Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна. Страница 36

-- Рушаємо. Для Бахтара, ми вже мертві. Він більше не перешкоджатиме моїй подорожі. — промовила, до решти охорони, цариця. — Він сам, того не розуміючи, ввів себе в оману.

Володарка Каурдану була права. Бахтар дійсно вважав її знищеною. Тепер його ніхто не турбував, і він міг спокійно продовжувати свою подорож.

Останок дня, і всю ніч «Зірка трьох морів», наче великий, сірий птах, пливла по безкрайому морю, в напрямок Далмарії. На судні, все, якось одразу, заладилось. Чи то, спільна справа згуртувала подорожуючих, чи то вони так добре одне одного розуміли, та все, що не робилося, було до ладу. Кожен знайшов собі потрібну справу, а хто не знав чим зайнятись самому, допомагав іншим. Ще ніколи, Пек, не ходив у плавання з такою дружньою командою. Він звик постійно горланити, когось, за щось лаяти, і почувався, зараз, якось ніяково. Та ще, від похмілля розболілася голова. Та на борту не було і краплі спиртного. Він сам, давно, установив такий закон, що п’янка, лише на березі, в морі, ані краплі. Якби не ідилія на судні, йому, можливо, і ніколи було б звертати увагу на свою мігрень. Та зараз, він сидів в своїй каюті, обхопивши голову руками, і тихенько лаявся, на все і на всіх, але це мало допомагало. Несподівано, в двері каюти тихенько постукали. Та для капітана, ті звуки, як удари молота по голові, він лише застогнав, і сильніше стис скроні долонями. Не дочекавшись відповіді, відвідувач відкрив двері, і заглянув до середини. Це був Карол. Він прийшов з’ясувати, як довго ще триватиме плавання. Побачивши капітана, в такому жалюгідному стані, чарівник одразу все зрозумів.

-- Може моє зілля допоможе і тобі, капітане?— поцікавився, він, у бідолахи.

Карол чикав, що Пек закричить на нього, і приготувався до оборони. Та капітан простяг руку в його напрямку, і ледь чутно прошепотів:

-- Давай.

Карол витрусив до рота, старого моряка, кілька крапель, і обидва стали очікувати результату. Нарешті Пек полегшено зітхнув.

-- Ти, дійсно, вправний чаклун. – похвалив він, свого рятівника.

Пек хотів ще щось добавити, та несподівано, із зовні, пролунали крики:

-- Бачу, попереду, корабель.

Всі, хто був на «Зірці», висипали на палубу. Світанок, лише трохи освітив обрій, та всі чітко побачили обриси великого корабля.

-- Дивний, якийсь, у цього човна хід. — дивлячись на незнайоме судно, висловив свою думку, один з моряків.

-- Це «Золота Фана»! Я впізнаю позолочену фігуру жінки, на його носі. І таке відчуття, що ним, ніхто не керує.

-- Як це?— здивувався, Івер.

-- На морі, можливо все. — якось загадково, відповів капітан.

« Зірка трьох морів» швидко наздогнала корабель. Та наближатися до нього, Пек не поспішав.

-- Чого ми очікуємо?— спитав у нього, Карол. — На тому судні, Мілена! Вона чекає моєї допомоги!

-- Це можуть бути хитрощі піратів. Потрібно бути в край обережними. Далмарія хоч і далеко з відси. Хоч капітан «Фани» і товаришує з піратами, навряд чи, це, їх могло зупинити. — відповів старий моряк.

-- Тоді, я сходжу на розвідку. Не можу, тут, чикати.

-- Тобто? Як?— здивувався, сказаному, Пек.

-- Зараз побачиш.

-- Він, це, може!— підтримав чарівника, Капер.

Карол зосередився на незнайомому судні, мить, і вив вже на його палубі.

-- Оце так!— вигукнув капітан. — Ніколи не думав, що побачу таке!

Потім, перекрикуючи плескіт хвиль, крикнув Каролу:

-- Ти, там, обережніше!

