Острів Смерті - Фукунага Такехіко. Страница 39

Канае глянув на портфель, що лежав поруч на лаві. У ньому був його найдорожчий скарб — роман. „Я пишу його,— думав він далі,— щоб дати вихід первісній тривозі, яка загніздилася глибоко в моїй душі. Я довго не міг до нього взятися з тої причини, що не дозрів задум. Та от одного дня раптом почало писатися. Що зрушило мої думки з місця? Не жадоба похизуватися перед людьми, здобути славу, потішити власне марнолюбство, а прагнення втекти від незбагненної тривоги. Завдяки Мотоко Моегі я відкрив її в собі і створив образ М.— жіночого персонажа роману. В тому ж самому впевнила мене й Аяко Аймі, що послужила прообразом для А.— другої героїні твору. Однак це не означає, що, змальовуючи витвори мого власного розуму, я намагався втекти від дійсності. Нічого подібного. Силою уяви я створив світ сторонніх для мене М. і А., щоб з'ясувати сенс людського життя. Я поставив собі за мету через ці персонажі показати, що всіх нас переслідує споконвічна тривога, і найвища мудрість полягає в тому, щоб долати розпач”.

Канае й сам не помітив, як переклав портфель на коліна і заглянув усередину. Там був великий конверт з верстками Сінсаку Йосіди, розклад руху поїздів, одна книжка і два блокноти. Він добув ці блокноти й мимоволі зважив у руці. А тим часом його думки переганяли одна одну. „Я наділив М. і А. свободою волі і благав, щоб логіка їхніх вчинків підказала їм правильний вибір — життя, а не смерть. Це означає, що я прагнув, щоб їхні реальні прообрази — Аяко Аймі та Мотоко Моегі переходили від розпачу до мужності, від смерті до життя, від небуття до дійсності. У романі знайшли вияв мої найзаповітніші бажання й надії; цьому видуманому світові я звіряв свою мрію про те, що все буде так, як мені хочеться, і тим самим розганяв власну тривогу. Та якщо реальні прообрази наблизилися до смертельної прірви (хоча М. і А. я штовхав до життя), то я прорахувався і все, що написав, нічого не варте. Виходить, я не збагнув їхнього відчаю, а вони зрадили мене так само, як М. і А.”.

Канае тримав блокноти на колінах, замислено втупившись у вікно. Шибка зовсім непомітно запітніла й за нею лише пропливало щось невиразне. Здавалося, дійсність, з'являючись перед його недосвідченим зором у розпливчастих образах, насміхалася з нього. „Ні, цього не може бути! — з відчаю мало не закричав він.— Я ж усе добре бачив. Я ж розумів їх. Я любив їх”.

У вагоні було тихо, лише десь позаду рюмсала дитина. Шипіла в трубах пара, постукували на стиках рейок колеса, вагон гойдався, наганяючи дрімоту… Та Канае нічого не чув. „Ще довго, не одну годину я змушений буду чекати і знемагати в тривозі,— шепотів він сам до себе.— А що, коли я приїду й застану їх мертвими? Невже все виявиться марним?” Канае струснув головою і, щоб заспокоїтися, взяв з-перед вікна банку з чаєм і випив усе до дна, потім розгорнув блокнот з написом „Work in progress” і почав читати з першої сторінки.

ЧОВЕН ХАРОНА

То була вузька палата для двох хворих на другому поверсі невеликої лікарні, убога, з плямами на стінах, з великим календарем і рекламою якоїсь фармацевтичної фірми, Від стіни до стіни тяглася мотузка, а на ній, гойдаючись від протягу, висіли паперові журавлики [27] й кусудама [28]. Мабуть, їх, збляклих від часу, залишили тут попередні хворі, і то не жінки. Ця прозаїчна палата навіть такою подобалася М. Дещо М. принесла з дому, але не мала й найменшої охоти хоч якось її прикрашувати. І не тому, що від самого початку знала, що пробуде у лікарні не більше тижня. Просто вона була байдужа до прикрас, чистоти й порядку. Її квартира теж була неприваблива: навіть годі було сказати, хто тут живе — жінка чи чоловік. То тут, то там можна було наткнутися на вже готові або недомальовані картини олійними фарбами. То були твори не напоказ. і, крім того, ніби не жіночої руки.

