Острів Смерті - Фукунага Такехіко. Страница 100

М. вимовила ці слова з підкресленою простодушністю, навіть з ласкою, та насправді стежила за реакцією співрозмовника з іронією. „Якщо Р.—сан не байдужий до мене, то навряд чи поведе додому,— міркувала вона.— Цікаво, що він відповість?”

Та на її подив Р., не вагаючись, сказав:

— Гаразд. Тільки в мене вдома тісно й неохайно. Та й дружина не дуже привітна.

Р. знову рушив і на автобусній зупинці проказав:

— Я давно хотів тебе з нею познайомити.

— Чому?

— Пізніше зрозумієш.

— Р.—сан, ви одружилися по любові?

— Ні. Нас посватали після звичайних оглядин. Під час війни. Якраз перед моїм призовом до війська.

— Отже, вас не було в Хіросімі, коли скинули водневу бомбу?

Підійшов автобус, і Р. не мав часу на відповідь. М. піднялася за ним мовчки. Зрештою, не про все варто розпитувати. Якби Р. не було тоді в Хіросімі, то чого б він узявся видавати „Сатурнійця”? Тільки ось що все-таки дивно: щомісяця в журналі друкувалися спогади членів групи про пережите ними горе, а Р. досі не розповів на його сторінках про себе. М. відзначила, що. хоч як це дивно, нічого не зняв про нього, та це її не дуже вразило.

Р. мовчав і тоді, коли зійшов з автобуса й поспішив до провулку з рядами невеликих убогих будиночків, освітлених кволим промінням ліхтарів. Зупинившись коло одного з них, він рвучко відсунув скрипучі двері. Задзвонив дзвінок. „Це я! — голосно сповістив Р. і додав: — Гостю привів!” Потім, обернувшись до М., сказав: „Заходь, будь ласка”.

Видно, поряд з кімнатою на шість татамі, куди завели її, була ще одна — звідти долинав слабкий шурхіт одежі, Р. залишив гостю і зник за фусумою. Мабуть, цей будиночок складався з двох кімнат, бо майже поруч було чути, як шипить газ на кухні. Розгублена М. оглянулась — кімната була обставлена комодом, книжковою шафою, стільцями, з одного боку виднів домашній олтар, а на ньому фотографія миловидного хлопчика років трьох, що, здавалось, позирав на гостю з усмішкою.

Р. приніс на таці чай, і водночас з сусідньої кімнати, відсунувши фусуму, з'явилася господиня. Вона сіла, спираючись руками на чайний столик.

— Знайомся, це — М.—сан, член групи „Сатурнієць”.

— Ласкаво просимо. Та вибачте за розгардіяш.

Господиня шанобливо нахилила голову, обгорнуту шарфом. Так само відповіла поклоном М. і з першого погляду збагнула, що дружина Р. хвора. На одній половині її блідого обличчя виступали моторошні келоїдні рубці. Р. спритно розливав чай.

— Пробачте. Мабуть, ви нездужаєте і я прийшла невчасно?

— Та що ви! Я цілими днями лежу, тому рада людям. Чоловік розповідав мені про вас багато, тож мені здається, ніби я знаю вас давно.

— Р.—сан не раз мене підтримував.

— Якби ви знали, як мені жаль С.—сана! Певно, і ви напереживалися через нього.

М. зиркнула на Р., силкуючись знайти слова для відповіді. „Якщо Р. розповідав дружині про мене, то, мабуть, у думках вона пов'язує мене з С.”,— зробила висновок М.

— С. заходив до нас кілька разів,— пояснив Р.

— Невже? А я вважала, що ви не ладнали з ним.

— Нічого подібного.

— Вони дружили, хоча іноді й сперечалися. С. тільки на словах був сильний. Насправді його мучила самотність. Чоловіка він вважав своїм побратимом. Завжди був такий люб'язний, хоч я не могла як слід його пригостити .

„Яка недоречна розмова! — подумки обурювалася М.— Я ж прийшла сюди не для того, щоб воскрешати пам'ять про С.” М. навіть пошкодувала, що так нерозважно напросилася на ці відвідини.

— На відміну від мого чоловіка, трохи нерішучого, але надійного, С.—сан був поривчастої вдачі. Здавалось, між ними нема нічого спільного, а вони, однак, дружили. Вони отут сперечалися, а я лежала в постелі й слухала їх. Цікаво було. Може, мені, хворій жінці, й негаразд признаватися, що я не могла стримати сміху,— але ж їхня розмова скидалася на комічний діалог, які ото передають по радіо.

