Крила кольору хмар - Корний Дара. Страница 9

Скептично посміхаюся. Брехати не випадає, і, здається, це викликає у Софії щире розчарування. Та вона веде історію далі:

– А потім… Потім вирішила, що нікого вона не вбиватиме. А просто віддасть малого до притулку. Бо в чому дитина винна? Хай собі живе. Але… Дівчинка народилася, не хлопець. Маля народилося передчасно, пологи були складні, навіть дивувалися педіатри, як тільки вижило? Та попри все лікарі запевняли матусю, що немовля напрочуд гарненьке і дуже-дуже сильне. Їх у пологовому будинку хтозна-скільки протримали, вмовляли маму власним молоком доню годувати. Вона категорично відмовлялася. Це доволі просто пояснювалося: у матері депресія після складних пологів, от молоко й перегоріло. А родичів, щоб підтримати в таку хвилину, в породіллі не виявилося. Рідна матінка гайнула за океан, обкрутивши якогось там пристаркуватого містера-твістера, коли подруга ще в школі вчилася. Так жодного разу матінка і не зателефонувала з далекої Америки. Батько спився. А рідний татко малої навіть не знав, що у нього народилася донька з упослідженою спадковістю звіра. От скажи, невже вона не могла зробити так, щоб її хоч хтось любив?

– Скажу, що ти перебільшуєш, Софіє. Хіба ти не любиш її? А пораду все-таки твоїй подрузі дам. Якщо вона періодично, коли місяць уповні, буде перейматися через те, що донька няню не слухає, чи з подругами свариться, чи іграшки на місце не покладе, то доведе себе до божевільні. Дітлахи не можуть бути завжди чемними янголятами. А певна агресивність – це навіть непогано, Софіє. Хе, у школі точно знадобиться. Зрештою, як і в дорослому житті. Коли ж припустити, що твоя подруга не просто жертва багатого покидька, а й справді існують перевертні, то… Усе одно, поки малій п’ять, шість, навіть десять, хай мати не переймається – ще зарано для перетворень. Підлітком та може стати геть нестерпною, але для цього не обов’язково мати батька-вовкулаку. Якщо материнська кров цілком людська, то все може обійтися. Хай лише мати оберігає дитя від захоплення магією та від підозрілих знайомств. Я зараз не про компанії, де смалять що попало та п’ють дешеве пиво чи порошкове вино, хоч і від них теж варто триматися подалі. Я про тих, хто здатен ініціювати дівчисько, розбудити в ній звіра. Ну, чи ще когось там.

Таки я заповзялася за добу виконати місячну, як не піврічну, норму дурних вчинків. Виявляється, що «очі стали круглими від подиву» – то не просто фразеологічний зворот. Поспіхом додаю:

– Е, той, Софіє! Ти не думай, нічого надзвичайного в цьому немає. У мене знайомий навчається на філфаку. І вони влітку під час практики сучасний міський фольклор збирали, то такого наслухалися! Про упирів, вовкулак, домовиків і навіть русалок. Ну, от він і розповідав якось про перевертнів. А ми ще обговорювали згодом це, тобто з погляду психології аналізували. Ти спитала, і мені пригадалося… Хочеш, попитаю в університеті своїх викладачів, де у місті гарний дитячий психолог приймає? Про всяк випадок… Бо, знаєш, дитяча агресія коректується без огляду на нічні світила.

– Зрозуміло, – якимось дерев’яним голосом відгукується Софія. Потім майже демонстративно поглядає на годинник. – Дякую, Адо. Еге ж, можеш запитати про дитячого психолога. Не нашкодить. Зрештою, можливо, моя подруга таки має хвору уяву.

Софія поривчасто схоплюється зі стільця і рішуче додає:

– І взагалі, Адко, якого ти так довго стирчиш на роботі? Забирайся просто зараз додому, ніч видалася нелегкою.

Киваю і рушаю до дверей. Мене наздоганяють слова:

– Той, Адо! І обережніше, будь ласка, гаразд? Симпатичній дівчині ходити самотиною містом доволі небезпечно. Навіть удень.

