Острів Смерті - Фукунага Такехіко. Страница 48

М. голосно засміялась, але й цей сміх поглинула річка.

— Що ж тут смішного?

— Все смішне. Ви жартуєте.

— Та ні, не жартую.

Вона перестала сміятись й повернулася до співрозмовника. У пітьмі його обличчя здавалося печальним. Але що в нього справді на душі, М. не знала. А запитати, що ж красиве, вона не поспішила. І саме тоді С. раптом розповідати:

— Я сказав, що в цій річці нема нічого красивого, бо в уяві бачу, як по ній пливуть людські тіла. Зараз вечір, береги погано видно, та, звісно, трупів уже нема. Мирно виблискує відбите на воді світло, але перед моїми очима постає те, колишнє, видовище. Тоді ця річка несла разом із сміттям трупи людей, коней і собак. Вода була перемішана з кров'ю й нафтою. „Що це за химера? Це неймовірно!” — кричав я. І кричав би й досі, якби не втомився. Втомились і мої очі, дивлячись на трупи в річці. Але якщо крик я зумів приглушити, то перед зором виявився безсилим. Я вже не дивився, а воно само лізло мені в очі. Коли ходжу по місту й чую, що, мовляв, Хіросіма воскресла, зажила мирним життям, покращала, то в моїй уяві на теперішній краєвид напливає, наче в кіномонтажі, ота жахлива картина. Дивлюсь на густу крону зелених дерев, а ввижаються мені їхні обвуглені стовбури. Замість нових будинків бачу їхні понівечені залізні кістяки. Звертаю погляд у небо — і бачу грибоподібну хмару. В цьому місті загинуло двісті тисяч людей. Мені здається, ніби вони блукають його вулицями. Плюскіт води в річці нагадує мені їхні голоси.

М. задрижала, тільки не від вечірнього холоду. І щоб підбадьорити співрозмовника, вона докинула:

— І хоч у серпні буде вже п'ята річниця тої трагедії, ніхто з нас про неї не забуде.

— Не забуде. Але пам'ятати й бачити її перед очима — це не все одно.

— Може, вас переслідують галюцинації?

— Та хто його зна. Одним словом, щось у мене всередині надломилося. І чимдалі той надлом стає страшнішим. А ви не помічаєте чогось такого за собою?

— Як вам сказати?..

— Мабуть, з вами такого ще не траплялося. А тому ви красиві. Та нікому з нас не минути відчаю. Я теж намагався забути про той вибух, викинути його з голови. Однак поступово, всупереч моїй волі, він постав перед моїми очима. Колись і вас таке чекає.

— У вас думки — як у старого діда. А ви ж студент. Наскільки ви старші за мене?

— До чого тут вік? Ось Р. заробляє на тому, що водить іноземців і показує на цій землі шрами, що залишила по собі атомна бомба. Торгує вроздріб миром, як той нав'язливий продавець бананів. А мене повчає: ти молодий, а тому гарячий. Оглядають американці скелет Торгової палати, розмовляють у лікарнях з жертвами атомного бомбардування, та чи багато їх виступило за мир? Хіба презент Трумен не дав розпорядження комісії по атомній енергії розгорнути дослідження, спрямовані на створення водневої бомби? А про наслідки опиту громадської думки інститутом Геллапа ви знаєте?

— Не дуже.

— Так от, за виробництво водневої бомби висловилося шістдесят відсотків опитаних американців, а проти — ледве чотирнадцять. Неймовірно, але це факт. І хоч би скільки разів ми нагадували про небезпеку атомної війни, людям, які не бачили того жаху на власні очі, нас не зрозуміти. А я бачив це страхіття. -Атож. І я бачила.

М. усе ще дивилася на річку й на відбите в її водах світло. І навіть якщо в її пам'яті спливло страшне минуле, то між ним і спокійною течією річки цього весняного вечора була велика відстань. Її минуле й сучасне не напливали одне на одного, як у С.М. почувалася винною перед ним і водночас думала з жахом: а що, як справдяться його передбачення, і образ того дня назавжди заступить їй оцей краєвид? Напевне, такий стан схожий на хворобливу манію.

— Ми все ще перебуваємо в пеклі. Якщо не всі, то принаймні я,— мовив С.

Той голос ніби належав людині з іншою натурою, а не прискіпливому, в'їдливому і тільки сьогодні мовчазному членові групи. „З ним щось сталося”,— подумала М. Та тільки досі вона з ним не спілкувалася, то не могла визначити, коли він був собою.

