Острів Смерті - Фукунага Такехіко. Страница 53

— Віслюк? Це ж не кінь. Хіба ви не знаєте, що віслюк — символ покірливості? На нього можна садовити й немовля. А щоб віслюк кинувся бігти — такого я не чув.

Канае так реготав, що Аяко аж почервоніла і знітилася.

— Не смійтеся так. Люди дивляться.

— Та як же не сміятися?

— Сома-сан, ви — злюка! — Аяко споважніла й закопилила губу. Канае побачив це і знову зареготав. Дівчина не витримала й теж залилася сміхом. Її тендітна постать у рожевому светрі й темній спідничці вигиналася, як билина під вітром. Люди озиралися на неї, і їхні очі на мить тепліли. Діти, серед них і Ген-тян, нічого не помітили. І тільки Канае подумав: „Яка вона чарівна!”

— Сома-сан, чи не тому ви вподобали собі Сібеліуса, що самі родом з Хоккайдо? — звернулася до нього Аяко, перевівши розмову на інше.

— Хто його знає. Це правда, що я з Хоккайдо, але виріс я не на фермі, а в місті. А, крім того, Хоккайдо і Фінляндія лежать на різних широтах, тому їхні краєвиди не схожі між собою. На Хоккайдо багато дрімучих лісів, просторих рівнин і засніжених гір. А от Фінляндія вкрита безліччю озер і боліт, що утворилися в льодовиковий період. Мабуть, там гарні краєвиди. До того ж, зима там довга, бувають білі ночі. На Хоккайдо зима теж не така вже й коротка, аж набридає, та куди їй до фінської. Отже, Фінляндія цікавить мене не схожістю з Хоккайдо, а як уособлення, символ Крайньої Півночі, суворих морозів і довгих ночей. Так хочеться побувати там хоч раз!

— А я воліла б поїхати до Парижа.

— Дівчатам давай тільки Париж. А от мене не тягне туди, де багато людей.

— А хіба в цьому парку їх мало? — насмішкувато спитала Аяко.

— Я ж гуляю не сам, а вас супроводжую. І від мене нічого не залежить,— загнаний несподіваним запитанням у глухий кут, щиро зізнався Канае. Чогось більш непідходящого, ніж цей дитячий парк, він собі не уявляв, але в душі відчував, що з Аяко (або Мотоко) піде куди завгодно.

— Я теж супроводжую,— розпашіла Аяко, кинувши погляд на малюка, запитала: — Отже, по-вашому, Сібеліус — уособлення Фінляндії, а сама Фінляндія — це якийсь символ?

— Ви вгадали. Але тут треба дещо пояснити. Як би це сказати?..

Поки Канае збирався з думками, підійшла їхня черга, і Ген-тян у супроводі погонича подибав до віслюка. Радісне обличчя хлопця ледь-ледь затьмарювалося тривогою, та, зрештою, в цьому він не був винятком серед дітей.

— Не бійся! Ми тебе тут почекаємо!

Ген-тян оглянувся й кивнув головою, а тоді, вже без найменшого страху, вмостився верхи на віслюкові. Погонич повів довговухого за вуздечку, і хлопець замахав рукою. Зіпершись на огорожу, Канае відповів йому тим же.

— Слава богу, хоч трохи побудемо самі,— проказав він, перевівши погляд на дівчину.

— Ох і сваритиметься Нісімото-сан!

— А чого? Зрештою, Ген-тян — бабусин пестунчик, і як виросте безпорадним, то біди буде більше.

— Нісімото-сан живе тільки заради нього. Батьків у малого нема, а тому вона трясеться над ним.

Аяко пильно стежила за віслюком, на якому їхав хлопець. Поглядаючи на її профіль, Канае згадав, що після втечі з дому Аяко не знала, куди подітися, та випадково познайомилася в лікарні з Мотоко Моегі й переїхала до неї на квартиру. „Як там поживають її батьки?” — подумав він. Це питання мало не зірвалося йому з язика, але Канае стримався, бо пригадав, як вона сказала, що не любить, коли хтось копається в її минулому. „Та й у Мотоко, певно, нема батьків,— міркував він далі.— Кожна лишилася на світі одна, як палець, і саме тому вони зблизились. Як Нісімото-сан не може обійтися без Ген-тяна, так і Мотоко без Аяко, а Аяко без Мотоко. Лише я тут зайвий”.

