Крила кольору хмар - Корний Дара. Страница 2

Ага, гарну відмовку придумали дорослі. Як тільки справа торкається чогось серйозного, то відразу чується: «Мала ще. Хай молоко на губах обсохне». Тю на тих дорослих. А от Юльку Адці й справді шкода. Єдине місце, де вітчим малу Юльку не може дістати, – то цвинтар. Одного разу, коли той знову не на жарт «розбушувався», ноги самі понесли дівча на кладовище. А вітчим на цвинтар не потикається. У нього алергія на церковні хрести, йому там чорти рогаті ввижаються. Хоча, Адка вважає так, що тим чортам робити між мертвими? Це між живими їх аж забагато. От і стала Юлька переховуватися від п’яного вітчима на цвинтарі. Сідала на могилку батька та розмовляла з ним.

Адка навіть трохи заздрила Юльці. Бо єдиний, хто вислуховував, не питав, не повчав, а просто співчутливо огортав цвинтарною тишею, був хрест на могилі Юльчиного тата. От тому Адка і мріє хоч один разочок побачити батьків хрест, побути на батьковій могилі, поскаржитися йому на маму, яка заради нового чоловіка скинула її на стареньку бабуню. І відвідувала Аду лишень на великі свята… Спочатку малій усе здавалося, що мама от-от забере її з собою до великого міста. І вони житимуть великою дружною родиною: вона, мама, бабуся, маленький братик, якого Адка дуже-дуже любить, хоч і бачить того ще рідше, аніж маму, і навіть дядя Вася, мамин теперішній чоловік. Він не гірший від Юльчиного вітчима, принаймні не б’ється. І від нього досить гарно пахне дорогим одеколоном та тютюном. Але мама Аду не забирала, щоразу відшукуючи нові та нові відмовки, аж поки Ада не перестала й проситися до міста та чекати на мамин приїзд.

Скільки всього розуміє дитина, коли їй 10 років? Адка себе про це не запитувала, вона розуміла та бачила аж забагато, як на свої літа. Бабуня називала її інколи «стара мала». Ада не ображалася. Бо хіба можна ображатися на правду?

– Ой, Аделаїдочко, моя маленька… – То тільки бабусі дозволялося так її називати. Бо для решти світу вона була Адкою. Себе ж для себе називала Адусею, Адочкою. – Моя солоденька, та хіба можна страшні історії слухати на ніч? Он місяць уповні, підглядає. Наслухаєшся – спати не будеш.

І коли це вона не спала? Навпаки, після почутого завжди спиться міцно і сниться щось хороше, то вона точно знає, що хороше, бо на ранок сну не пригадає. Якби снилися жахи, то кричала б і щось би таке запам’ятала.

– Буду-буду спати. Обіцяю! Будь ласочка. Я так тебе люблю, бабуню! – І Ада цілує стареньку в помережену зморшками щоку. Хіба можна відмовити?

– Ох, бешкетниця моя маленька. Та ти всі сільські бувальщини ліпше мене знаєш.

– Не всі, не всі! Бабуню, а ти колись казала, що, коли я підросту, розкажеш мені бувальщину про вдову Горпину. Я вже підросла. Розкажи, будь ласка.

– Про вдову Горпину? – Бабуня завагалася.

То була геть не дитяча історія. Хоча, може, якщо вона розкаже малій цю придибенцію, та хоч трохи налякається і перестане аж надто любити страшні оповіді. Он інші дівчатка, сусідські, про принцес та замки воліють слухати, а її онучці страшні історії давай.

Замислилася стара і вже примирливо додала:

– Та що з тобою вдієш, не відчепишся ж! Ну гаразд!

Ада плескає задоволено, біжить до стіни, вимикає світло та навпомацки пірнає під ковдру.

Бабуся зітхає. Знає, що то такий ритуал: страшні історії мають розповідатися вночі й обов’язково в темряві.

– Жила собі на світі білому вдова Горпина з двома дітками, – починає бабуся. – Так сталося, що чоловік її рано пішов із життя. Посеред літа утопився в сільському ставі горопаха. Ніхто не знає чому. Сталося то посеред дня. Різні чутки ходили. Одні стверджували, що судома вхопила, коли купався. Дехто лякав річковими русалками, мовляв, залоскотали до смерті чоловіка. Хоча які там русалки посеред білої днини і чи взагалі вони існують? А ще були мудрагелі, котрі переконували, що то через любу дружиноньку трапилося. Начебто довела. Та то була неправда.

