Крила кольору хмар - Корний Дара. Страница 16

Господар задоволено шкіриться.

– Так. Софія має доньку. Христина, здається, малу назвали. Років чотири, може, трохи більше. Невже ти не знала?

Він не вірить. Він пропікає, свердлить мене поглядом. Я вперто не відводжу очі. Мені легко це робити, адже я й справді анічогісінько не знала досі про свою сестру. Він невдоволено випалює:

– Гаразд. Якщо навіть я повірю в те, що ти ні сном, ні духом про свою сестру не відала, тоді моє запитання залишається відкритим. Що ти забула у «Янголі»? – У його голосі щось схоже на розчарування.

Мій страх раптом кудись зникає. Я фізично відчуваю, як усередині тане льодяна кулька, що досі заважала мені дихати. А на її місці – порожнеча. Є у мене знайома, вчиться на філолога. То вона безупинно твердить, що життя – суцільна комедія помилок. Ніхто не знає, що спонукає до дій оточуючих, тож завжди помиляється сам. Щось не багато гумору в цій комедії, яка зараз відбувається.

– Шановний Валерію Едуардовичу! Я працюю у «Темному янголі» звичайною офіціанткою. І всі ці ваші фантазії, проше пана, геть купи не тримаються. Якщо вірити у ваші домисли про моє походження, то я мала б бути вродженою вовкулакою. Та нетипова якась, вам не здається? У повню на місяць не вию, шерстю не вкриваюся, від вигляду теплої крові не судомить…

В очах Господаря вперше майнув сумнів. Він укотре уважно вдивляється в моє обличчя, перевіряючи, чи не сталася-таки прикра помилка. Намагаюся не кліпати. Він ледь киває, майже вдоволено.

– Ось ти і впіймалася. А про вовкулацтво батька звідки тоді знаєш, раз така вже чесна – нічого не бачила і нічого не чула.

– А я й не сказала, що нічого не чула. Софія мені сьогодні баєчку розповідала про погану спадковість по батьковій лінії доньки своєї подруги. Але так жалібно розповідала, що я враз і зрозуміла: про власну дитину йдеться. Отже, якщо батько у нас із Христиною спільний, то й спадковість по його лінії схожа…

Я легко парирую випад. Господар зацікавлено хмикає і цього разу звертається до мене несподівано спокійним тоном.

– Можливо, не брешеш. Що ж, розберемося. Мене ще одне питання бентежить. От скажи мені, Адо, дев’ятнадцять років – то багато чи мало? Як гадаєш?

– Дивлячись що ви маєте на увазі, – виявляю дива дипломатії.

Щось я остаточно перестала розуміти логіку запитань та самої розмови. Укотре себе питаю: що я тут роблю, тобто нафіга було нас викрадати?

– Молодець. Обережно відповідаєш. Так, Адо! Для тебе твої роки – ледь не все життя, для тої дівки, котра очікує на нас у сусідній кімнаті, – теж, а для твого батька що? Пригадую часи, коли тебе ще не було, а він по вуха закохався в твою матір та активно з нею спілкувався. Сильним був, гад. Дехто навіть щиро заздрив його силі. А дехто заздрив по-чорному. Й не без підстав, звісно. Та одного дня все змінилося, щось пішло не так. Його світ перевернувся, він забагато забажав. Знаєш, а дехто ще й досі боїться його. Можливо, через те, що добре пам’ятає, яким небезпечним він може бути.

– Досі боїться? – Я не стримуюся. – Валерію Едуардовичу, ви мене точно ні з ким не сплутали? Який батько? Мій тато давно мертвий, чи ви не чули, що я вам розповідала?

Чоловік підходить до вікна. Мовчки щось там розглядає. На вікні цієї кімнати також ґратки. Озирається, кидає через плече:

– Який батько? Рідний по крові. Твій батько живий, Адо! Думаєш, легко вбити янгола? Дивно, що стара Ядвіга тебе нічого не навчила. Мати силу – ще не все. Потрібно вміти нею користатися. Дурень твій батько, Адо. Себе занапастив і дітей, вважай, також. Неуки ростуть. Зрештою, хіба ти винна? А яка користь із дівок?