М. не уявляла собі такої сцени. С. був надто серйозний, та й Р. не мав схильності до жартів. Що ж тоді в їхній розмові могло розсмішити слухача?

— Вони говорили про щось смішне?

— Та ні,— втрутився Р. — Ми завжди обговорювали серйозні справи, але наша серйозність здавалася їй кумедною. Дружина кепкувала, а коли С. огризався, хихикала.

Кліпаючи здивовано очима, М. позирала на господиню, обличчя якої прикрашав легкий усміх.

— Пробачте, я сміялася ненароком. А все-таки мені справді було смішно. Не встигну я вставити слово, як С.—сан уже гарячкує. Він гордо виголошував переді мною промови про те, що мир запанує відразу після революції. Мовляв, як усе складеться добре, то й людські страждання зникнуть. Він нагадував мені П'єро, що захоплено поглядає на місяць. Я часто так і називала його — П'єро-сан.

— Просто дружина гостра на язик,— виправдовувався Р.

М. кивнула на підтвердження головою й подумала, що таки правда: С. витав у хмарах. Таким він був і в коханні.

— Я не збираюсь обмовляти С.—сана. Він був доброю людиною. Та коли глибше подумати, то виходить, що врешті-решт відірвався від реальності, через те йому нічого не залишилося, як умерти. Мабуть, ви напереживалися, та мені здається, що він сам у всьому винен. Йому в голові сиділо одне: мир, а про життя він і не думав. Хіба прожити сьогоднішній день — не найголовніше?

М. ще раз кивнула. Р. мовчки наливав чай. Господиня сьорбнула з чашки й повела далі:

— Я старша за вас і маю право дати волю словам. Я здогадуюсь, що ви думаєте про С.—сана. Ви начебто здоровіші за мене і швидко поправитеся. Я вже геть нікудишня, а ви ще багато чого встигнете зробити. Якщо вас захоплює боротьба за мир — це добре. Малювати картини — теж похвально. Та найбільше треба цінити саме життя. А такі як С.—сан, нікуди не годяться. Вони не здатні ні на що.

— Ну, гаразд, досить уже цих повчань. Правда М.—сан? — втрутився збентежений Р., а М., не знаходячи відповіді, нерішуче хитнула головою і видушила з себе щось схоже на комплімент:

— У вашої дружини міцний дух, тому ви можете спокійно віддаватися боротьбі за мир.

— Це різні речі.

— А все-таки у вас хороша дружина. Вона мені подобається.

При цих словах обличчя господині проясніло від усміху. Вона подякувала й несподівано для М. розповіла:

— М.—сан, ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що в нас з чоловіком однакові думки. Я байдужа до руху за мир і не маю охоти брати в ньому участі. Чоловік робить, що йому заманеться, і я не маю нічого проти, але сама й пальцем не ворухну. Якщо хіросімці одностайно крикнуть, то, гадаєте, це зупинить паліїв війни? Зрештою, тоді ми виявилися безсилими, а тому тепер галасуємо, щоб спокутувати свою провину. Та, мабуть, таки правда: коли люди, які не хочуть мати діла з водневою бомбою, візьмуться за руки, то настане мир, бо нікому буде натиснути на ту фатальну кнопку. Але серед них не буде хіросімців. Ми пережили катастрофу, але залишилися винними не тільки перед рідними,— господиня зиркнула на домашній вівтар,— але й перед зовсім незнайкомими земляками. Ми винні перед тисячами тих, хто помер чи то в нас на руках, чи то край доріг. Невже боротьбою за мир ми зможемо тепер відкупитися від того гріха? Якщо колись нам забракло сили напоїти дитину водою, то чого можна сподіватися в майбутньому? Тоді ми порозбігалися. Але ж багато залишилося мертвих. Двісті тисяч. І я, і чоловік якось урятувалися й живемо. Тоді ми були ні на що не здатні, але зуміли втекти від смерті, нещасні. Та невже заради нас мертві закликають: „Геть водневу бомбу! Геть війну!”?

— Це ми кричимо замість них,— сказав Р.

— Мертві мовчать,— рішуче відповіла господиня.— Зневірено мовчать. Сплять у землі Хіросіми. А коли чують вимоги: „Миру! Миру!” — то, напевне, питають: „Ви ще живі?”