Любила Горпина свого Устима палко. І так побивалася за ним, що на похороні аж трійко людей її від могили відтягали, ледве за чоловіком у яму не кинулася. Малі дрібні діти – три та п’ять рочків – не зовсім розуміли, що відбувається… Але всі плакали – і вони ридали, всі кидали землю на труну – і вони по жменьці кинули.

Поховали Устима, поставили на могилі хрест, хоч старі люди і казали панотцю, що не можна цього робити, бо, мовляв, загинув чоловік наглою смертю і є закладеним мерцем, а ховати таких слід біля перехрестя чотирьох доріг і ставити хреста, аж коли рік мине.

– А чому, бабуню? – запитує Адуся. Вона і справді не боїться, їй і справді цікаво.

– Душа людини, яка померла наглою смертю, кажуть старі люди, є закладеною. Тобто тіло померло, а їй ще не час – і на небо не пускають, і до пекла не приймають. То бідолашна душа мусить никатися невідпущеною по землі аж рік. Відбувати покуту.

– Цікаво! Але ж, бабуню, Устим не зумисне втопився. Пра’? – Мала пробувала розібратися.

– Так, дитино, і не зовсім так, – каже бабуня. – Устим не маленький, і йому нянька не потрібна. Мав сам знати, що одному посеред літа, в спеку, в холодну воду лізти не можна. Перепад температури і… Ох, дитино! Є певні закони, і їх слід дотримуватися.

– На все свій час, бабуню? – перепитує мала.

– І на всіх свій час! – відповідає старенька. – Тож поховали Устима, а Горпина щодня на могилу бігає. Так побивається і так за чоловіком тужить, що аж-аж… Припаде губами до хреста і щось там шепоче або плаче, наче божевільна трохи. Люди через це боятися її стали, сторонитися. Здуріла від горя зовсім жінка, про дітей геть забула, до церкви не ходить, господарку та город занедбала. Навіть панотець пробував її повчати. А вона йому на те: «Поверніть мені чоловіка, отче! Будь ласка! Ви ж із Богом розмовляєте, він вас почує!» Ну що тут скажеш? І панотець змирився – бідолашна. Геть очманіла від горя.

Минав час, і сусіди помітили переміну в самій Горпині. Вона рідше стала на цвинтар бігати, навіть щось по господарству почала робити. І їсти дітям наварить, і попере, і до церкви щонеділі справно ходить. Але тут нове лихо жінку спіткало. Дуже худнути почала. Наче якась напасть до неї через пережите горе причепилася – так знаючі люди говорили. І от колись красива повновида пані враз перетворилася на худющу бабу, яку, здається, й легким вітерцем могло здути. І до бабок-шептух Горпина ходила, і різне зілля пила, і часто сповідалася, і службу Божу в сорока церквах за здоров’я замовляла – нічого не допомагало.

Уже й до смерті зачала готуватися. Бо на силі геть-чисто підупала. Найбільше, на що жінку вистачало, то ввечері до воріт вийти та подивитися на захід сонця. Схоже, що вона скоро теж слідком за Устимом піде. Дітей тільки шкода, бо кому сироти на цьому світі треба? Та хто вона, аби долі противитись?

Одного вечора йшов повз удовину хату старий чоловік – сивий бородань із ціпком у правиці та з клунком за плечима.

– Доброго здоров’ячка, славна пані!

– І вам най здоров’я прибуде, пане! Дякую на добрім слові, – прожебоніла жінка, бо відповідати голосніше сил не було.

– Чи ти дозволиш мені у тебе на ніч залишитися? – запитав старий. – Я йду здаля, ноги стомилися, а дорога ще далека. Тож ніч мене наздожене в полі, а там, сама знаєш, і твердо спати, і холодно лягати, і вогко вставати.

Горпина замислилася. Чи гоже самотній жінці, удові, котра носить жалобу по чоловіку, приймати у себе чужинця? Що люди скажуть? Але то була тільки мить вагання. Махнула рукою. А що вони скажуть? Вона й так не жилець, а старий виглядає безпечним, та й добрий вчинок наостанок зробить. Мо’, старий за неї колись у церкві свічечку поставить, згадавши добрим словом.