Але це не означає, що М. була байдужа до краси. Вона лежала на ліжку під вікном і недбало оглядала давно знайому обстановку, а тоді повернула голову вбік — до А. Крізь вікно лилося бліде проміння зимового сонця, але ліжка А. воно не досягало — обличчя А. ховалося в тіні. Надходив вечір, але вмикати світло було ще рано. А. лежала навзнак, втупившись в стелю. Її профіль ледь-ледь проступав у сутінках, та в цій палаті лише на нього М. могла дивитися без утоми. Досі М. не раз крадькома зиркала на обличчя А., силкуючись зрозуміти, в чому його краса. „Стороння людина, може, й не побачила б у ньому чогось незвичайного,— подумала М.— А от мені воно уявляється якимось особливим”. Її обличчя здавалося символом смутку — на ньому можна було прочитати, як силою волі А. стримує свої почуття, як глибоко в серці притлумлює любов, як сумнівається в доцільності власної щирості. „Може, й я була колись гарною? — роздумувала М.— Але час забирає з собою навіть смуток. Зараз цей смуток ще красить її, та вона й не здогадується, що згодом він сточить її душу й тіло. Бідолашна. Смуток красить тільки молодих”.

М. не відводила очей від А., а та начебто не відчувала на собі того погляду. Широко відкритими очима, ніби в напівзабутті, вона втупилась у пляму на стелі. На її обличчі не було видно якихось переживань. Однак М. вважала його гарним, бо її стиснуті губи (вони могли в будь-яку мить затремтіти) протистояли душевним бурям, а очі насміхалися з власного відчаю. „Бідолашна! Скільки їй доводиться терпіти! І марнувати на це свою молодість”.

М. думала, дивлячись на А., а та, нічого не помічаючи, втупила очі в стелю. Коли ж згодом надійшов час вечеряти, М. встала з ліжка, накинула на себе халат, натягла на ноги шкарпетки і, взявши сковорідку та яйця, вийшла з палати. Незабаром у коридорі задеренчав візок, з'явилася медсестра й поставила на тумбочках дві таці з їжею. Але А. й цього разу не повернула голови, лише тихо подякувала.

— А.—сан, чого ти прикидаєшся, буцімто спиш? Пора вечеряти,— грубо озвалася М. ще з порога, тримаючи в руці сковорідку.

— Ніщо мені не смакує.

— Не кажи дурниць. Вставай. Я приготувала омлет.

А. спроквола ворухнулась і, поправляючи комір піжами, підвелася на постелі. М. поставила сковорідку на тумбочку й подала А. пальто, що лежало в її ногах. А. подякувала й накинула його собі на плечі.

— Ти, вважай, уже здорова, тож бадьорися,— сказала М.— З'їж омлет і наберешся сили.

М. розділила омлет надвоє й розклала на тарілочках. Лікарняна вечеря була вбога — невеличка смажена, але холодна котлета й овочевий салат.

— Начебто смачний,— промовила А.

— То тільки з вигляду. Насправді цей омлет не з найкращих продуктів. Як ти гадаєш, з чим він?

— З шинкою?

— Чого схотіла! На жаль, у ньому нема й шматочка м'яса. Коли щось на кухні попросиш, усі супляться. Мені вдалося роздобути лише трохи цибулі. Щоб ти знала, цей омлет з цибулею.

— І такий смачний!

— Я рада, що він тобі сподобався. Як-не-як, а це таки омлет.

На ці слова А. всміхнулась — печаль виявилася безсилою перед усміхом. Обличчя А. стало лагідним, невинним, як у дитини.

— А.—сан, а ти вмієш готувати омлет?

Запитання було несподіване. А., досі усміхнена, кивнула головою.

— Ага. Вмію.

— Чудово! А от я, мушу признатись, не розуміюся на куховарстві.

— Невже? Ви завжди так смачно готуєте. От хоч би цей омлет.

— Це тобі так здається. Бо лікарняні страви несмачні. Годують нас тут абияк! — вигукнула М. майже сердито, водночас не спускаючи радісного погляду з усміхненої А.

Незабаром виявилося, що апетиту бракувало не так А., як М. Та, певно, А. сама помітила, що апетит у неї з'явився завдяки вмовлянню М. Хоч вечерю в лікарні подавали досить рано, але електрична лампочка під стелею вже горіла, ще більше підкреслюючи злиденний вигляд їхньої палати. Коло А. і М. не було торшера, а тому читати книжку чи газету лежачи було неможливо. Залишалося вести розмови або мовчати. Відтоді, як вони познайомилися, минув тиждень.