Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 34

— Коли з'явився оцей? — сказала вона. — Три десятки вас приїхало до мене. Три десятки та ще один сходять на берег!

Тоді обернулись інші й побачили, як виблискує сонце на золотавій голові: то була Ніенор, із якої вітер зірвав каптура. Як виявилося, вона йшла за загоном і приєдналася до нього затемна, ще до переправи через річку. Усі почувалися збентеженими, а Морвен — найбільше.

— Повертайся! Повертайся! Наказую тобі! — кричала вона.

— Якщо дружина Гуріна — за покликом крові — може йти вперед, не зважаючи на жодні поради, — мовила Ніенор, — то і донька Гуріна теж зуміє. Скорботною нарекла ти мене, та я не збираюся самотою оплакувати батька, брата, а тепер іще й матір. З цілої родини тільки тебе я знаю і найбільше люблю. Коли ти геть не відаєш страху, то і я не боюсь.

І справді, ні у виразі її обличчя, ні в поведінці не помітно було ані тіні страху. Високою та сильною виглядала вона, бо нащадки Дому Гадора вирізнялися величною поставою, а тому, одягнута в ельфійське убрання, дівчина була рівнею охоронцям і здавалася меншою тільки за найкремезніших серед них.

— Що ти збираєшся робити? — запитала Морвен.

— Іти за тобою, — відказала Ніенор. — Я даю тобі вибір. Або відведи мене назад і прихисти безпечно під опікою Меліан — немудро-бо нехтувати її порадою, — або знай, що я наражатимуся на небезпеку разом із тобою.

Адже, правду кажучи, Ніенор прибула головно в надії на те, що мати повернеться зі страху та любові до неї; і в душі Морвен дійсно розривалася на частини.

— Одна річ — знехтувати порадою, — мовила вона, — й цілком інакша — знехтувати наказом матері. Повертайся негайно!

— Ні, — відказала Ніенор. — Я давно вже не дитя. Маю власний розум і бажання, хоча дотепер вони не суперечили твоїм. Я їду з тобою. Радше в Доріат — із пошани до тих, хто ним править; якщо ж ні — тоді на захід. Правду кажучи, якби котрійсь із нас і годилося продовжувати путь, то вже точно мені, сповненій сил.

При цих словах Морвен угледіла в очах Ніенор незворушність Гуріна і завагалась, але не змогла перебороти гордості й не побажала, щоби (незважаючи на справедливість цих слів) донька повернула її назад, мовби якусь стару, котра вмить здитиніла.

— Я йду далі, як і задумала, — мовила вона. — Ходи й ти зі мною, хай і проти моєї волі.

— Нехай буде так, — відказала Ніенор.

Тоді Маблунґ сказав воїнам:

— Істинно так: не через брак мужності Гурінів рід накликає горе на інших, а через брак розважливості! Те саме — із Туріном; але предки його були не такі. Тепер же всі вони наче причинні, й це мені не до вподоби. Я жахаюся цього доручення Короля дужче, ніж полювання на Вовка. Як маємо чинити?

Однак Морвен, ступивши на берег і зблизившись із ними, почула його останні слова.

— Чиніть так, як наказував Король, — мовила вона. — Намагайтеся розвідати вісті про Нарґотронд і про Туріна. Задля цього ми всі й зібрались.

— У нас попереду довгий і небезпечний шлях, — сказав Маблунґ. — Якщо ви прямуєте далі, то обидві повинні верхи на конях їхати поміж вершників, ані на крок не відступаючи від них.

Отож, із настанням полудня вони рушили в путь, поволі та обережно виїхали з краю очеретів і низького верболозу й дісталися до сірих лісів, які займали значну частину південної рівнини перед Нарґотрондом. Цілісінький день вони просувалися чітко на захід, не бачачи нічого, крім спустошення, та нічого не чуючи; бо в тих землях панувала мертва тиша, і Маблунґові здалося, ніби повсюдний страх передався їм. Цим самим шляхом багато років тому ступав Берен, але тоді в лісах було безліч невидимих очей мисливців, — тепер же народу Нароґу не стало, а орки поки що не забрели так далеко на південь. Тієї ночі подорожні отаборились у сірому лісі без вогнища та світла.

Наступні два дні вони просувались уперед, а над вечір третього дня руху від Сіріону перетнули рівнину, наближаючись до східних берегів Нароґу. Тоді Маблунґа охопила така непоборна тривога, що він почав благати Морвен не продовжувати путь. Але вона засміялась і сказала:

— Ти, мабуть, був би радий здихатися нас якомога швидше. Проте мусиш потерпіти ще трохи. Ми тепер підійшли надто близько, щоби вертати назад, піддавшись страхові.