Що за дурощі він верзе? Звідки він знає мою бабусю? І сестри мені не треба, мені брата з головою вистачає. І батька, та ще й якогось такого незрозумілого, теж не треба. Від мене особисто що це падло хоче?! І до чого тут убити янгола? Скажіть, до чого?

Не стримуюся:

– А у вас, либонь, самі хлопці в родині, та ще й гарно всьому навчені?!

Саме такі-от безглузді репліки і потрапляють у «яблучко». От і його обличчям майнула тінь, швидко відводжу погляд. З власної волі, немов підкреслюючи: мене зовсім не цікавить, що в когось можуть бути хвилинні слабкості. Та запізно: тіло затоплює хвиля болю. Хвацький ляпас. На щастя, це поки лише нагадування, що не варто забувати, дівко, на чиїй території ти перебуваєш. Сильно закушую губу, та вчасно похоплююсь: краще стогін, перед ким тут викаблучуватися, демонструючи силу волі? Він може й повторити, і вдарити сильніше.

У відповідь на мій стогін лунає спокійний, розважливий голос, так, ніби щойно нічого не трапилося. Чергове безглузде запитання:

– Що ти знаєш про сірих янголів, Адо?

– Це щось типу з легенди про повстання янголів. Сірі – то ті, котрі боязливо вирішили відсидітись у хмарах, поки арханголи з Люцифером та його військом рубалися. Тільки дещо прорахувалися. І вчасно не встигли стати під знамена переможців.

Задоволений кивок. Ще трохи – і мені запропонують взяти цукерку за старанність.

– Я б не називав це боязливістю, Адо, швидше розумом, – поправляє мене Валерій, як школярку, котра не надто добре засвоїла урок. – І що ж далі було з тими обережними?

Дикість ситуації мене вже не бентежить. Говорили про батька, тепер поговоримо про створення світу. Старанно морщу лоба, бо ж не відчепиться.

– Хтозна. І світлі, і темні їх вважали зрадниками, а не просто розумними та обережними. Навряд чи їм пробачили. Певно, скинули донизу. Лишень не в пекло. Там місце темними зайняте. Так сірі потрапили на землю.

Цього разу мої роздуми не розсердили, а зацікавили чоловіка. Так, певно, дивляться на вихованця інтернату для психічно відсталих, який, урешті, ощасливив-таки втомленого вчителя відкриттям, що два на два – чотири. А ось і наступне запитання. А ти що собі гадала? Тут навряд чи дозволять розслабитися:

– А на землі з сірими що сталося, як вважаєш?

– Ну, темні, ті, що не долетіли до пекла, хто де впав, там і залишився. Звісно, якщо вірити казкам. У річку впав – став водяником, у ліс – лісовим господарем, у хатинку – домовиком… Ой, а тоді хатки вже були чи ні? Може, лишень печери?

Це мені нагадує семінар, де терплячий викладач підштовхує студента-невдаху до потрібної відповіді. Найгірше те, що мені справді цікаво і згадувати десь-колись прочитане чи почуте, і логічно міркувати, і дещо вигадувати.

– Навряд чи. Невже ти, розумниця, та з такими генами, справді віриш у фольклорні побрехеньки? Запам’ятай на майбутнє: нікому і нічому не вір, навіть тому, що люди звуть першоджерелами.

– Отаке! Тоді звідки вампіри вкупі з вовкулаки взялися? Чи ви скажете, що вони теж фольклор?

– Не фольклор. Це нащадки сірих янголів. У деяких випадках виродження неминуче. Усесильність породжує вседозволеність… А то потім вилазить боком.

Яка вседозволеність? Подумки ставлю запитання, бо щось не дуже хочеться перепитувати про таке. Цікаво, він хоч трохи вірить у те, що я йому щойно наплела?

– Історію пишуть переможці, Адо.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.