була щаслива. Перше, що він для цього зробив, схопив її за руку і підтяг до Карола. Перш ніж дівчина второпала що відбувається сказав:

--- Ось, Ваша дочка хоче з вами поговорити. --- і відійшов у бік.

Карол теж, від несподіванки, трохи розгубився, але швидко отямився і мовив:

--- Федіє, тобі не потрібно питати дозволу, щоб поговорити зі мною. Мені і самому треба тобі багато розповісти. Розповісти про почуття, що переповнюють мою душу. Про ту неймовірну радість, яку я відчув знайшовши тебе. Розповісти як тужить за тобою твоя мама. Вона рахує кожну мить до зустрічі зі своєю дитиною.

Карол узяв доньку за руку.

--- Федіє, я розумію що ті кілька днів, які я тебе не бачив, і ті роки, що ти прожила у цьому страшному світі, неможна порівнювати. Сили зла, саме на це і розраховували. Та повір, мені від цього болить не менше. І те, що ти за цей час не втратила тепла свого серця, своєї людяності і віри в добро, це є справжнє диво. Ти сама диво, і я пишаюся що ти моя дочка.

Від цих слів дівчина відчула неймовірне тепло, що від самого серця розтікалося по всьому її тілі. До очей підступили сльози і вона їх не стримувала. Вона наче розтанула з середини. Карол обійняв дівчину, і широкою долонею провів по голові. Федія, як маленьке пташеня, принишкла в батькових обіймах. Ніколи в житті, їй не було так затишно і хороше. А Карол відшукав очима Тевія, і з вдячністю посміхнувся йому.

Коли друзі вже підходили до лісу, то помітили ще один загін охоронців, і одразу зрозуміли, що теж не залишились непоміченими. Вояки бігли за ними навздогін.

--- Їх дуже багато. --- зауважив Тевій. --- Ще один бій, нам, непотрібен.

--- Ти правий хлопче. --- погодився з ним Карол.

--- Біжимо. Може встигнемо сховатися у якусь нору сховатися. Поки вони нас не наздогнали. --- під'юджував друзів Теймур.

Та ніхто і не сперечався. Маневруючи між кам’яними стовбурами, втікачі все далі заглиблювались у таємничі зарості. Та відстань між ними і загоном охоронців все скорочувалась.

--- Дивіться! Стовбур схожий на пташину лапу! --- закричала Севіла.

--- Неймовірно! --- здвигнув плечима Карол. --- Я, і за спокійних обставин,не сподівався швидко знайти це дерево. Мабуть Боги таки нас не полишають. Хутчіш шукайте камені!

--- Є! Є! Ось! --- закричала Наріта. --- Ось камінь, а на ньому зірка. Відсовуйте!

Чоловіки почали розбирати завал.

--- Ну навіщо було стільки каміння копичити? --- сердито бубнів Плато. --- Ну кинув би один, другий камінь. А то мабуть півдня їх стягував.

--- Не кажи про мертвих погано. Лазар захищав таємницю. --- вступився за покійного Карол. --- Просто швидше ворушись.

Вже чутно було брязкіт обладунків охоронців, коли втікачі залізли у вузьку нору, що вела до найбільшої таємниці Магри. Карол створив сяючу сферу, яка пливла в повітрі попереду, і освітлювала їхній шлях. Друзі поспішали. Вони розуміли, що переслідувачі знайдуть їхні сліди і нору, в яку вони спустилися. Кожна мить була на рахунку, і вони їх не марнували. Та тунелі петляли під землею, і невідомо коли і де вони скінчаться, чи взагалі кудись виведуть. Пройшло багато часу від тоді, як тут проходив Лазар. Проходи могли зруйнуватися і перекрити дорогу до каменю. Або сам камінь чарівника міг бути дуже далеко, адже каменяр блукав дуже довго. Та все ж, друзі не втрачали надію, і вперто просувалися вперед. Вони то ішли в повний зріст, то майже повзли, пробиваючись у вузькі розщілини. Карол весь час прислухався, чи немає бува переслідування. За ними слідом ніхто не ішов. Та ось вони потрапили у невелику печеру. З усього було видно, що створена вона руками шахтарів. Навколо валялися шматки породи, а посередині великий, прямокутної форми, камінь.

