Острів Смерті - Фукунага Такехіко. Страница 10

Проте орієнтири головного виявилися нікудишніми, і Канае пошкодував, що не прихопив із собою карту-схему Токіо. „Та чи хоч раз він тут бував по війні? — лютував Канае.— За кожним словом повторює: „А от перед війною…” — і, мабуть, не усвідомлює, що минуло вже цілих дев'ять років, як вона скінчилася. Певно, гадає, що я — робот, walking machine [12]. Прийшовши на роботу, головний сідав за стіл і вже не відривався від нього. За це прозвали його thinking machine [13].

Канае насилу розшукав потрібний дім, якого, здавалось, не зачепила війна. Це була двоповерхова, в європейському стилі, будівля, що наче дрімала в промінні післяобіднього весняного сонця, з явними ознаками старості — пофарбовані дощаті панелі зблякли, взялися плямами, зелений шиферний дах подекуди продірявився. У широкому, обнесеному низькою бамбуковою огорожею дворі колись, мабуть, красувався старанно плеканий моріжок, а тепер панував бур'ян, лише в глибині виднівся город — звідти визирали зелені стрілки цибулі. Незважаючи на запустіння, двір дихав спокоєм і миром.

Побачивши на плетеній з лози хвіртці табличку з прізвищем „Нісімото”, Канае полегшено зітхнув і кинув погляд на вікно другого поверху — йому здалося, ніби там промайнула постать.

— Дядечку, ви до нас? — озвався хтось ззаду.

Канае обернувся: наче на якусь чудернацьку істоту, на нього дивився, блимаючи очима, малюк.

— Слухай-но, хлопче, ти часом не син Нісімото-сан?

— Мене звати Ген-тян. Бабуся вдома.

— А Мотоко-сан?

— Мото-тян, художниці, нема. Є тільки Ая-тян, тонкослізка.

„Слава богу!” — зрадів Канае. Мабуть, саме ця Мото-тян, художниця, йому й потрібна. От було б прикро, якби вся ця поїздка виявилася марною! Тим часом малюк, сказавши: „Заходьте!”, штовхнув хвіртку й побіг углиб двору. Канае не залишилося нічого іншого, як піти кам'яними плитами до ґанку й натиснути на кнопку дзвінка.

— Нісімото — це я.

У дверях з'явилася поважна жінка в кімоно приблизно такого ж віку, як мати Канае, і глянула на нього допитливими очима, в кутиках яких зібралися зморшки — сліди життєвих знегод.

— Я з видавництва «Роккон-сьобо». Пані Мотоко Моегі вдома?

— На жаль, її нема.

— Шкода! А коли вона прийде?

Стара жінка на хвилину задумалася.

— Все одно заходьте. Не розмовляти ж нам тут, на порозі. Тим більше що ви з дороги.

„Напевне, в мене пригнічений вигляд” ,— думав Канае, роззуваючись. Взагалі своїм співрозмовникам він подобався одразу. Хоча, ніде правди діти, не раз траплялось і облизня скуштувати. А тому він радше волів мати ділову розмову (в цьому проявився благодатний вплив головного), ніж слухати улесливі слова. Що ж до пані Нісімото, то її люб’язність була цілком природна.

— Таке безладдя!..

У їдальні, через яку проходив Канае, валялася барвиста одежа, зовсім не схожа на простеньке бавовняне кімоно старої. По тому як вона дбайливо складала її, було видно, що все це добро чуже.

— Шию потроху,— пояснила жінка

Канае сів перед хібаті [14] й передав господині візитну картку. Та взяла її, злегка кивнувши головою.

— Отже, ви — Сома-сан?

— Канае Сома. Тільки не той Канае, в якому можна сумніватися [15],— як звичайно при першому знайомстві, пожартував Канае, але жінка, видно, нічого не зрозуміла.

— Мій чоловік був добре знаний серед художників, послідовників європейського малярства, його звали Харубіто Нісімото. Він загинув під час війни в Південній Азії.

Канае схилив голову. На жаль, він нічого не знав про такого художника. На домашньому вівтарі в кутку вітальні стояла велика фотографія. „Цікаво, що зв'язує цю стару вдову з Мотоко Моегі?” — думав він.

— А що, Моегі-сан — учениця вашого чоловіка?

— Зовсім ні.

Жінка принесла чайник із заваркою й заходилась повагом розливати чай. Не заставши Мотоко Моегі вдома і розуміючи, що відірвав господиню від роботи, Канае почувався незручно, а тому трохи нервував.

— То коли ж Моегі-сан прийде? Може, навідатися інший разом?

У цей час почулася легка хода на сходах, і господиня, наливши чаю, покликала: „Аяко-тян!”

— Я тут! — донеслося з-за дверей.

— Заходьте на чай. Тут у нас гість із видавництва, прийшов до Мотоко-сан.

— Зараз!

Двері відчинились, і до кімнати ввійшла власниця голосу. Канае не побачив її, бо сидів спиною до дверей.

