Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна. Страница 22

-- Сім днів шляху. — пояснив хлопцеві, Готар.

-- Чому, лише, днів?— начебто, не зрозумів болотник.

-- Бо в ночі, в горах, небезпечно пересуватись. Можна впасти зі скелі, чи потрапити в розщілину, та і ногу підвернути можна, перечепившись об камінь.

-- Та, то я, просто спитав, аби розмову підтримати. Я про небезпеку, розумію.-- Знітився Івер. — Ти сказав, навпростець можна піти. Так, буде швидше?

-- Швидше. — підтвердив горянин, але додав:-- Швидше, не завжди легше.

-- Десь, я вже чув цю мудрість. — промовив Карол. — Та нічого, здолаємо. Нам би, лише наздогнати їх.

Промовивши ці слова, Карол підняв руку, з одягненим на неї перснем, і повернув у бік, що вказав горянин. Прозорий камін заграв всіма барвами веселки.

--- Що ж, підемо тим шляхом, який ти показав. --- дав він, свою згоду, на пропозицію Готара, а потім запитав: --- А, скажи но, горянине, далеко з відси, до гори Матарам?

-- Далеко. Та ми будемо поряд з нею проходити. — відповів хлопчина. — Мій батько розповідав про дивний народ, що мешкає в ній. Тільки де саме, я не знаю.

-- От, саме туди, мені і потрібно завітати. Допоможеш знайти?

-- Спробую. Та це, теж забере якийсь час.

-- Тоді мерщій в дорогу! Годі розсиджуватись. — скомандував, Плато.

Всі підхопились на ноги, і рушили за молодим розбійником. Розуміли, цінна кожна хвилина. Юка ішла поряд з Самсоном, намагаючись йому допомогти. Та він вже відійшов від поранення, зміцнів, і не потребував ні чиєї допомоги. Та жінку, це, мало хвилювало, та і сам розбійник був не проти її товариства, адже на приязнь інших, йому, не доводилось розраховувати. Він скоса поглядав на неї, боячись виявити свій інтерес. Чим більше Самсон приглядався, тим очевиднішим йому ставало, що Юка, колись була, просто красуня, і дурень той, хто цього не помічав. Вона була трохи огрядною, широкі стегна, великі груди, та це, лише підкреслювало пропорційність її фігури. Її обличчя, в дрібних зморшках, не видавалось настільки старим, щоб не можна було помітити, милих ямочок на щоках, від вигляду яких, аж дух перехоплювало. Йому, завжди подобались, лише, молоді дівки, та щось в цій жінці, притягувало його. Юка, теж поглянула на Самсона. Їхні очі зустрілись, і жінка, сором’язливо, посміхнулись йому.

-- Ти не схожа на місцевих жінок. — несміливо почав розмову, Самсон.

І сам собі здивувався. Він вважався не аби яким ловеласом, і мав власний підхід до слабої статі, а тут така нерішучість.

-- Я не чистокровна горянка. – підтвердила підозру розбійника, Юка. — Під час останньої війни з низинними народами, моя мама, разом з військовим обозом, потрапила в полон до супротивника. Закохалась у молодого степовика, і ось так, я, з’явилась на цей світ.

-- То чому, ти, живеш тут, а не в долині?

-- Мамині брати, вбили її коханого, і силоміць повернули додому. Тоді вони ще не знали, що вона носить під серцем мене.

-- А коли дізнались?

-- Спочатку хотіли вбити, за те, що осоромила їхній рід. Та бабуся стала їй на захист. Тоді її вигнали з дому. Щоб вижити, мама стала продавати своє тіло в Каурдані. Я теж пішла її шляхом, як тільки стала повнолітньою. Дехто вважає, що людина має вибір, якою стежкою іти. Та в таких, як я, вибору немає. Якщо твоя мати шльондра, то хоч ти і не займана, тебе вважатимуть такою ж.

Юка трохи помовчала, а потім додала:

-- Ну от, ти знаєш хто я. А тебе, за що, приговорили до страти?

-- Я був ватажком розбійної банди. Ми грабували, і навіть інколи вбивали людей.

-- Готар теж цим займався разом зі своїм батьком і братами.

-- Он як! Тільки чомусь ці хлопці, до нього, ставляться більш приязно, ніж до мене. Не знаєш, чому?