Нічого не відповідаю на цю мудру нісенітницю. Таких, як я, самотніх, симпатичних, доволі багато, я не унікальна. Думається геть про інше: чого це раптом любі співробітники так почали перейматися моєю безпекою? Інна, тепер от Софія… Звісно, я зворушена. Та попри все…

Слава Богу, таке зворушливе ставлення до мене – не патологічне. Це я зрозуміла, щойно опинилася в кімнаті відпочинку, де збиралася переодягтися. Ще можу припустити, що якось не помітила збоку на своїй кофтинці дірку майже на всю довжину. Ну, шов розійшовся випадково. Із ким не буває… Але кілька дірок із торочками на джинсах, до того ж свіжісіньких, я не помітити не змогла б. Мовчки розглядаю зіпсований одяг. Ліна з Інною співчутливо обурюються. На шум до роздягальні зазирає Павло. Здається, побачене викликає в нього ще менше захвату, ніж у дівчат. Та імпровізований бліц-допит присутніх терпить фіаско. Нічого дивного, враховуючи, що сам «слідчий» не спав другу добу, а більшість працівників розбрелися по домівках. Залишається вдовольнятися запевненнями Павла, що так це зловмиснику чи зловмисниці не минеться.

– Відшкодує гад збитки стовідсотково, а потім вилетить із роботи, аж загуркотить. Нам тут іще психів бракувало, – бубонить сердито.

Авжеж! Із останньою тезою не погодитися важко. Павло вшивається, а за ним слідком і дівчата.

Тим часом я мушу вирішити дилему: або добиратися додому в робочій уніформі, або ж сяк-так привести до ладу пошкоджене. Принаймні кофтинку. Грець уже з джинсами. Зрештою, минулого сезону була мода на схоже «неподобство» – дірка на дірці і діркою поганяє. М-да… Хай краще я виглядатиму жертвою моди, аніж вийду на вулицю в кросівках, міні-спідничці та напівпрозорій блузці. Бо то взагалі капець. Бабусі-ягусі, які чемно пильнують з ранку до пізньої ночі на лавочці під моїм будинком, розрив серця отримають і привід для пліток. І в побрехеньки, що я підпрацьовую вночі нянечкою у лікарні, більше не віритимуть. Потім хтось обережно про мою аморальну поведінку натякне тітці, а та мамі, і рознесеться новина, як туман яром… Узагалі-то мені до дупи всі ці суди-пересуди, але краще їх уникати, аніж на рівному місці нариватися.

Зітхаючи, дістаю голку та білу нитку, бо іншої просто немає. Роблю перший стібок на жовто-зеленій тканині.

– Тобі допомогти?

Від несподіванки вганяю голку в палець. Швиденько починаю зализувати рану, немов кішка.

– Ой, будь ласка, вибач, що налякала, – на щастя, Ірен обмежується лишень однією фразою, не починаючи перепитувати, чи мені не боляче, і запевняти, що вона зовсім не хотіла нічого такого.

Дівчина сідає напроти, на самісінький краєчок пластикового стільця, наче ладна щомиті підірватися на ноги та дременути куди подалі. Трохи насторожено слідкує за мною. Гарячково повертаюся до шитва, намагаючись підправити кривуватий стібок. Капець моїй кофтинці вже остаточно.

– Слухай, – урешті Ірен зважується заговорити про те, що її цікавить. – Слухай, Адо. Спасибі за… за все. Скажи, тобі сильно влетіло через мене, через те, що заступилася?

– Ну? Якого дідька тобі не однаково? – у мене заплуталася нитка, і я роздратовано відповідаю риторичним питанням на запитання. Це ображає Ірку. Тьху ти! Нащо я так? Вона ж мені геть нічого поганого не зробила.

Тож уриваю співрозмовницю, перш ніж вона встигає щось уїдливе відповісти.

– Ірен, Іро тобто, ти вибач. Це все шиття кляте. Я лише хотіла сказати, що не варто дякувати. Якби не хвороба Клари, то навряд чи б вийшло щось путнє з мого заступництва.

– Та нічого. Можна просто Іра. Ірен записано в паспорті, а для своїх – Іра, – вона ніяково всміхається. Уперше бачу її щиру усмішку. Не сценічну гримаску, що зображає радість, не рух губами, яким ввічливі люди підкріплюють деякі слова. Справжнісіньку усмішку, котра тріпоче, мов метелик, на її ледь бляклих без звичної помади вустах. Раптом розумію, що вона не просто гарненька. Ірен – красуня. Хай зараз вона в чужих завеликих колготах та пожмаканій і брудній джинсовій спідниці, без крихти макіяжу, із синцями під очима і потрісканими губами.

Зітхаю. Наче зашила. Мовчки, не надто переймаючись свідком, перевдягаюся у діряві джинси. Натягаю підреставровану кофтинку. М-да, якщо надумаю перекваліфікуватися у швачки, то цією працею не прогодуюся. Факт. Хоча… Я ж не до театру зібралася і не на побачення. Що ж, як немає кращого, то й це гаразд буде. Краєм ока слідкую за Ірен. Дівчина знічена сценою мого перевдягання. Зараз обов’язково бовкне якусь дурницю. І справді: