Острів Смерті - Фукунага Такехіко. Страница 33

— Я не зовсім розумію…— сказав Канае.

— Чого?

— Якщо ви пішли з дому тільки на прогулянку, то чому Мотоко-сан зчинила бучу? Адже загалом вона така врівноважена, спокійна. Через якусь там дрібницю вона б не примчала до мене. А може, вам захотілося її налякати, просто так, без причини?

— Я ж вам казала, що повелася негарно.

— Отже, ви їй погрожували втечею?

— Та чого ви до мене прискіпуєтеся, як суддя? — Аяко глянула сердито на Канае.

Він до неї не прискіпувався. Просто його не залишала цікавість: хотілось узнати, що скоїлося між ними того вечора. Мотоко визнала, що Аяко вже не раз тікала з дому. Спершу, коли зійшлася з якимось молодиком. А з якої причини того вечора?

Питання одне за одним пролітали в його голові, а перед очима стояло трохи змарніле замріяне обличчя Аяко. І хоч скільки він дивився на неї, все одно бачив у ній лише необізнану з життям дівчину, а тому навіть подумав, що, може, Мотоко зі злості набрехала. Та нараз Аяко підвела голову й несподівано для Канае почала розповідати:

— Сома-сан, як письменник ви повинні зрозуміти мій настрій. Якоїсь особливої причини я не мала. Просто мені стало нестерпно. Що бачила, що чула — все остогидло. І вина в цьому не чиясь, а моя. Зір і слух у мене нікудишні, а тому я не хочу нічого бачити й чути. Не хочеться тут жити, тягне кудись далеко, хоч на край світу. Іноді думаю: от було б добре щезнути. Отож не шукайте якоїсь причини, однаково не знайдете. Словом, я сама собі приїлася.

— Дивно. Невже у вас завжди такий настрій? — промимрив Канае, дивлячись, наче заворожений, на співрозмовницю. Спалах рум'янцю на щоках дівчини, коли вона отак запально щось говорила, надавав їй особливої принади.

— Тільки іноді. А то не можна було б жити.

— Але ж, гадаю, є якась причина вашого невдоволення собою?

— Ніякої. Воно находить на мене, як хвороба. Їй-бо, правду кажу.

До певної міри Канае починав розуміти її. Однак, хоч як старався, не міг знайти зв'язку між характером Аяко і тим, що вона казала.

— Коли отак порозмовляєш з вами, то складається враження, ніби вас підмінили. Мотоко-сан ще можна збагнути, бо її думкам властиві ризиковані повороти. А вас я вважав щодо цього абсолютно здоровою. Невже ви підпали під її вплив?

— Ого, ви поганої думки про мене. Мабуть, тому, що я не така кмітлива, як Мотоко-сан.

Якусь хвилину Канае не знаходив, що відповісти на цей докір. Та раптом з майстерні озвався різкий, як хльоскання батога, голос Мотоко:

— Сома-сан, ви що, не вмієте серйозно думати?

Канае злякано обернувся: Мотоко повільно наближалася до перегородки між кімнаткою в японському стилі й майстернею. А коли опинилася на однаковій відстані від гостя та Аяко, то прикипіла поглядом до нього.

— В якому розумінні?

— Хіба ви не кепкуєте з її щирого зізнання? Ая-тян не з тих, що піддаються чужому впливу. Вона має сильну волю і дорожить своїми поглядами. У цьому я не можу з нею зрівнятися. Вона вам відкрилася, а ви розводитесь про якісь там здорові думки. По-моєму, ви цим ображаєте її.

— Просто жах! І чого це ви на мене напосілися?

— Сома-сан, якби ви висловлювали тільки так звані здорові думки, то я зневажала б вас. Ви вважаєте, що в сучасну епоху щось подібне може в нас зародитися? Хіба людство не переживає критичного моменту своєї історії? Війна скінчилася, а японці — і не тільки вони — всі люди на світі відчувають непевність у завтрашньому дні, але мимоволі забувають про неї, покладаючи надію на мир та співіснування, і гадають, що якось усе щасливо обійдеться. Та дехто думає інакше. Я маю на увазі не політику й суспільне життя, а те, що відбувається в людських серцях. Жити в переломну епоху — значить відчувати, як щось руйнується, гине, вмирає. Саме це і властиве Ая-тян. Невже ви не розумієте, що в такому разі про здорові думки не може бути й мови.

— Навіщо… — почала Аяко.

— …так строго… — вторив їй Канае.

— …судити, — вела вона далі.— Сома-сан тільки злегка покартав мене.

Все ще блискаючи очима, Мотоко підійшла ближче до гостя та Аяко й сіла збоку, а потім випалила:

— Як тільки я приходжу Ая-тян на допомогу, вона відразу м’якне, правда, Сома-сан?

Спійманий на слові Канае хотів було щось відповісти, але раптом відчув, ніби потрапив у пастку. Підтверджувати слова Мотоко було нерозумно. Поки він роздумував, обличчя збентеженої Аяко було вкрите якимось дивним рум’янцем.

— І я добре розумію, що сучасна людина переживає кризу, — звертаючись до Мотоко, промовив Канае. — Звичайно, Аяко-сан не виняток з загального правила, але по ній цього не видно, чи не так? Здається, вона вміє жити й будувати життя на міцній основі.

— Хоча ви й романіст, але судите про людину поверхово, — нападала Мотоко.

— Мотоко-сан, ви сьогодні в поганому гуморі,— сказав Канае й зітхнув. Він не мав охоти сперечатися, а вщиплива іронія на його адресу як романіста зовсім його спантеличила. „Овва!” — подумав він і перейшов у оборону: — Я розумію ваш поганий настрій. Ви так напереживалися, коли помітили, що Аяко-сан утекла з дому. Але ж вона щасливо повернулася. То чи не краще було б, якби ви не накидалися на мене, а приязно всміхнулися?

— Можливо…— погодилась Мотоко і попросила Аяко приготувати чаю. Дівчина жваво підвелась і вийшла з кімнати.

— То як склалось того вечора? — запитав Канае.

— Опівночі повернулася.

— Де ж вона була?

— Каже, що сиділа на лаві в парку. Там заговорив до неї якийсь підозрілий чоловік, і вона побігла до постового, а потім на таксі приїхала додому.

— От дурненька! Не знає, що завжди причепиться п'яниця, коли сидиш сама.

— Певно, злякалася?

Мотоко кинула на гостя насмішкуватий погляд.

— Ви так гадаєте, бо судите про неї поверхово. І, напевно, жалієте її. А насправді Ая-тян чогось такого не боїться. І звернулася вона до постового не зі страху, а тому, що той чоловік докучав їй. Це ви, Сома-сан, лякливий.

Становище Канае знову погіршало.

— А ви?

Мотоко була незворушна.

— Я смілива, тільки не з собою, а з іншими. Та, мабуть, ви цього не розумієте. Коли позавчора Ая-тян кудись запропастилася, мене трясло від обурення, бо я не могла набратися духу. Від кризи мене стримує Ая-тян,— здається, я збагнула це того вечора. У неї міцніше коріння, ніж у мене. Коли вона щось вирішить, то не відступить, поки не досягне свого.

У цю хвилину відчинилися двері й повернулася Аяко із закипілим чаєм.

— Знову мене обмовляли? — проказала вона з невинним, як у дитини, усміхом на губах.

ОПІВДНІ

На ґанку амбулаторії Аймі, схожої на житловий будинок, Канае на мить замислився. За ґратчастими розсувними дверима було видно на канапі кількох пацієнтів, що чекали своєї черги. Канае зазирнув у віконечко реєстратури ліворуч за тими дверима.

— Ви в нас вперше?

Підвівши голову, на нього глянула медсестра в білому халаті. Канае трохи зніяковів.

— Я б хотів негайно побачити сенсея.

— Значить, ви не на прийом?

— Ні. В мене інша справа.

— Сьогодні великий наплив людей і я не можу обіцяти, що ви скоро його побачите. А що у вас?

Канае завагався. Але ж його справа не терпіла зволікання. Він поклав портфель перед віконечком і витяг з внутрішньої кишені піджака візитну карточку.

— Ось хто я. Мені треба якнайшвидше з ним поговорити.

— Прийом починається зранку і в таку пору тут завжди багато хворих. Нема ради, доведеться вам зачекати.

Розгублений Канае обвів поглядом приймальню і побачив юнака, що сидів, обхопивши руками голову, літнього чоловіка з газетою, жінку в скромному кімоно і нарешті великий ієрогліф навпроти на стіні, що означав „гуманність”.

— А дружина сенсея вдома? Мені досить і її,— раптом похопився Канае.

Медсестра кивнула головою й віддала йому візитку.

— Тут недалеко від ґанку є боковий вхід. Зверніться туди.

Канае схопив портфель, швидко взувся і, щось сказавши на прощання, опинився надворі. Попід вікнами лікарського кабінету кам'яними плитами пройшов до бокового входу й натиснув кнопку дзвінка. По той бік шибок з'явилася молода жінка й відімкнула двері. Певно, це була служниця і то дуже привітна.