— Час би вже Мотоко-сан повернутися.

— Авжеж… Правда, вона попереджала, що після піде в художню галерею, а тому, мабуть, запізниться.

— А де Ген-тян? Здається, він щойно прийшов,— промовила незнайомка і присіла біля хібаті.

— Вибіг погратися. Знайомтесь: Сома-сан. А це…

— Аймі.

Тільки тепер вони глянули одне на одного. Канае мали не ахнув, а дівчина раптом зашарілася.

Ні, Канае не помилився. В кімнату зайшла панночка, на яку він наштовхнувся тижнів зо два тому на художній виставці з нагоди свята зеленого листя, коли розглядав картини Мотоко Моегі.

— З вікна другого поверху я бачила, як хтось прийшов, і відразу подумала, що це, напевно, ви.

— Аяко-сан, виходить, ви знайомі з цим паном? — На обличчі старої з'явилася добродушна усмішка.— І вирішили перевірити, чи не помилилися?

— Не тому. Прийшла за жаром: хочу розпалити в котацу для Мотоко-сан.Бідолашна дівчина так почервоніла, ніби з неї глузують. Щоки в Канае теж запашіли.

— Я зустрічалася з паном тільки один раз. Випадково на тій виставці.

— Справді цілком випадково,— підтвердив Канае.— А все-таки, виявляється, ви — приятелька художниці.

— Та байдуже,— усміхаючись, сказала господиня, підносячи співрозмовникам чаю.

— Я заговорив з Аймі-сан тому, що в тому залі, де висіли картини Моегі-сан, була тільки вона одна,— виправдовувався Канае.— Я не сподівався, що коли-небудь зустріну її.

— Повернувшись того дня додому, я розповіла Мотоко-сан, що бачила чоловіка, захопленого її картинами. А тоді Мотоко-сан запитала… мені навіть незручно казати…

— Та байдуже. Кажіть.

— Мовляв, хіба її картини хто-небудь може зрозуміти?

— Ну, це вже занадто!

Канае силувано всміхнувся.

— Дивна вона. Але й добра,— вставила своє слово господиня.

— Не заперечую, але й досить самовпевнена,— завважив гість.

— Таку слабість їй можна простити, бо картини для неї — це все.

Аяко Аймі здалася Канае дуже привабливою, коли споважніла й закопилила губи. Хоч йому самому тої самовпевненості не бракувало (до речі, він тоді ще не брався писати роман і, певно, тому в нього було її ще більше, ніж тепер), на відверте запитання Мотоко Моегі він не образився.

— То яка вона людина? Чим дивна? Звідки в неї ця самовпевненість? — запитав Канае.

Жінки перезирнулись, але відповідати не спішили.

— Побачитеся з нею — зрозумієте,— сказала Аяко голосом, що йшов наче з глибини душі.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Коли в о н о почалося — не знаю. В о н о завжди було там, глибоко в мені. Ховаючи й о г о в собі, я часто жаліла себе. А все-таки, що правило мені за опору в такому житті? Її не було. Зрештою, я від самого початку знала: самотній людині нема на що опертися. Відколи з моїх уст зірвалося: „Мамо, я живу! І я житиму!” — я зуміла обходитися без опори. Я повторювала собі: „Не тільки я жертва. Не тільки я зустрілася віч-на-віч зі своєю долею”. Я ладна була вважати себе вже не людиною, а мертвою річчю. Коли з'явилося в о н о, безглуздо було питати, живу я чи ні. А проте з власної волі я не хотіла стати річчю, не визнавала своєї приреченості. Щоразу, коли я гукала: „Мамо!” — в мені воскресала людина.

…Той лікар у білому халаті, з білою маскою на обличчі й гострим поглядом очей за блискучими окулярами торкнувся її щоки й голови так, наче оцінював якусь антикварну річ. Певно, його рука була така ж тепла, як і її тіло, бо доторку вона не відчула. „Я не бачу дзеркала”,— подумки вирішила вона. Бо знала: той чарівний предмет, що відбиває світ таким, яким він є, простромить її, наче кинджал. Дзеркало тепер заміняли руки — вони допомагали їй бачити шерехаті щоки і безволосу, схожу на вигорілу пустелю, голову. Вона знала, що перестала бути жінкою і перетворилася на щось безстатеве, навіть більше того, перестала бути людиною, обернулась на мертву річ. Бо зовсім не вірила, що силою волі, зусиллям чи сміливістю зможе повернути собі подобу жінки, людини. Однак той лікар посеред натовпу привидів у білому сказав діловито (мабуть, тоді вона слухала його не як людина, а як річ) і водночас привітно (так їй пізніше згадувалося):

вернуться

12

Ходяча машина (англ..)

вернуться

13

Мисляча машина (англ..)

вернуться

14

Х і б а ті і — жаровня для обігрівання японського будинку.

вернуться

15

Каламбур щодо японської історії: „канае” означає „імператорський трон”.