Тоді Маблунґ викрикнув:

— Причинні ви обидві й відчайдушні! Не допомагаєте, а перешкоджаєте збирати відомості. Тож слухайте! Мені наказано не затримувати вас силоміць, але й наказано оберігати, як зможу. У цій скруті я здатен зробити лишень одне. Я оберігатиму вас! Завтра ж відведу на Амон-Етір, Пагорб Дозорців, що поблизу; і там ви сидітимете під вартою, і не рушите далі, доки я тут керую.

Амон-Етір — це курган заввишки з добрий пагорб, якого давним-давно, за наказом Фелаґунда, з великою натугою насипали на рівнині перед Дверима, на відстані ліги східніше від Нароґу. Він був порослий деревами, й тільки вершина лишилася голою, відкриваючи просторий краєвид на всі дороги, які вели до величного мосту Нарґотронда, та на довколишні землі. До цього пагорба вони дісталися близько полудня й піднялися на нього зі східного боку. Тоді, дивлячись у напрямку Високого Фароту по той бік річки, Маблунґ угледів ельфійським зором тераси Нарґотронда на стрімкому західному березі та невеликий отвір у скелястому пагорбі — розверзті Двері Фелаґунда. Та йому не вдалося почути ні звуку, не вдалося побачити жодних ознак присутності недругів ані жодних слідів дракона, крім кіптяви довкола Дверей, які той спалив у день захоплення. Під блідим сонцем панувала тиша.

Тож Маблунґ, як і казав раніше, звелів десятьом вершникам стерегти Морвен і Ніенор на вершині пагорба та не відходити звідти, доки він не повернеться, хіба би наспіла якась страшна небезпека. Коли би таке трапилося, вершники повинні були оточити Морвен і Ніенор та разом із ними якомога швидше рятуватись утечею на схід — у напрямку Доріату, — виславши одного воїна попереду, щоби передати вісті й привести допомогу.

Тоді Маблунґ, узявши зі собою два десятки воїнів, крадькома спустився з пагорба. Досягнувши полів на заході, де росло мало дерев, вони роззосередились і поїхали до берегів Нароґу кожен своєю дорогою — сміливо, та обережно. Маблунґ, обравши середній шлях, рухався в напрямку мосту, а діставшись його початку, побачив, що міст геть зруйновано; ріка у глибокій розколині, аж клекочучи після рясних північних дощів, пінилась і шуміла довкруж камінних уламків.

Але там, захований у тіні широкого проходу, що вів углиб од зруйнованих Дверей, лежав Ґлаурунґ, і він уже давно знав про наближення розвідників, хоча мало кому в Середзем'ї вдалося би їх викрити. Проте погляд його жорстоких очей був проникливіший, аніж в орлів, і значно далекосяжніший за ельфійський зір; дракон навіть знав, що кілька прибулих залишилися позаду, розташувавшись на голій вершині Амон-Етіру.

Тож, коли Маблунґ скрадався поміж валунами, з'ясовуючи, чи вдасться йому перейти бурхливу ріку вбрід по камінних уламках мосту, Ґлаурунґ зненацька показався, дихнув вогнем і сповз у потік. Тоді відразу зусібіч залунало сичання, здійнялася густа пара, і Маблунґа та його соратників, котрі причаїлися поблизу, поглинули сліпучі випари та бридкий сморід; і більшість із них навмання кинулася тікати до Пагорба Дозорців. Але, коли Ґлаурунґ почав переправлятися через Нароґ, Маблунґ одсунувся вбік, і заліг під валуном, і зостався там; бо все ще, як йому здавалося, не до кінця виконав доручення. Тепер він достеменно знав, що Ґлаурунґ живе в Нарґотронді, проте йому також наказували дізнатися правду про сина Гуріна, якщо стане снаги; тож ельф, маючи відважне серце, вирішив перебратися через річку, щойно віддалиться Ґлаурунґ, і обшукати чертоги Фелаґунда. Він-бо думав, що для безпеки Морвен і Ніенор зроблено все можливе: наближення Ґлаурунґа помітять і негайно вишлють гінців у напрямку Доріату.

Ґлаурунґ же рухався прудко, бо був хоч і великим Червом, але й гнучким, і він проминув Маблунґа, наче велетенська примара в імлі. Залишившись позаду та наражаючись на велику небезпеку, Маблунґ перейшов Нароґ убрід; а вартові на Амон-Етірі помітили появу дракона і перелякалися. Вони відразу ж наказали Морвен і Ніенор без балачок сідати верхи та приготувалися тікати на схід, як їм і було наказано. Проте, щойно вони спустилися з пагорба в долину, зловісний вітер нагнав густі випари та нестерпний для коней сморід. Осліплені туманом, ошалілі від ядучого драконового запаху, коні стали некерованими і понесли вершників урізнобіч; тож охоронці розсіялись і з силою вдарялись об дерева, важко травмуючись, або марно шукали один одного. Іржання коней і крики вершників долинули до вух Ґлаурунґа, й він відчув неабияке задоволення.