Юка знизала у відповідь плечима, і знову посміхнулась до Самсона. Чоловік теж відповів посмішкою, і взяв її за руку. Та не перечила, і вони продовжили іти тримаючись одне одного, наче підлітки. Карол трохи заздрісно поглянув в їхній бік. Добре коли двоє людей знаходять свою половину. Коли ж він обійме свою дорогоцінну Мілину? Невже комусь під силу розлучити їх навіки? Та ні за що в світі, він з цим не змириться! Шукатиме її доти, поки не знайде, а потім поставить на місце, цього зарозумілого карлика! Ніколи, ніколи Бахтарові, не знищити його кохання, і скіпетром він не дасть заволодіти, цьому малому покидькові! Молодий чарівник, що було сили стис кулаки, та по виразу його обличчя не було помітно його внутрішнього хвилювання.

-- Ти бачив? Ідуть трохи не обнімаючись!— штовхнув під бік Карола, Теймур.

-- А ти заздриш, що обрали не тебе?— посміхнувся до вугляра, чарівник.

-- Та ні, вона зовсім не мого смаку, та ще й стара.

-- Тоді у чому справа?

-- У тому, що життя не справедливе! Таких як Самсон, воно повинно карати, а не дарувати приємні сюрпризи!

-- Ти ж сам сказав, що жінка не твого смаку, і якби тут не було Самсона, то однаково не звернув би на неї уваги. Та і взагалі, мало хто з чоловіків, захотів би зв’язати свою долю з повією. Але розбійнику, байдуже на її минуле. І вона рада, що хтось захотів бути поряд, не дивлячись на її репутацію і вигляд. Що, в цьому, поганого?

-- Гарна парочка, бандит і шльондра!— ці, останні слова, Теймур вимовив аж занадто голосно, і Самсон їх почув. Він одразу зрозумів, кого стосується, цей вислів вугляра. Розбійник аж зблід від люті. Він в притул підійшов до Теймура, і крізь зуби прошипів:

-- Ану, негайно вибачся перед жінкою.

-- А то, що? Вб’єш мене?

-- За таку образу, ти заслуговуєш на добрий прочухан. Та нажаль в мене немає зброї, а в тебе вона є!

-- Ось у чому справа! Хочеш битися, та боїшся що нападу з мечем на беззбройного? Бандит, і є, бандит, всіх міряєш під себе!— викрикуючи ці слова, Теймур аж тремтів від напруги. — Не твого виховання! Кароле, потримай мого меча, я битимусь з ним навкулачки!

Карол підійшов, та зброї не взяв, а обійнявши товариша за плече, сказав:

-- Теймуре, ти не правий. Ти дійсно образив Юку і Самсона, хоча вони тобі для цього приводу не давали. Охолонь, і вибачся.

Теймур подивився на чарівника так, наче перед ним, хтозна звідки, виникла якась зовсім незнайома людина.

-- Друже, ти забув хто це такий? Самсон грабіжник і вбивця! В Махтерії, його засудили на страту!

-- То ти, хочеш виконати вирок замість ката?

Ці слова друга, наче відро крижаної води, остудили пил вугляра. Лише тепер він зрозумів всю ганебність свого вчинку. Та все одно, вибачатись не став, а круто повернувся, і підійшов до Готара:

-- Чому зупинився? Веди далі.

Хлопчина пішов у перед, вугляр за ним.

Плато скрушно похитав головою, і рушив слідом, а за ним і решта мандрівників. Самсон, вже не соромлячись, обійняв Юку за плечі, наче хотів захистити від цього несправедливого світу. Жінка пригорнулась до дужого плеча, і вдячно подивилась у його очі, ніхто і ніколи, ще, не захищав її. Було так добре, і так затишно, що аж хотілось плакати. Ось так, і ішов по каменистому схилу, все далі і далі у перед і в гору, маленький гурт стомлених мандрівників. Кожен думав про щось своє, наболіле. Та все ж, у них, була спільна мета, і вони віддадуть всі свої сили, щоб досягти її.

-- Треба трохи перепочити, і підкріпитись, бо далі буде важкий шлях. — мовив, обернувшись до гурту, Готар.

Він показав рукою, на вузьку стежину, що тулилась під прямовисною скелею, а з іншого боку, обривалась прірвою, хоч і не дуже глибокою, та всю встеленою гострим мов леза мечів, камінням.

-- Нічогенька доріжка!— вигукнув Івер, побачивши шлях, яким їм доведеться іти. —А іншого путі немає?

-- Ні, це єдиний, але найкоротший до узбережжя. — пояснив горянин. — Та я ж, попереджав, що буде нелегко.

-- Ти ж не пояснив Іверу, наскільки це буде складно. – криво посміхнувся, вугляр.

Він скоса зиркнув на болотника, щоб помітити його реакцію, на свої слова, і був задоволений побаченим. Івер міцно стис губи, і почервонів від образи, але стерпів і нічого не відповів.

-- Вже скоро стемніє. Краще заночуємо тут. — вирішив за всіх, Плато. —А в ранці, з новими силами рушимо далі.