— Але ж, С.—сан,— обізвалася вона до нього,— недавно світ обійшло Стокгольмське звернення. Воно вимагає заборони атомної зброї і вважає за воєнних злочинців ті уряди, які її застосують. Хіба цей факт не вселяє надії? Крок за кроком світ наближається до нашого ідеалу.

— Це, звісно, добра ознака. Справді, мільйони людей підписали це звернення. Але ж досить комусь одному дати наказ про застосування атомної зброї, а кільком — виконати його, і настане кінець світу. Хто ж тоді судитиме воєнних злочинців? Адже тоді й суддів не буде.

— Це песимістичний погляд.-Згоден. Песимістичний. Бо я — песиміст.

М. якусь хвилину помовчала, а потім спитала:

— І на „Сатурнійця” ви не покладаєте надії?

— Цей журнал існує тільки для самозадоволення його засновників.

— Але ж ви ще недавно ставилися до нього з таким запалом. Ви ж самі сатурнієць, хіба ні?

С. на мить наче розгубився, а тоді запитав:

— Що ви під цим розумієте?

— А ви хіба не знаєте? Сатурнієць — це дивакувата людина, як-от ви.

— Хто вам це сказав?

— Р.—сан.

Невідомо, чи С. помітив у її голосі вагання чи ні, але відповідь його, як і раніше, була різка.

— Та хіба Р. на цьому розуміється? Сатурн — це зірка, яка віщує лихо. Ми всі народилися під нею. У стародавньому Римі вважали, що Сатурн є причиною людського смутку. А тому сатурнієць — це не просто дивак, а людина, що наближається до фатального кінця серед лиха, страждань і печалі. Щоб ви знали, це я запропонував таку назву для журналу.

— Але ж ви не все тоді сказали.

— Не було потреби. Назва підійшла і була схвалена.

— Отже, і я сатурнійка?

— Всі жителі Хіросіми — сатурнійці.

М. знову задрижала і сказала: „Ходімо”. С. якось непомітно торкнувся її ліктя, але їй це не сподобалось, і С. більше не пробував брати її за руку. Вони йшли пліч-о-пліч насипом уздовж берега.

— То, значить, ви відмовляєтеся брати участь у виданні журналу? — спитала вона.

— Нема іншої ради.

— І тому ви сьогодні мовчали?

С. не спішив з відповіддю.

— Річ не в тому. Просто я думав про інше.

— Чого ви збайдужіли? Невже посварилися з Р.?

— Щось у мені надламується. Ніби чую, як воно тріщить.

— Може, надмірний запал утомив вас? Я вважаю, що боротьба за мир вимагає терпеливості.

— А вам її вистачить?

М. іронічно посміхнулася.

— Мене це мало хвилює. Я ніколи не гарячкувала.

— А картини ж малюєте.

— Малюю. Ну то й що?

— А я беруся за все з пристрастю, і через те, коли щось не виходить, впадаю у відчай. Участь у русі за мир я вважав важливішою за навчання, а тому залишився на другий рік. Я не певен, що мені найближчим часом вдасться закінчити університет. Однак я впав у відчай не тому, що рух за мир не так швидко, як мені б того хотілося, завойовує собі прихильників. Я виявив щось зовсім інше.

— Що ж саме?.. Тут холодно, то, може, зайдемо в якусь кав'ярню? — озвалася М.

С. зупинився. Засунувши руки в кишені, він стояв, мов засохле дерево. Вона схопила його за лікоть і поторгала. На мості — там, де тротуар перетинався з вулицею — раз у раз спалахували автомобільні фари. С. не ворушився, і М. трохи занепокоїлася. Невже вона щось передчувала?

— То сказати, що я виявив?

— Скажіть.

— Вас.

М. засміялася, але не так одверто, як раніше. Той сміх пролунав немов у порожнечі й відразу стих. А що, коли в нього це серйозно? М. відпустила його лікоть, і в ту ж мить С. схопив її за руку.

— Вам дивно? Я теж дивуюся. Зі мною такого ще не було. Р. привів вас з собою на перше засідання. Привів, ні з ким не порадившись, а тому я розсердився на нього й на вас. Спочатку я косився на вас, та поступово ви мене зацікавили. Ви завжди були такі холодні, байдужі, а сміялися так, ніби зневажали мене. Дивлячись на вас, я зрозумів, які ви красиві. Сталося диво. Досі жінки мене не вабили, я не сприймав їх усерйоз. Я не підозрював, що жінка може бути така вродлива. А проте мої очі чомусь тяглися до вас. Коли