Проте Канае не впав у тугу від таких думок, а дав волю фантазії: уявив собі, що одружений з Аяко Аймі і в них народився син, який ось зараз, трохи підрісши, катається на віслюкові. Його, Канае, і цю жінку, що теж не спускає очей з манежу, не розділяє жодна таємниця, жодне непорозуміння, так що навіть невимушена мовчанка зігріває їх, як оце травневе сонце. Їх об'єднує таке природне і глибоке почуття, що нема потреби й називати його щастям і злагодою… Зрештою, хіба він, Канае, не має права на таку мрію? Йому здалося, що поки він дивиться, як вітер грається її кучериками, час спокійно плине в майбутнє і ключ від щастя лежить зараз на його долоні. Та раптом Канае опам'ятався й рішуче прогнав від себе це видиво. „Якщо з цього щастя й народиться твір мистецтва, то навряд чи такий, який мені довподоби. Такий твір не вартий буде уваги. Моя дорога в мистецтві не має нічого спільного із щастям звичайних людей. А от,— даючи думкам задній хід, прошепотів він самовпевнено,— з Мотоко-сан усе було б по-іншому, краще. Якби тільки вона погодилася піти зі мною на подібну прогулянку. Якби зрозуміла мої погляди на мистецтво…” Канае раптом спіймав себе на думці, ніби вважає Аяко своєю коханою, і здивувався.

— Отож продовжимо нашу попередню розмову,— запально сказав він, повертаючись обличчям до Аяко.— Людям властиво використовувати різні взаємо протилежні поняття. Ви згодні з цим? Наприклад, схід і захід. У ці поняття вкладено, так би мовити, культурологічний зміст — вони відображають відміну культур Заходу і Сходу. З другого боку, можна говорити про два інші протилежні поняття — північ і південь, беручи до уваги різницю в кліматі. У цьому випадку йдеться не про відмінності в культурі, а скоріш в найсуттєвіших умовах людського існування. Що ж до мене, то я, очевидно, людина з північним складом характеру. Я одержимий усім, що так чи інакше пов'язане з північчю. Мабуть, це пояснюється як моїм темпераментом, так і тим, де

я народився й виріс. Мене найбільше цікавить усе північне, а тому і своє уявлення про мистецтво я назвав би північним. Північ у моїй уяві асоціюється з похмурими тонами, холодом, безмежжям, тишею, нерухомістю. Перед моїм внутрішнім зором виникають тоді сніги, крига, ліси й нескінченні ночі. А уособленням усіх цих рис є для мене Фінляндія. образ, позначений замкнутістю і трагізмом, постає і мною не у вигляді картини, а музики, не конкретності, а абстракції, не реальності, а метафізики. Ну то ви зрозуміли, що Фінляндія для мене — певний символ?

— Ага, зрозуміла.

— На власні очі я цієї країни не бачив, а створив собі про неї уявлення, мабуть, під впливом „Калевали”. Аяко-сан, ви знаєте справжню її назву? Знаєте, як самі фіни називають її?

— Ні, не знаю. А як?

— Суомі. І це, здається, означає: країна озер і боліт.

Поглядаючи за огорожу, Аяко кивнула головою. Віслюк з Ген-тяном на спині, обійшовши манеж, саме наближався до виходу.

— Однак для мене Фінляндія — це не Суомі, а Туонела. Саме вона символізує північ.

У цю мить Аяко обернулася до Канае і, заглядаючи йому очі, спитала:

— Сома-сан, я бачу, що вас манить до себе лише трагічне. То невже і в вашому романі для іншого не знайдеться місця?

— Чому ж ні, знайдеться.

— Але ж ваш твір матиме північний колорит?

— Просто суворе, як сама північ, мистецтво найбільше відповідає моїй натурі. Ось чому Сібеліус, Ібсен і Мунк — мої улюблені митці. Одне я можу твердо сказати: мені не вдасться написати роман, повний світла й радості.

— А от я відчуваю неприязнь до похмурості й розпачу,— вибухнула Аяко.— І чого це вас, Сома-сан, вабить усе темне, холодне і прикре? Якби я збиралась у подорож, то лише в осяяні сонцем країни, як-от Франція чи Італія. Це ж зовсім природно, хіба ні?

У голосі дівчини вчувався крик душі, що виходив далеко а межі буденної розмови. Канае в душі проклинав себе за необережність. Але тільки-но він вирішив пояснити свою думку, як підбіг радісний Ген-тян і вигукнув:

— Ох і цікаво було! Так цікаво! — Його очі блищали, а спітніле обличчя поверталося поперемінно то до Аяко, то до Канае.— Я хочу ще раз покататися!

— Який ти жадібний! Перший раз було цікаво, а вдруге — не буде. Краще сядемо десь і перекусимо.

— Давайте, бо я так зголоднів,— підхопив Канае.

— І ви, дядю? А в Ая-тян такі чудові колобки.

Хлопчина взяв Аяко й Канае за руки (точніше, віддав свої в їхні долоні) і, захекуючись, почав гордо розповідати про їзду на віслюкові. Усі троє забрели в глибину парку, але підходящого місця не знайшли, бо все найкраще було зайняте. І тільки згодом вони примостилися на косогорі в затінку обсипаного цвітом рододендрона. Канае віддав Аяко торбинку й допоміг розкласти на газеті їжу.