Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна. Страница 17

-- Що, я, можу для тебе зробити?— вдавано-улесливо, поцікавилась цариця, у свого гостя.

-- Чи не знайдеться у Вашому царстві людини, що могла б прочитати оці знаки?

Карлик показав Таміли таємничий напис на звороті карти.

--- В моєму палаці є один мудрець. Сподіваюсь, він допоможе.

Цариця плеснула в долоні:

--- Лузана до мене! Негайно!

Невдовзі, зігнувшись в шанобливому уклоні, перед Володаркою, стояв сивоволосий чоловік.

--- Чим можу слугувати, Вашій Величності? --- спитав він.

Таміла зиркнула на свого гостя. Бахтар підійшов до чоловіка, і простяг йому мапу.

--- Зможеш прочитати, що тут написано?

--- Так.

--- Ну то читай!

Лузан взяв карту до своїх рук, подивився на знаки, та перш ніж їх озвучити, зиркнув на свою Володарку. Її погляд він зрозумів без слів. І лише тоді, промовив:

--- Тут ідеться про чоловіка, на ім’я Пулат. Про те, що лише він відає таємницею скіпетра.

--- Де я можу його знайти? – поцікавився коротун.

--- Людину з таким ім’ям, я знаю. Він мешкає в нашому місті. Але чи це той хто нам потрібен, я не знаю. --- відповів Лузан.

--- Дайте, мені в допомогу, кількох охоронців, я хочу відшукати того Пулата, і дівку, що я вів для Вас, володарко. Для мене це дуже важливо. --- звернувся, чаклун до цариці.

-- Зараз вже пізно, навряд, чи ти їх зараз знайдеш. Вранці, я відряджу на пошуки солдат, а зараз відпочивай. Охорона біля брами нікого з міста не випустить.

Заспокоєний обіцянкою володарки Каурдану, Бахтар розслабився, і насолоджувався святом що вирувало навколо, попиваючи з золотого кубка смачне вино. Цариця, здавалось теж відпочивала, та в її красивій головці визрівав підступний, і не дуже приємний для сулерійського чаклуна, план. Вона зрідка поглядала на карлика посміхаючись власним думкам. Коли втома звалила з ніг, найстійкішого з її гостей, чаклуна з Сулерії. Таміла разом з кількома охоронцями і Лузаном, залишила палац, і направилась в місто. Невдовзі вони вже стояли біля невеличкого будинку. Ударом ноги, охоронець розкрив перед Володаркою двері. Таміла зайшла в середину, і побачила подружню пару, похилого віку. Побачивши, хто до них завітав, старенькі попадали навколінки, і вклонилися до самої землі.

--- Це, ти, Пулат? --- спитала Таміла.

--- Так, моя Царице.

--- Це правда, що ти, знаєш таємницю скіпетра чарівника Вартохара?

--- Про що ви говорите? Я не розумію. --- знизав плечима старий господар.

--- Все ти розумієш! Я це бачу в твоїх очах. --- прошипіла, мов змія Таміла. --- Та як я розумію, з власної волі, ти, нічого мені не розповіси…

Дійшовши до перевалу, Каролові і його друзям, довелось відпустити коней на волю. Як і казав Теймур, тропа була вузькою і непридатною для пересування верхи. Підйом був не з легких. Та хлопці добре тримались, ніхто не скаржився на втому, і молодий чарівник був їм вдячний за їхнє терпіння і відданість. Сонце повільно ховалось за вершини гір, і довгі тіні, лягли на перевал.

-- Дійдемо, он до того виступу, і станемо табором. — вирішив за всіх, Плато.

Ніхто і не думав сперечатись. Мандрівники просто падали від утоми. Та до скелі, на яку вказував болотник, вони не дійшли. Шлях їм перегородили кілька понівечених тіл, поряд з убитими валялась і зброя.

-- Таке міг зробити лише Бахтар. — прошепотів Івер.

-- Мабуть на нього напали розбійники. — розмірковував у голос Теймур.

-- Бідолашні, вони і гадки не мали, на кого натрапили. — підтримав його, Капер.

Друзі розгублено стояли посеред купи закривавлених останків, не знаючи що робити. Несподівано, всі, почули тихій стогін. Від нього, у мандрівників, аж мурашки пробігли по шкірі.