Чарівник махнув у відповідь рукою, даючи знати, що все зрозумів, і повільно пішов вздовж борту в бік капітанської рубки. Поки що, все було тихо. Команда судна наче вимерла, а може так воно і було. Карол помітив кілька плям крові, що виднілась то тут, то там. « Напевно, на корабель напали пірати.»-- підтвердив, для себе, здогад капітана. Він продовжував обстежувати посудину далі, і спустився в низ, до кают. Жодна з дверей, не була замкнена. В кімнатах панував безлад. Карол спустився ще нижче, до трюму. Там було тихо, і темно. Знайшовши світильника, Карол підпалив його, і піднявши над головою, освітив все навколо себе. Десь, у нього за спиною, почувся тихий шурхіт. Чарівник повільно повернув голову, краєм ока намагаючись щось помітити. То був невеличкий пацюк, чоловік зрозумів це одразу. І знову запанувала тиша. Було лише чутно, як назовні, плещуться хвилі. Відчай, важкою хмарою, огорнув Каролові думки. Де ж, тепер, шукати Мілину? Те , що дівчина жива, чарівник не сумнівався. Та в руках у піратів, з нею, могло трапитись що завгодно, і це, його, лякало. Чоловік піднявся на зовні, і помахав своїм товаришам, вони, як один, спостерігали за тим, що відбувається. Капітан Пек підійшов на своєму кораблі, як можна ближче , і взяв «Фану» на абордаж. Перекинули трап, і всі, хто того схотів, перейшли до Карола.

-- «Золота Фана» порожня. – промовив чарівник, як тільки друзі зібрались навколо нього. —з живих істот, я найшов лише пацюка. Та на палубі, я помітив кілька плям з крові.

-- Немає, ні мертвих, ні живих?— уточнив розповідь Карола, Пек.

-- Саме, так.

-- Це, дивно.

--Чому?

-- Пірати жорстокі і цинічні. Вони ніколи не прибирають після себе трупів. Не в їхніх, це правилах. – пояснив, старий моряк.

-- І, який, з цього, висновок?

-- Це, були не пірати.

-- А, хто?--Пек знизав плечима. — Не маю жодного уявлення.

-- Що будемо робити?— стурбовано спитав, Плато. — Де шукатимемо Мілену?

Карол затулив обличчя долонями, і з зусиллям потер його. Наче намагався вичавити з голови важкі думки.

-- Друзі, залиште мене, тут, самого. Я спробую, за допомогою чар, довідатись, що тут відбулось.

-- Це вірне рішення, мій друже. — підтримав чарівника, Капер. — Ти рідко використовуєш свої здібності, зберігаючи сили для головної мети нашої подорожі, але ж, і Мілена не другорядне. Роби, що задумав, а ми почекаємо, тебе, на «Зірці».

Ніхто більше не проронив ні слова. Друзі мовчки повернулись на свій корабель, і стали очікувати Карола.

Молодий чарівник повернувся до каюти, в якій найбільше відчував присутність Мілени. Сам того не відаючи, він сів на тапчан, на якому, ще зовсім недавно, відпочивала його кохана. Чоловік вдихнув, на повні груди, повітря приміщення. Закрив очі, а потім повільно почав видихати, настроюючи себе, і свою силу, на потрібну хвилю. Спочатку, він почув якісь дивні звуки, вони були нерозбірливі, і долинали відкілясь з далеку. Та ось, чіткий звук, від удару меча об меч. Десь на горі, на палубі, іде бій. Та скоро, звуки бою стихли. Хтось біжить вниз, лунко вдаряючи по сходах підборами, двері в каюту широко розчиняються, і Карол бачить, дивовижної краси, жінку. Чарівник намагався розгледіти її, як найкраще. Незнайомка була вдягнена в чоловічий, шкіряний костюм. Статна, висока красуня володіла чи малою силою, бо меча в руках, тримала як іграшку. В неї на шиї, Карол побачив медальйона, у вигляді сонця, і низку перлів. Вона посміхалась широкою, привітною посмішкою, і зверталась до тих, кого бачила перед собою:

-- Ну, що, красуні. Ви тепер вільні. Поки жива я, Хета, ніхто, з цих покидьків чоловічої статі, не образить жінку. Тому прошу всіх, на мій корабель.

Хета пішла на гору, Карол, подумки за нею. Крім цієї жінки, він не бачив нікого, а це означало, що вона головна дійова особа, у всьому, що сталось. Корабель жінки-воїна, нагадував білокрилу чайку. У нього були вітрила, геть іншої форми, ніж ті, які Карол бачив раніше. Він хутко віддалявся, на захід сонця, та чарівник встиг розгледіти назву: « Лагура».

-- Хлопчику, мій. – несподівано почувся голос Орнагула, і перервав ведіння. —Я давно намагаюсь зв’язатись з тобою. Та чомусь безуспішно.

-- Учителю?— розгублено, пробурмотів чоловік. —Я чую, тебе, учителю.

-- Це добре. Я звірив твою долю, з чарівним, срібним пилом.

-- І, що ж, ти бачив?

-- Бачив два амулети. Один твій, другий у вигляді сонця, вони переплелись між собою.

-- Що це означає?

-- Сонячний амулет належить Богині Краси, захисниці жінок. Це може бути і поміччю для тебе, і навпаки, небезпекою. Тому прошу, тебе будь обережним, і розсудливим.