--- Мабуть це те, ради чого ми сюди прийшли. --- зробив висновок Карол.

Чарівник протер рукавом поверхню брили, і знайшов на ній лише дві круглих заглибини, і відтиски двох людських долонь.

--- Дивно, і що це може означати? Тут немає жодного надпису!

--- Зачекай! Мабуть не все так просто. --- заспокоїла друга, Хета. --- Пам’ятаєш, коли ми тільки вирушали в Далмарію, Аммана попросила мене передати свій амулет Севілі.

--- Так. Що з того?

--- Подивись, тут дві заглибини, по розміру вони якраз підходять для наших амулетів. Можливо треба їх туди вставити?

--- Мабуть ти права. Треба спробувати.

Жриця і чарівник зняли свої амулети і вклали в заглибини. Камінь засяяв внутрішнім світлом. Та ніякі надписів все ще не було.

--- Тепер мабуть потрібно притулити ще до каменю і наші долоні. --- здогадався чарівник.

Так і зробили. Марно.

--- Та що ж це таке? --- розгублено зітхнув Теймур.

--- Почекайте. --- вмішалась у розмову Наріта. --- Ви сказали, що оберіг Хети, повинен був бути у Севіли?

--- Так. --- підтвердив Карол.

--- А свій оберіг, чарівнику, ти часом не дарував Федії?

--- Як ти здогадалась?

--- Я згадала сон, про який розповідала Федія. Нехай до каменю свої долоні притиснуть дівчата. --- запропонувала няня.

--- Нехай спробують.

Севіла і Федія поклали свої руки на відтиски. Якусь мить нічого не відбувалось. Та ось на сяючий поверхні став проявлятися напис, і Карол почав його читати:

--- Коли живе себе не пошкодує.

Коли зло, що живиться мертвим, скуштує живе.

То живе, навіки, знищить зло.

--- І що, все це, означає? --- не зрозумів Теймур.

Та мабуть і всі інші, так само. Дівчата зняли свої долоні з каменю. Напис зник. Карол витяг обереги. Амулет сонця він повернув Хеті, а свій простяг дочці.

--- Візьми. Він вже давно твій. Якби за певних обставин, він не був з тебе знятий, то ми б ніколи не розлучилися з тобою. Але тоді б загинула Севіла і її мама. Цей оберіг врятував їм життя. Надінь його. Тепер він оберігатиме тебе.

Федія наділа прикрасу, і з вдячністю посміхнулася батькові.

--- Ти, теж не залишишся без подарунку. --- Звернулася Хета до Севіли. Я обіцяла Богині Краси віддати цей амулет тобі, і я виконую свою обіцянку.

Жриця, наділа оберіг дівчині на шию.

--- Життя разом, зробило вас сестрами. То нехай ці обереги, зблизять і ваш дух, вашу силу в єдине ціле. Як колись допомогли нам. --- побажала Хета.

Дівчина з вдячністю потисла їй руки.

--- Це вперше, хтось незнайомий, так піклується про нас. Тепер я розумію, що означає бути рідними духом.

Та цю зворушливу сцену, перервав Тевій.

--- Як тепер, ми з відси виберемось? Знову плутати підземеллям? --- спитав він.

--- Думаю не прийдеться. --- посміхнувся Карол. --- Якщо Федія і Севіла мені допоможуть, то ми за мить будемо на зовні.

--- Чим же ми, зможемо допомогти? --- запитала Севіла.

--- Федія моя дочка, тому від природи має здібності мага. Потім на вас надіті чарівні амулети, вони теж додадуть нам сили. То візьмемось всі за руки, і уявимо місце, де ми знайшли вхід до шахти.

Втікачі з’єднавши руки, утворили коло.

--- Тепер всі думаємо про місце де нам потрібно опинитись. --- наказав Карол.

Та не встигли втікачі опинитися у скам'янілому лісі, як на них накинулися охоронці, що очікували у засідці їхнього повернення. Чарівника вдарили ззаду чимось важким і він втратив свідомість.

Коли Карол отямився, то зрозумів, що він зв’язаний і знаходиться в якомусь темному приміщенні.