-- Серед них, хтось живий! Треба перевірити!— вигукнув Плато, і нахилився над найближчим до нього покійником.

Стогін повторився, але вже гучніше. Звуки долинали від круглого валуна, і всі кинулись туди. Чоловік лежав на лівому боці, притискаючись спиною до каменю, і тримаючи руку на закривавленому животі, це був Самсон. Коли його поранили розбійники, він впав за цей камінь, і Бахтар його не побачив, та Самсон бачив все. Нестерпний біль вивів його з під гіпнозу, і він запам’ятав те, що тут відбулось. Йому важко було втримати стогін, та кусаючи до крові губи, він терпів, бо розумів, якщо чаклун його почує, то доб’є , як і інших.

-- Оце так зустріч!— почув розбійник, над собою, грубуватий голос.

Він розплющив очі, і побачив поряд кількох хлопців.

-- Допоможіть. — ледь чутно прошепотів поранений.

-- Кароле, це до тебе. Лише ти можеш його врятувати. — звернувся Капер до чарівника.

Карол став навколішки біля потерпілого, і шепочучи якесь заклинання поклав свою руку йому на рану. Просто на очах у присутніх, рана почала затягуватись і невдовзі зникла. Самсон не відчував більше болю, та від втрати великої кількості крові, був дуже слабкий. Івер простяг йому баклажку з водою, і бідолаха довго і повільно пив її маленькими ковтками.

Друзі обстежили решту тіл, живих більше не було.

-- Їх, всіх, потрібно поховати. — сказав Теймур.

-- Ми не зможемо знайти, тут стільки деревини, щоб розкласти ритуальне вогнище. — заперечив Плато.

-- Ми, їх покладемо поряд, і прикриємо камінням, щоб птахи, та звірі не розтягли. А коли повернемось, поховаємо по справжньому. — пояснив свою думку, вугляр.

-- Навряд чи, ми, повертатимемось цим самим шляхом. — не погодився з ним, Карол. Та все ж так і зробили. Позносили тіла під скелю, і почали прикидати каменем. Коли закінчили, встромили у головах покійних, їхні мечі, щоб подорожні бачили, що це могила. Ця робота остаточно виснажила мандрівників, іти дали вже не було сили. Вирішили заночувати просто тут, поряд з похованням.

-- Мені моторошно залишатись у цьому місті. — схвильовано промовив, Івер.

-- Чому?— здивувався Теймур.

-- Через покійників.

-- Ти боїшся, що вони повилазять і з’їдять тебе?— моторошним голосом прошепотів вугляр, намагаючись ще дужче налякати хлопця.

-- Припиніть! Наче малі діти!— прикрикнув на них Капер. — Краще лягайте спати.

Потім звернувся лише до Івера:

-- А ти, хлопче, краще остерігайся живих, мертві вже відпочивають, і ти їх мало цікавиш.

Івер нічого на те не відповів, лише тяжко зітхнув і з острахом зиркнув на Самсона. Про всяк випадок відійшов подалі, і ліг між двома великими каменями, які, як йому здавалось, повинні були його захистити. Теймур хмикнув, дивлячись на нього, і теж всівся під скелею. Було вже зовсім темно.

-- Мабуть вже за північ, скоро почне розвиднятись, а ми і відпочити як слід не встигли. — сказав наче сам до себе, Капер.

-- В що, це я, замазався?— несподівано обізвався Теймур. — Щось липке.

-- Мабуть у пташиний послід. — вирішив помститись товаришу, Івер.

Плато глянув на руку вугляра, і торкнувся пальцем його долоні.

-- Це кров. Мабуть під скелею стояв хтось поранений, і з його крові утворилась калюжка, а ти в неї сів. — пояснив він хлопцеві.

-- Тут був хлопчина, приблизно ваших років. — почувся кволий голос Самсона. — Чаклун забрав його з собою, і якусь дівчину.

-- Коли це було?— спитав в нього Карол.

-- Не знаю, я втратив відчуття часу. — відповів чоловік.

-- Що разу, то все веселіше. — пробубнів Теймур. —І обмити нічим.

Він з зусиллям почав терти руками об каміння, намагаючись позбутись крові, та це мало допомагало.

-- На таке діло, доведеться пожертвувати води. — вирішив Плато.

-- У нас, її, і так не багато. Може не вистачити. — попередив брата, Капер.

-- Нічого, якось воно буде. — відповів болотник, і почав потроху зливати Теймурові на руки.

Ранок, для Готара, виявився не таким приємним, як він сподівався. Хлопець провів ніч в дешевому готелі, і майже не спав. Останні події вибили його з колії, він був розгубленим, і наляканим. Ні, він не боявся помсти чаклуна, бо навряд чи той зможе знайти його в закоулках Каурдану. Не боявся охоронців цариці, бо знав як від них втекти. Молодий розбійник боявся з’явитись на очі матері зі страшною звісткою. Як він скаже старенькій про лихо, що спіткало їхню родину? Як зможе втішити жінку, що втратила зразу двох синів і чоловіка? Важкі думки ятрили душу. Хлопець підвівся з ліжка, і одягнувся. В кишені куртки заторохтіли монети. Готар згадав пор дівчину-степовичку, і ще один тягар придавив плечі. Ще вчора йому здалося правильним, що він продав її Стаху, а сьогодні все виглядало по іншому. Він хоч і розбійник, та не работоргівець. Його батько презирливо ставився до тих, хто торгував людьми, і синів навчав ніколи цього не робити. Готар опустив руку в кишеню, і срібні круглячки наче обпекли її, він міцно затис монети в долоні, наче хотів розчавити, та ті лише боляче вп’ялись в тіло. Молодий розбійник вийшов на вулицю, яскраве сонце засліпило очі, він примружився, і відганяючи від себе погані думки, крутнув головою. З базарної площі долинала музика, він попрямував туди. Готару не терпілось позбутись грошей зароблених таким мерзенним чином. Яскрава юрба підхопила його і понесла по вуличках Каурдану, сміючись, танцюючи і співаючи. Хлопцеві трохи відлягло від серця, він повеселішав, і до торгівельних рядів, вже прийшов у гарному настрої. Розбійники рідко щось купують, вони лише продають перекупкам награбоване, залишаючи собі найнеобхідніше. Готару було цікаво ходити від торговця до торговця, прицінюючись, мацаючи, і куштуючи їхній товар. Проходячи повз прилавки з екзотичними фруктами і вибираючи, що ж собі купити, він несподівано, навпроти себе, з іншого боку ряду, побачив карлика-чаклуна. Той дивився просто на нього, і обличчя його було перекошене від люті. Якусь мить, хлопець не міг навіть поворухнутись від переляку. Та побачивши, що чаклун не збирається жбурляти в нього вогнем, мабуть щоб не нашкодити комусь іншому, а посилає до нього царських охоронців, рвонув з місця так, що за ним курява стала. Як молодий, гірський цап, Готар перестрибував через прилавки і перепони, що траплялись на його шляху. І добре, що він, як розбійник рідко користувався головними воротами, тому знав, як покинути Каурдан, оминаючи їх. Невдовзі він уже дерся на міську стіну, а охоронці вдягнені у важкі лати, торохтіли десь в низу. Як циркач-конатоходець, він пройшов по вузенькій колоді на самісінькій край брами. На його щастя, зовні, під стіною, проїжджала гарба з сіном, і розбійник плигнув просто на неї, і якраз вчасно. Над його головою зі свистом пролетіло кілька стріл. Лише нерозторопність охоронців, дала змогу йому втекти. До смерті переляканий селянин, що керував гарбою, зупинив коней, і великими від страху очима дивився на те, що впало з гори на його воза. Не забувши чемно подякувати чоловікові за допомогу, Готар кинувся бігти далі. Гори були його ліпшим сховом, і рідною домівкою, там він буде в безпеці! Бахтар, що разом з вояками вибіг за міську браму, аж тремтів від люті, та вдіяти вже нічого не міг. Шукати горянина в горах, що голку в стозі сіна, марна справа. Тим часом Готар продовжував бігти все далі і далі від Каурдану, не вибираючи дороги. Несподівано, для нього, із за скелі вийшов гурт людей. Хлопець не встиг вчасно зреагувати, і з розгону налетів грудьми на величезний кулак, впав на каміння, і втратив свідомість.